Десятиліттями історія командира сотні УПА «Бойка» з села Боднарів нині Калуської грмоади на Івано-Франківщині залишалася в тіні радянських чуток та агентурних донесень. Завдяки опрацюванню архівних кримінальних справ і спогадів родичів вдалося відтворити справжню біографію Михайла Шумського, спростувати наклепи про «зраду» та відновити добре ім’я повстанця, який відбув 25 років сталінських таборів.
Знайомлячись із архівною справою 4330 архіву УСБУ в Івано-Франківській області, я натрапив на згадку про розпуск сотні «Бойка» біля села Тязів під час масової облави НКВС на повстанців у лісах Прикарпаття. Тому переглянув у літературі сотенних на псевдо «Бойко» і знайшов трьох таких осіб.
Не мали стосунку до Прикарпаття сотенний з Волині Микола Міськов та сотенний із Закерзоння Михайло Ухань. Третій — Михайло Орищук — діяв у ТВ-22 «Чорний ліс» ВО-4 «Говерля» і помер від інфаркту 21.01.1945 року. Тож ці три сотні та їхні сотенні «Бойки» не підходили під описані обставини. Через це довелося шукати інформацію про четверту сотню «Бойка» та її сотенного.
Ключовою в пошуках стала архівна справа 11969П, де конкретно вказано, що командиром сотні на псевдо «Бойко» був Михайло Іванович Шумський — уродженець села Боднарів. У справі подано версію про розгром сотні в Блюдниківському лісі наприкінці жовтня 1944 року, яка не відповідає раніше відомим обставинам розпуску підрозділу.
Простіше кажучи, особа, яка свідчила про розгром, насправді у складі групи з 40 повстанців відбилася від сотні «Бойка» та пристала до сотні куреня «Гамалії» поблизу села Майдан. Окрім того, сотня «Бойка» втратила вбитими кількох осіб, зокрема Петра Стефановича Бродовича.
Тож біля Тязева залишалася заледве половина сотні (50–60 осіб), яку й розпустили через проблематичність вислизнути такою численною групою крізь облаву. Тут же, неподалік Тязева, перебувала боївка «Залізняка», яку також розпустили для переховування в криївках.
У цій же справі наявна довідка відділу «А» Управління МДБ Станіславської області від 2.07.1952 року про долю Михайла Шумського (сотенного «Бойка»):
«Заарештований 1/ІІІ-45 р. ВББ УНКВС Станісл. обл. по ст. 54-1 «а», 54-11 КК УРСР. 14/ІХ-1945 р. направлений на ст. Котва, Північно-Печорської залізниці для подальшого проведення слідства. с/с. № 2160, арх № 14510.»
Розшук справи Михайла Івановича Шумського в архівах УСБУ, ГУ Нацполіції та Державному архіві Івано-Франківської області не дав жодних результатів. Тому 10.03.2020 року я звернувся із запитом до Галузевого державного архіву Служби безпеки України.
Звідти 20.03.2020 року надійшла відповідь про відсутність матеріалів та порада: з огляду на етапування Михайла Шумського на станцію Котва Північно-Печорської залізниці, справу варто шукати в регіональних відділеннях Федеральної служби безпеки чи Міністерства внутрішніх справ РФ. Звертатися туди — марна справа, тому інформацію довелося шукати в інших джерелах.
Метричні книги розповіли, що Михайло Іванович Шумський народився 21.07.1908 року в Боднарові (у будинку №190) в родині землеробів Івана Петровича Шумського та Теклі Олексіївни Дрогомирецької, які одружилися 4.02.1896 року.
21.10.1901 року народилася Михайлова сестра Софія, яка 16.11.1920 року вийшла заміж за Федора Антоновича Старчевського. 27.06.1906 року народився старший брат Петро, який, вочевидь, помер ще дитиною, оскільки не був внесений до реєстру призовників 1927 року.
Згодом родина Шумських мешкала вже в будинку №193. Тут народилися сестри: Марія (16.11.1917 р.), яка 26.11.1938 року вийшла заміж за Івана Петровича Луцького; Анна (8.11.1920 р.) та Катерина (4.02.1923 р.).
