Небажаних ексцесів не було. Обстановка в місті нормальна. Розслідування причин вибуху продовжується", — йшлося у секретній доповіді КДБ від 7 грудня 1975 року.

Загалом трагедія на Гастелло завдала місту збитків на суму майже 312 тисяч карбованців, що становить приблизно 40 мільйонів гривень в сучасному еквіваленті. Зважаючи на кількість жертв і травмованих, вона є однією з наймасштабніших газових катастроф такого типу в історії України.

Чому вибухнув будинок

Після вибуху будинку на вулиці Гастелло містом поширювалися різні версії причин катастрофи. Звинувачували й незрячих мешканців будинку — нібито вони неуважно поводилися з газом. І танкістів військової частини, які регулярно проїжджали ділянкою дороги над газопроводом, через що тріснула труба. Також припускали, що хтось тримав у підвалі будинку балон з пропан-бутановою сумішшю, з якого стався витік. Причиною називали й розгерметизацію ацетиленового балона під час зварювальних робіт у підвалі.

Офіційна ж попередня версія причин вибуху, яку висунули спеціалісти, вказана в секретній доповіді КДБ від 3 грудня 1975 року — на перший ранок після катастрофи.

"Газ у підвал потрапив через колодці телефонної мережі з газової магістралі, що проходить за 50 метрів від будинку, де за годину до вибуху бригада робочих контори "Міськгаз" проводила врізку газопроводу на хлібзавод".

У наступній доповіді цю версію підтвердять і доповнять: "Скупчення газу в підвальному приміщенні будинку до вибухонебезпечної концентрації відбулося в результаті грубого порушення правил виробництва ремонтно-будівельних робіт на газовій магістралі, що проходила поруч".

Матеріали кримінальної справи, яку вели за фактом вибуху, знищили у 2013 році як такі, що "не мають науково-історичної цінності та втратили практичне значення". Тож про деталі розслідування довідуємося з текстів вироку Івано-Франківського народного суду від 18 травня 1976 року й ухвали Івано-Франківського обласного суду від 29 липня 1976, що зберігаються в архіві установи.

СУ-531

Будівництво й монтаж газопроводу середнього тиску на вулиці Гастелло почали у 1974 році на замовлення "Міського побутового комбінату № 2". Виконання робіт доручили працівникам Івано-Франківського спеціального управління 531 (СУ-531):

головному інженеру Василю Шкуниді;

старшому виконробу Івану Медведю;

майстру Валентину Смолі;

електрозварнику Івану Критовичу.

У 1970-х газові мережі середнього тиску будували зі сталевих труб завдовжки 12 метрів кожна.

Труби з'єднували між собою за допомогою газо- чи електрозварювання, яке ще називають ручним дуговим зварюванням, розповідає завідувач кафедри транспортування та зберігання носіїв Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу Василь Запухляк.

"Найперше зварник, який виконує роботи з монтажу й зварювання трубопроводу, повинен пройти відповідну атестацію. Він має скласти теоретичний іспит, а пізніше заварити контрольний стик, який перевіряють механічними способами, рентгено- чи гамаграфією. Тоді зварнику надають допуск до виконання робіт", — пояснює науковець.

Після атестації зварникові видають наряд-допуск, де прописані нормативи, яких він має дотримуватися під час робіт, а також технологічна карта зварювання.

Для електрозварника Івана Критовича, спеціаліста п’ятого розряду з восьмирічним стажем роботи, трубопровід середнього тиску на Гастелло був уже другим об’єктом такого типу. Поклавшись на досвід колеги, майстер Валентин Смола, сантехнік за освітою, який керував зварювальними роботами, не вимагав від зварника проварити пробний стик, щоб перевірити шов на міцність. Це — перша критична помилка, якої припускаються працівники СУ-531.

Отож Іван Критович береться до роботи, не пройшовши атестації. Під час зварювання шва він допускає значне зміщення країв труб одна відносно одної — 5,5 міліметра на половину окружності стику за допустимої норми у 2 міліметри на чверть окружності. Про це засвідчили висновки технічної експертизи, яку невдовзі після катастрофи провели фахівці Інституту електрозварювання імені Патона.

"В середньому для таких труб [у газопроводах середнього тиску] товщина стінки мала б складати 8-10 міліметрів. 5,5 міліметра — це на пів кромки, на пів товщини стінки приблизно. Це — досить багато", — каже науковець Василь Запухляк.

Експерти з Інституту Патона виявили також численні перекоси, щілини між трубами завтовшки від 0,5 до 5,5 міліметра замість допустимих 3 міліметрів, і загалом 8 неякісно зварених стиків.

