Яскравий представник національного українського живопису й епохи львівського модернізму Олекса Новаківський народився 14 березня 1972 року на Поділлі – в окупованій Російською імперією Вінницькій губернії, а відійшов у потойбіччя 29 серпня 1935-го на Бойківщині – в тоді окупованому Польщею Львові. Початки малярського ремесла талановитий митець опанував в Одесі у майстерні художника Пилипа Клименка, відтак у Краківській академії мистецтв, яку закінчив із золотою медаллю.

Саме у Кракові під впливом відомого письменника Богдана Лепкого у гуртку української академічної молоді сформувалися національно-патріотичні погляди Олекси Новаківського. Ранній період його творчості проминув у селі Могила під Краковом. Тут він не тільки запізнався зі своєю майбутньою дружиною, але й познайомився з родиною лікаря Йосипа Гогульського, який був одружений з уродженкою села Брошнева на Рожнятівщині – Леонтиною Голубовською. Відтак художник заприятелював з її братом Іваном Голубовським…

Так почалася, образно кажучи, бойківська метрика чи бойківські дороги майстра пензля, який залишив свій творчий слід і на Прикарпатті – на Гуцульщині, Бойківщині… Саме у Рожнятівському Підгір’ї митець написав серію пейзажів «Весняні мряки. Осмолода», «Пейзаж з Осмолоди» – тут було створено одну з найкращих портретних робіт автора «Хлопчик з фіалками» та інші. Художник створив також низку унікальних портретів митрополита Андрея Шептицького, але після знищення НКВС 1952 року полотен національно свідомих митців через їхнє вилучення у «спецфонд», а фактично – спалення, до наших днів збереглися тільки твори Олекси Новаківського із приватних колекцій.

У форматі відзначення 90-х роковин з часу відходу у засвіти своїми розважаннями про недосяжну велич і водночас земну простоту, відкритість та непізнаність малярського феномену Олекси Новаківського поділився член Національної спілки краєзнавців України, культуролог і поет Володимир Борович. До заснування територіальних громад на Прикарпатті він очолював відділ культури Рожнятівської РДА, а серед його життєвих захоплень – фотомистецтво, колекціонування і поезія, а щонайперше – популяризація українського художнього мистецтва і його творців різних часів та відкриття призабутих чи маловідомих імен.

– Володимире Феліксовичу, чому Вас так захопила постать художника Олекси Новаківського?

– Минуло вже майже три десятки років, коли я вперше ознайомився з його малярськими роботами, а несподіваність вражень від них мене й досі не покидає. Якось 1998 року, перебуваючи у Львові, я придбав собі чудово художньо оформлену і об’ємну за змістом книжку «Олекса Новаківський». Доти ж про нього, зізнаюся чесно, я майже ніколи не чув, тож хотів перегорнути сторінки цієї монографії і дізнатися передовсім, про що ж пише її автор – Володимир Овсійчук, відомий мистецтвознавець, деякі наукові роботи якого я знав. Це вже згодом я довідався, що творчість О. Новаківського досліджували і такі знані науковці, як Володимир Островський, Микола Мушинка та інші, а чи не найґрунтовніше – Любов Волошин, яка тоді була директоркою Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського у Львові.

Я почав гортати сторінки видання і раптом натрапив на репродукцію картини художника «Село Брошнів. Зима». До речі, у монографії «Олекса Новаківський» представлено якраз усі малярські роботи художника. Я побачив у ній також портрети Голубовських – Сильвестра та його сина Івана. А придбавши книжку, взявся досліджувати, хто були ті люди, зображені на полотнах О. Новаківського і як вони пов’язані із Брошневом. Доти ж я знав Голубовських, що проживали в Ціневі, але то були інші.

Я розпитував людей у селі, але брошнівчани таких не знали. Минуло ж багато років. Але ж в О. Новаківського є полотно «Сад гріха», а той сад був біля маєтку Голубовських. З часом на старому цвинтарі у Брошневі мені показали могилу Сильвестра Голубовського. Побутує навіть легенда, як він боровся з медведем. Є сьогодні вже історичні біографічні дані не тільки про Сильвестра, а й про його сина Івана. Згодом я для себе дослідив, що С. Голубовський був дідичем і помічником лісничого у Перегінській пущі – лісових угіддях митрополита УГКЦ Андрея Шептицького на лівобережжі ріки Лімниці. А його син Іван, який працював адвокатом у Львові, заприятелював з О. Новаківським. Уродженка села Брошева сестра І. Голубовського – Галина – вийшла заміж за лікаря Гогульського, який жив у Польщі.