Навчання Михайла в сільській школі перервала Перша світова війна — він устиг закінчити лише перші класи.
1.05.1929 року він не з'явився на призов до польського війська, оскільки на той час перебував в Аргентині. Вочевидь, через чотири роки повернувся до Боднарова, адже під час медичного огляду призовників 7.06.1933 року зафіксовано його зріст (172 см — був серед найвищих, — Авт.) та вагу (74 кг). Його визнали придатним до військової служби, тож він пройшов службу в польському війську (імовірно, стандартні 9 місяців).
29.05.1934 року Михайло одружився з Марією Михайлівною Старчевською (народженою 15.07.1915 року). У подружжя народилися: донька Ольга (17.04.1935 р. — померла 23.04.1935 р.) та сини Петро (7.04.1936 р.) і Іван (18.08.1937 р. — помер 5.03.1938 р.).
У 1938 році Михайло Шумський зафіксований у відомості жертводавців на «Просвіту». Михайло був членом ОУН, але ні польській поліції, ні радянському НКВС цього дізнатися не вдалося. Він також залучив до підпілля свого двоюрідного брата — Олексія Васильовича Шумського.
18.09.1939 року Михайло увійшов до складу волосної української міліції, брав участь у роззброєнні польських військових частин і поліції, реквізиції військового майна із залізничного ешелону на станції Боднарів та переховуванні вилученої зброї.
Після радянської окупації західноукраїнських земель Шумський за завданням ОУН вступив до лав радянської міліції та працював у Боднарові аж до відступу радянського режиму в 1941 році, відіграючи важливу роль у підпіллі ОУН. 15.06.1940 року він був залучений як свідок під час обшуку в будинку №336 голови сільради Дмитра Гавриловича Куцели, заарештованого за довоєнну службу конфідентом (таємним інформатором) польської поліції.
Встановлюючи в селі українську владу, 29 червня 1941 року Михайло знову увійшов до складу української міліції. Енкаведисти у протоколах — через недбалість або з умисних міркувань — часто плутали українську міліцію, організовану ОУН у липні 1941 року й розпущену німцями в серпні того ж року, із зорганізованою окупантами пізніше поліцією. Насправді українську міліцію (що була добровільним непрофесійним правоохоронним формуванням у цивільному одязі) паралельно з арештами членів ОУН німці замінили на поліцію «в німецькій формі» (професійне формування). Після розпуску міліції Михайло Шумський вступив до поліції та служив у Надвірнянському повіті.
Після звільнення чи втечі з поліції він повернувся до села в 1943 році та став станичним ОУН на псевдо «Бойко». Брав участь у ліквідації в Боднарові членів Армії Крайової та спаленні господарств польських колоністів 8 березня 1944 року. Цьому передувало захоплення бази АК і вилучення списків її членів. Водночас із кущових боївок і втікачів із поліції тривало формування сотні УПА.
На початку 1944 року найкращих підстаршин і стрільців вишкільного куреня УПА «Чорні чорти» розіслали по селах Станіславщини для вишколу кущових підпільних боївок, які після вишколу об'єднували в сотні. Однак відомостей про командира тієї сотні та залученість до неї Михайла немає. У травні 1944 року сотня успішно уникнула каральної акції німців, яким вдалося захопити лише порожній табір повстанців у лісі біля села Блюдники. Німецькому командирові так сподобався зразковий порядок у таборі, що він наказав його не нищити.
Під час проходження фронту Галичиною сотні УПА відходили, зокрема й та, до якої ввійшла боднарівська боївка. У горах для переходу лінії фронту командування ухвалило рішення розпустити сотню, заховати зброю, а членам підрозділу переходити фронт поодинці під виглядом цивільних, яких нібито забрали німці для перегону конфіскованої худоби, а вони втекли. Так боднарівці крізь сито фронту після допитів СМЕРШу повернулися до рідного села.