Підроблені підписи й документи заднім числом

Зі свого боку, майстер Валентин Смола не вів жодної технічної документації під час проведення робіт. Він сфальсифікував журнал контролю зварювання, інформацію про зварника і згодом поставив за Івана Критовича 15 підписів, які мали б засвідчити, що майстер перевірив кожен зварений шов, хоч насправді не перевірив жодного.

Крім того, Валентин Смола не підготував заявку в СУ-531 про виклик на об’єкт спеціалістів зварювальних лабораторій. Це означає, що стик труб не перевірили ні механічним, ні фізичним методами.

Монтаж газопроводу завершили у березні 1975 року, 11 травня того ж року — засипали.

28 листопада 1975 року Валентин Смола надав старшому виконробу Іванові Медведю документи на газопровід, оформлені заднім числом. Однак серед не них було ні актів на ізоляцію стиків чи їх просвічування, ні сертифікатів на труби. У суді Іван Медвідь сказав, що "навіть і не міг подумати, що газопровід засипали, не перевіривши лабораторно". Але, як ідеться в тексті судового вироку, за період від травня до грудня 1975, коли газопровід прийняли в експлуатацію, виконроб точно мав витребувати від майстра документи про якість стиків.

Контроль за тим, аби в СУ-531 велися формуляри на зварників й належна технічна документація, мав забезпечити головний інженер Іван Шкунида. Як визначив суд, саме його недбалість призвела до того, що майстер Смола й старший виконроб Медвідь фальсифікували документи й підписували їх заднім числом.

1 грудня 1975 року виконувач обов’язків начальника служби підземних газопроводів виробничого об’єднання "Івано-Франківськгаз" Василь Лукач підписав акт прийому в експлуатацію газопроводу на вулиці Гастелло від СУ-531. Акт не містив документів, що підтверджували б якість зварених стиків, але, як ідеться у вироку, Василь Лукач "повірив старшому виконробові Іванові Медведю, що такі документи є". Крім того, Лукач прийняв газопровід без скликання спеціальної комісії, представника замовника [Міського побутового комбінату № 2] й облгазтехінспекції.

2 грудня 1975 року о 12:45 без необхідних документів та перевірок газопровід під’єднали до вже робочого.

Як газ потрапив у підвал

За висновками експертизи, ще задовго до введення газопроводу в експлуатацію неякісно заварений стик між трубами не витримав навантаження, і шов тріснув. Так утворилася тріщина на 34 сантиметри довжини окружності труби й завширшки у 2 міліметри.

"Якщо трубопровід тільки побудований, присипаний ґрунтом і якщо ґрунт був рихлим, то він міг просідати під навантаженнями важкої техніки, і впливи на трубу могли бути більшими. Тож це могла бути суперпозиція кількох випадкових ситуацій: і навантаження, і неякісно виконане зварне з'єднання, і відстань між комунікаціями — газопроводом і трубопроводами ліній зв'язку", — пояснює завідувач кафедри транспортування та зберігання носіїв Івано-Франківського національного технічного університету нафти й газу Василь Запухляк.

Через тріщину з труби метан потрапив у телефонну каналізацію і впродовж трьох годин наповнював підвал. У будинку на Гастелло, 13 А він був збудований на всю довжину будівлі. Поруч із підвалом розміщувалося технічне підпілля — простір, спроєктований спеціально для інженерних комунікацій, зокрема телефонних кабелів.

Заходити у підвал потрібно було знадвору — вхід розташовувався між двома під’їздами. Відразу за головними дверима — невеликий коридорчик і пара дверей — зліва й справа, що вели безпосередньо до підвальних кімнаток мешканців першого й другого під’їздів, пригадує колишній житель будинку Богдан Скицько.

Підвальні віконця, яких було щонайменше два, були засклені й ніхто ніколи їх не відчиняв — вони слугували тільки для пропуску світла.

"Газ завжди буде рухатися у зону меншого опору, адже є легшим за повітря, і теоретично мав би через ґрунт підніматися на денну поверхню і в атмосферу. Але, напевно, завдяки щільності ґрунту він не піднімався на поверхню, а рухався тією мережею й таким чином потрапив до будинку", — говорить Василь Запухляк.

Те, що підвал у будинку фактично був герметичним, і призвело до накопичення в ньому метану до вибухонебезпечної концентрації.

"Є нижня й верхня межа вибуховості газу. Нижня складає 5% від загального об’єму. Немає значення, чи це — кубометри, чи ціле приміщення. Верхня межа — 15%. У цьому діапазоні, якщо є джерело вогню, газ може запалюватися і вибухати. Достатньо увімкнути світло в приміщенні, якщо вимикач без іскрозахисту", — пояснює Василь Запухляк.