28.07.1944 року Червона армія захопила Боднарів [Дрогомирецький О. П. Калуський казан. Історія про чергову ганьбу Червоної армії. — «Вікна», 11 липня 2021 р.]. 2 серпня 1944 року НКВС провів перші арешти підпільників ОУН [Дрогомирецький О. П. Катували, душили і стріляли. «Асвабаждєніє» сім'ї Старчевських з Боднарова. — «Вікна»]. Та вже 11.08.1944 року здійснити наступні арешти не вдалося через збройний спротив жителів села. Так розпочалося формування сотні УПА. Можливо, відбулося лише відновлення розпущеної під час проходження фронту сотні, у якій була значна кількість боднарівців, згаданих нижче.
Михайло пішов у повстанці, де очолив новостворену сотню, названу сотнею «Бойка» — за його псевдонімом. З-поміж боднарівців у цій сотні відомі також Петро Стефанович Бродович «Сокіл», Йосиф Петрович Дрогомирецький «Лев», Петро Стефанович Різничук, Михайло Дмитрович Жураківський «Нечай», Іван Жураківський, Іван Федорович Луцький «Гриб», Михайло Васильович Куцела «Груша» та Ярослав Михайлович Бачевський.
Сотня діяла на території Галицького району, зазнала втрат у бою в Блюдниківському лісі в жовтні 1944 року й відійшла до лісу біля села Тязів, де й була розформована. Частина вояків сотні включно з Михайлом Шумським увійшла до куреня «Гамалії». Незабаром курінь «Гамалії» втратив командира: у тому бою 1.11.1944 року загинули боднарівці Іван Михайлович Ліщинський «Хитролис» та Михайло Антонович Вирстюк «Явір». Тому, імовірно, вони також початково перебували в сотні «Бойка» — як і Михайло Васильович Вирстюк на псевдо «Зелений».
Через поширену НКДБ-НКВС епідемію черевного тифу в Галичині курінь «Гамалії» наприкінці 1944 року розпустили, а Михайло Шумський разом із Ярославом Бачевським перейшли до боївки «Гомона» (Михайла Дяченка). Проте вони також захворіли на тиф. Для лікування повернулися до села, де за наведенням зрадника їх заарештували.
Справа арешту та засудження Михайла Івановича Шумського в Україні відсутня, тож інформацію про повстанця доводиться по дрібках збирати зі справ інших підпільників. Найбільше відомостей містить справа Ярослава Бачевського.
Поштовхом для порушення цієї справи став донос, за яким група калуських енкаведистів на чолі з Гірком приїхала на територію сусіднього Галицького району та схопила Ярослава Бачевського в хаті його сусіда — Григорія Федоровича Луцького (вуличне прізвисько «Печилюлька») у присутності ще одного сусіда — Михайла Івановича Шумського. Протокол затримання Бачевського складено 27.02.1945 року — після його вивезення з Боднарова до Калуша та дводенного ув'язнення там.
Привезений до Станіслава Бачевський 1.03.1945 року заявив (імовірно, під катуваннями. — Авт.) слідчому Дідевичу про те, що його не прийняли до куреня УПА «Гамалії» через стан здоров'я, оминувши попередній період перебування в сотні УПА «Бойка» та подальшу участь у боївці «Гомона». Того ж дня в Станіславі Михайло Іванович Шумський свідчив тому ж слідчому про хворобу й неприйняття Бачевського до УПА. З цього випливає припущення про одночасне затримання Шумського та його аналогічний маршрут через Калуський райвідділ НКДБ. Цим протоколом у свідченні Шумського зафіксовано дату схоплення — 25.02.1945 року — та наголошено на дні тижня (неділі), хоча офіційно Бачевського заарештували аж 5.03.1945 року (наступного дня арешт затвердив начальник і віддав розпорядження заарештувати й описати майно).
Тільки свідчення першого сусіда — Григорія Федоровича Луцького від 3.03.1945 року — дало слідчому необхідну наявність другого свідка, достатню для відкриття кримінальної справи проти Ярослава (див. дату на титульній сторінці. — Авт.). Справа Бачевського уточнює інформацію Петра Васильовича Дрогомирецького щодо чуток у селі про нібито «всипання» (викриття, донос. — Авт.) Бачевського Михайлом Шумським. Однак Шумського, за інформацією з іншої справи, офіційно заарештували раніше за Бачевського — 1.03.1945 року. Його заарештував Станіславський обласний відділ боротьби з бандитизмом (ВББ) УНКВС за ст. 54-1а та 54-11 КК УРСР, імовірно, через свідчення того ж сексота, який доніс і на Бачевського. Найімовірніше, тим сексотом був саме Григорій Іванович Луцький, особу якого слідчий «засвітив» через потребу в свідченнях двох осіб для передачі справи Бачевського до трибуналу.
Григорія Луцького, ймовірно, 2.03.1945 року викликали до Станіслава, де 3.03.1945 року він і дав згадані вище свідчення. Важливим фактом є зв'язок доносчика з Калуським РВ НКДБ — тобто він мусив поїхати для доносу в Калуш. Бачевський і Шумський були ослаблені черевним тифом і фізично не мали змоги туди добратися. Поширювана в селі чутка про «всипання» Бачевського Михайлом Шумським спростовується також фактом ув'язнення самого Михайла. Володимир Топольницький зафіксував інформацію про ув'язнення Шумського в таборах Комі, а Федір Попадюк у своїй книзі двічі згадував про нього.
Зважаючи на одночасність арешту Бачевського й Шумського в одній хаті, їхні справи мали б бути аналогічними. Проте Шумського, на відміну від Бачевського, не відправили під трибунал, на що мусила бути вагома причина. Оскільки Бачевського судили на підставі свідчень двох осіб, очевидно, що проти Шумського двох свідчень зібрати не вдалося. Утім це не завадило енкаведистам відправити Михайла Шумського до концтабору без вироку трибуналу — «для подальшого проведення слідства». Тож наведена Топольницьким інформація про засудження «у 1945 р. на 10 р. позбавлення волі», найімовірніше, стосується рішення трибуналу, проведеного вже безпосередньо в концтаборі (подібно до того, як це було з Йосифом Івановичем Дрогомирецьким).
Імовірно, сексоти донесли, що Михайло Іванович Шумський посідав чільне місце в ОУН та УПА. Тому зрозуміле бажання НКДБ дізнатися від нього якнайбільше про повстанців і підпільників. На відміну від Ярослава Бачевського, Шумського тримали в Станіславській тюрмі понад пів року, але окупантам не вдалося ні схилити його до зради й співпраці з НКДБ, ні отримати свідчення проти нього від інших повстанців для передачі справи до трибуналу. Через це 14.09.1945 року Михайла Івановича Шумського направили на станцію Котва Північно-Печорської залізниці «для подальшого ведення слідства» (слідча справа № 2160, архівний № 14510 к.н.).
Тож саме через відмову Шумського працювати на НКДБ його відправили до концтаборів, а чутки поширювали через сексотів для прикриття реального зрадника, залученого в цій справі. Оскільки двох заарештували, зрадником міг бути тільки третій, який залишився на волі, — тобто Григорій Луцький. Непрямим підтвердженням цієї версії є також його моральний облик. За версією мого батька, Ґриґурко «Печилюлька» таким чином усунув Ярослава Бачевського через заперечення проти заміжжя з ним дуже вродливої сестри Бачевського.
І брат Ґриґурка — Іван, господарчий помічник станичного «Гриб», загинув 26.04.1945 року опосередковано через цього ж зрадника. Радянські військові йшли до Ґриґурка по інформацію, а Іван про сексотство брата нічого не знав. Подумавши, що це облава, він почав тікати. Половина хати ще була не добудована — навіть вікон не було, тож Іван Луцький вискочив через віконний отвір і побіг полем у бік лісу. На полі його й застрелили. Про смерть брата Ґриґурко аналогічно розповідав, нібито радянських військових навів Шумський, хоча того тримали у Станіславській тюрмі, звідки неможливо було когось наводити, тоді як сам Ґриґурко їздив туди й давав свідчення проти односельців.