Жінку, яка ввімкнула світло у підвалі, звали Марія Шевчук. Вибух забрав життя її маленького сина Ярослава.

Кого засудили

Розслідування обставин катастрофи на Гастелло тривало з грудня 1975 до травня 1976 року — менш ніж пів року. За його результатами Народний суд Івано-Франківська визнав винними у трагедії п’ятьох людей. Виконувач начальника служби підземних газопроводів виробничого об’єднання "Івано-Франківськгаз" Василь Лукач отримав п'ять років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму із забороною обіймати посаду начальника служби підземних газопроводів упродовж п'яти років. Ймовірно, таку сувору міру покарання суд обрав через те, що в 1948 році Василь Лукач уже був засуджений за статтею про так звану контрреволюційну діяльність.

Майстру Івано-Франківського СУ-531 Валентину Смолі так само присудили п'ять років позбавлення волі, але вже у виправно-трудовій колонії загального режиму із забороною обіймати посаду майстра на такий самий термін.

До ув’язнення у колонії такого ж типу засудили працівників СУ-531:

старшого виконроба Івана Медведя — на чотири роки;

електрозварника Івана Критовича — на три роки;

головного інженера Володимира Шкуниду — на два роки.

"Вина засуджених доведена частково показаннями самих засуджених, частково показаннями свідків, висновками експертиз, речовими доказами [фрагмент труби з тріщиною і електровимикач] та іншими матеріалами справи", — йдеться у тексті вироку.

У касаційних скаргах засуджені визнавали себе винними частково. До прикладу, Іван Критович стверджував, що шов тріснув не через неякісне зварювання, а через динамічні навантаження на трубопровід, що виникали через проїзд вулицею Гастелло вантажних автомобілів. Крім того, як свідчив Критович, у траншею для трубопроводу не підсипали пісок. Втім експертиза спростувала ці аргументи.

Виконроб Медвідь заявляв, що газопровід повинна була приймати комісія, створена замовником — Міським побутовим комбінатом № 2. Натомість акт прийому в експлуатацію, крім нього й Василя Лукача, підписав ще представник хлібокомбінату, який замовником робіт не був.

Головний інженер Володимир Шкунида у свій захист стверджував, що контролювати якість робіт, зокрема й засипки газопроводу, мав найперше замовник — Міськбуткомбінат № 2. Шкунида вважав винними у вибуху на Гастелло, 13 А не лише "Івано-Франківськгаз" і СУ-531, а й Міськбуткомбінат № 2, "Діпромісто" й "Прикарпатбуд".

Однак жодну касаційну скаргу суд не задовольнив.

Чи справедливими були вироки

На прохання Суспільного професор кафедри політики у сфері боротьби зі злочинністю та кримінального права Прикарпатського університету, доктор юридичних наук Ігор Медицький проаналізував тексти вироку й ухвали суду.

За його словами, резонанс справи вплинув на строки розслідування, і його провели без зайвих затягувань.

"Не можемо однозначно стверджувати, що цього часу було замало для проведення якісного розслідування, адже з матеріалів вироку випливає, що були опитані всі причетні до справи, виконана технічна експертиза, а також наукові дослідження у інституті імені Патона. Докази, що лягли в основу обвинувачення й були оцінені судом під час постановлення вироку, дають можливість вказувати на те, що протиправна поведінка підсудних перебувала у причинно-наслідковому зв’язку з катастрофою", — пояснює Ігор Медицький.

У вироку не зазначили обставин, що пом'якшують відповідальність обвинувачених. На думку професора, або таких обставин не було, або ж це — недопрацювання сторони захисту.

Вид та розмір покарання суд обрав відповідно до санкцій інкримінованих статей Кримінального кодексу УРСР.

Наслідки й компенсації

Попри те, що один під’їзд уцілів, будинок вирішують знести. 40 сім’ям, які мешкали в ньому, надають нові квартири у будинку на вулиці Бойчука, 18 (нині — вулиця Целевича — ред.) Ще 14 одиноких людей поселяють на Дзержинського, 167/5 (нині — вулиця Мазепи — ред.)

30 людей, які постраждали найбільше, отримали компенсації з обласного бюджету, загалом — 23 тисячі 430 карбованців (3 мільйони гривень в сучасному перерахунку — ред.) Місцева влада також оплатила похорони загиблих.

Грамотами й преміями у 25 карбованців нагородили 34 учасників рятувальних робіт. Серед них — військовослужбовці, працівники заводів і фабрик, медики й міліціонери.

З рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 18 грудня 1975 року також стає відомо, що крім мешканців будинку, травми отримали й учасники першої рятувальної команди.

Разом із тим, що вибух на вулиці Гастелло призвів до численних жертв і завдав величезних матеріальних збитків, він також суттєво змінив підхід до будівництва й герметизації газових мереж у Івано-Франківську.

Церква на місці трагедії

Незадовго після трагедії на місці, де стояв будинок, висадили 19 дерев у пам’ять про загиблих, однак росли вони дуже погано, пригадує колишня мешканка будинку Параска Гриньків.

В 1995 році вулицю перейменували на честь січового стрільця й художника Осипа Сорохтея, чиє ім’я вона має донині. Приблизно за рік почалася підготовка до спорудження храму на ділянці, де сталася катастрофа.

"Я тоді служив у кафедральному соборі. Не знав, що на цьому місці була така катастрофа. Про це мені оповів декан, світлої пам’яті отець Микола Сімкайло. Він вивіз мене на цю територію, показав це місце. У той час він так само рятував людей. Він сказав: "Я попросив би тебе, щоб ти тут будував Божий храм. Щоб це місце прославилося і завжди було в молитві", — пригадує настоятель храму Архистратига Михаїла, отець Михайло Білінський.

Спочатку місцева влада планувала звести нову багатоповерхівку, але потім переглянула своє рішення й заборонила будівництво. Тоді отець Михайло почав готувати ділянку до спорудження храму. Найперше потрібно було розчистити її від сміття, яке люди з найближчих вулиць звозили туди впродовж 15 років. А вже під землею робітники не раз знаходили рештки знищеного будинку.

"Коли ми копали каналізацію, воду підводили, то дуже багато всього витягали: блоки, плити, різні предмети, і одяг був. Бо вони так поверхнево прибрали, а потім то все зверху зарівняли", — розповідає отець Михайло Білінський.

Будівництво церкви почали 8 лютого 2001 року. У 2015 році храм освятили.

"Молюся за упокій людей, які тут загинули. Кожної служби Божої завжди згадую їх", — каже отець Михайло Білінський.

Про церкву на місці будинку, зруйнованого вибухом газу, написав краєзнавець і військовослужбовець Іван Бондарев у своїй книзі "Легенди і бувальщини Івано-Франківська".

Життя після

Параску Гриньків виписали з лікарні у березні 1976 року. З лікування вона повернулася вже у нову квартиру — на Бойчука, 18 (нині — Целевича, 18 — ред.) Спочатку Параска з чоловіком Іваном часто згадували про трагедію:

"Люди ніколи не сподівалися, що в мирний час може трапитися така страшна катастрофа. Це була сенсація. То навіть з Москви приїжджали в лікарню, де ми лежали. Це була надзвичайна подія. Але з часом не те що забувається, але якось притуплюється. Час лікує, як кажуть люди, час лікує все".

У 1977 році в Параски й Івана народився син Андрій, у 1983 — донька Лариса.

Євгенію Кучмілю через деякий час після втрати доньки й дружини вдалося створити нову сім’ю. З другою дружиною Марією він познайомився на весіллі у рідного брата.

"Дуже мені було шкода його дитини [Наталки], жінки [Ганни]. Коли я побачила фотографії похорону — дитина була з побитим обличчям. Жінка набрякла повністю. Якщо їх знайшли на третю добу, хтозна, може, вона ще була живою, задушилася від того газу…" — говорить Марія Кучміль.

Вдома, на Целевича, 18, Марія і Євгеній досі бережуть повзунки загиблої донечки Наталки й сукню, в якій Ганну знайшли мертвою:

"Річ у тому, що я все уявляла себе на тому місці: як би то було. Я була молодою, мені так само було 20 років, мені було дуже страшно. Як можна забути? Це ніколи не забувається", — ділиться Марія Кучміль.

Ганна й Наталя Кучміль поховані на цвинтарі в селі Підбереж Долинської громади.

"Ми їздимо щороку [на могилу]. І Марія мені допомагає, і могилку допомогла облаштувати — все. Ми постійно з нею. Вона багато мені допомогла, і я за те їй дуже вдячний", — каже Євгеній Кучміль.

Через сильний стрес після трагедії Євгеній захворів на псоріаз. Він і досі згадує про катастрофу, що сталася 50 років тому. У ці моменти Марія — завжди поруч: "Дуже довго він плакав, дуже. От на похороні він був, як кам'яний, розповідали мені сусіди, знайомі його. А потім він довго плакав. Багато років. І я з ним".