За спогадами мого батька, Михайло Шумський мешкав у передостанній хаті ліворуч по дорозі від станції на Клепки, після перехрестя з бабинською дорогою. Недалеко жив і провокатор Ґриґурко Луцький. Після арешту Шумського та Бачевського селом поширювали чутки, нібито Шумський «всипав» (викрив, доніс. — Авт.) Бачевського й нібито навів окупантів на хату Ґриґурка, через що ті вбили його брата Івана. Матеріалів справи ніхто в селі не бачив, трибунал відбувся в закритому режимі без виклику свідків, тож правди ніхто не знав, і сексоти могли безкарно зводити наклепи на Михайла Шумського. Але ці вигадки повністю спростовує справа Ярослава Бачевського — у ній наявні свідчення самого Ґриґурка, за якими власне й засудили Ярослава.
Ув'язнення Михайло відбував у таборах Комі АРСР. Внучка Михайла Шумського — Марія Петрівна Бендас — повідомила, що до терміну ув’язнення йому додали не 10, а 25 років. Після відбуття покарання йому не дозволяли повернутися до рідного краю. Приїжджав Михайло лише один раз — у 1973 році, у 65-річному віці, для отримання свідоцтва про народження (імовірно, воно було потрібне для оформлення пенсії). У метричній книзі наявний запис органу РАЦС про видачу 3.07.1973 року свідоцтва ІІ-АВ 024179.
Також внучка розповіла окремі деталі з біографії діда. Ніхто й ніколи не чув, щоб енкаведисти приходили затримувати у вишиванках, але саме Михайла Шумського заарештували в неділю троє чоловіків у білих вишитих сорочках. Так енкаведисти замаскувалися, щоб підступно добратися до присутніх у хаті. Прийшли вони, імовірно, під час хитрo влаштованої операції. Подібну провокацію влаштовував і «Юзак», скликаючи «на розмову» активістів до будинку мого діда без його відома. Дід, запитавши у прибулих про причину приходу й почувши про «Юзака» (якого попередньо розкусив як москальського інформатора й попередив про це родину. — Авт.), категорично відповів, що нікого не кликав і їм слід іти хіба що до «Юзака». Так усі зрозуміли, що це провокація, і розійшлися.
Окрім того, Марія Бендас розповіла, що наприкінці липня 1943 року, під час проходження Прикарпаття загонами Ковпака, Михайла Шумського викликав особисто Ковпак, щоб той провів партизанів до Надвірної. Зважаючи на інформацію про розправи ковпаківців над українськими активістами та священниками в інших селах і відсутність жертв у Боднарові, можна здогадатися, що тут селу пощастило. Адже ковпаківці могли звернутися й до якогось комуніста чи москвофіла — і тоді жертв було б не уникнути. Причина, чому звернулися саме до Михайла, криється у відомчому підпорядкуванні радянських партизанів, які належали до НКВС, а не до Червоної армії. Очевидно, у Москві підняли картотеку НКВС і знайшли Шумського в списках міліції. Імовірно, ковпаківці шукали й начальника Боднарівського відділку міліції Петра Дяченка, але того на той час гестапо вже заарештувало за членство в ОУН і закатувало.
Осіб, які служили в українській міліції чи поліції та не пішли на співпрацю з НКДБ СРСР, тримали в концтаборах усі 25 років. Тож при додаванні 25 років до року арешту (1945) зрозуміло, що ймовірним роком звільнення Михайла міг бути 1970-й. Однак точна дата його звільнення з концтаборів, як і місця подальшого перебування, залишаються невідомими. Невідомі також дата й місце смерті та поховання. Незнаною для односельців залишалася й реальна роль Михайла Шумського в підпіллі ОУН та в командуванні сотнею УПА. Причиною цього стала не лише сувора конспірація та діяльність під псевдо «Бойко», а й наступні 46 років бездержавності та протидія КДБ і комуністичного апарату поверненню повстанців на рідну землю.
У 2015 році Верховна Рада України ухвалила Закон «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті», у якому пунктом 10 першої статті підпільники Організації українських націоналістів (ОУН) визнані учасниками боротьби за незалежність України, а пунктом 12 — воїни УПА. Тож ця стаття публікується для відновлення пам’яті про учасника боротьби за незалежність України Михайла Шумського.
P.S. Висловлюю вдячність Роману Івановичу Старчевському за допомогу в пошуку матеріалів для цієї статті.
Олег ДРОГОМИРЕЦЬКИЙ, краєзнавець | 