– А як Олекса Новаківський потрапив з російсько-імперського Поділля у польську Галичину, а відтак ще й у Рожнятівське Підгір’я на Прикарпатті?

– Відомо, що 1909 року художник захворів – виснаженим і хворим легеням митця потрібні були відпочинок, чисте повітря, відповідний клімат та здорове домашнє харчування. І саме Іван Голубовський ним заопікувався. Зокрема запропонував Олексі поїхати на Бойківщину – у невеличкий і затишний Брошнів, щоб там у міжріччі Чечви і Млинівки набратися сили. І він поїхав – до родини Голубовських. У селі, що межує з Брошневом-Осадою, художник прожив вісім місяців – добре відпочивав, належно, по-домашьому, харчувався і набирався сили. Але ж Олекса Харлампійович не міг сидіти сиднем і не працювати – йому потрібно було рухатися. Сильвестр та Іван Голубовські запропонували йому поїхати в урочище Підлюте на березі ріки Лімниці біля села Осмолоди, де були митрополичі палати Андрея Шептицького, свіже гірське повітря і цілюща джерельна вода. Голубовські також у часі поїздки хотіли познайомити художника Олексу з митрополитом Андреєм Шептицьким. Тож сіли у вагон вузькоколійки у Брошневі-Осаді й поїхали у Карпати. Тоді до митрополичих палат зі Львова добиралися зазвичай так: їхали до залізничної станції «Рожнятів» у селі Креховичах, а відтак – бричкою на Осмолоду, або до Брошнева-Осади, а далі – вузькоколійкою аж до митрополичих палат у Підлютому…

Там і відбулося знайомство двох велетнів духа – митрополита і митця. Цим знайомством і спілкуванням у Підлютому, до речі, їхні взаємини не обмежилися. Коли після лікування О. Новаківський повернувся до Львова, то згодом організував виставку своїх творів у Кракові. На цю презентацію потрапив і отець Андрей, який розгледів у художникові велич і самобутність малярського таланту і запропонував йому повернутися до Львова – пообіцяв там купити йому помешкання і майстерню. І згодом митрополит таки придбав за 27 тисяч доларів для О. Новаківського справжній маєток, де були і майстерня, і виставкова зала, розташований поруч із відомим греко-католицьким собором Святого Юра. Купив його, до речі, у відомого польського художника Яна Стики, який, переїхавши свого часу із Вроцлава, творив у Львові.

Більше того – митрополит Андрей призначив Олексі і досить велику стипендію – сорок корон. Тоді то були чималі гроші. У художника на той час було вже двоє синів, які потребували опіки й виховання, адже дружина померла. І саме І. Голубовський заопікувався дітьми О. Новаківського. Певний час займалася їхнім вихованням і Теодозія Комар із села Ціневи на Рожнятівщині. До речі, з цього села родом був і відомий особистий фотограф митрополита УГКЦ Андрея Шептицького – Ярослав Коваль.

Після переїзду до Львова за ініціативи і сприяння митрополита Олекса Новаківський 1923 року заснував у місті свою мистецьку школу, яка працювала до 1935-го – останнього року життя художника. У школі навчалося до ста талановитих студентів. У цьому мистецькому закладі студіювали мистецтво малярства і згодом знані прикарпатські майстри пензля – живописець і педагог Ярослав Лукавецький зі Снятина, художниця Ольга Плешкан із села Чортівця на Городенківщині – її мати була сестрою дружини Василя Стефаника, а також студіював малярську майстерність відомий калуський митець і приятель Івана Франка – Григорій Смольський, чий син Андрій нещодавно подарував Рожнятівському краєзнавчому музею «Бойківщина» дві картини Володимира Харченка. Також 1935-го юний і надзвичайно талановитий художник Петро Сахро з Коломиї подався до Львова до школи Олекси Новаківського, але навчання не завершив. Бо художник відійшов у засвіти.

Поховали Олексу Новаківського на Личаківському цвинтарі у Львові. На початку повномасштабного вторгнення російських окупантів 2022 року Україна відзначила 150-річчя від дня народження художника, а цьогоріч минає 90 років від дня його передчасного відходу у засвіти.

– Чим, на Вашу думку, малярські роботи Олекси Новаківського вразили митрополита Андрея Шептицького і в чому особливість його полотен?

– Олекса Новаківський – один із перших і найяскравіших українських імпрессіоністів. Його твори – свого роду модерн, нове віяння в історії українського малярства. А завдяки новаторству автора несуть потужну імпресію. Полотна митця – взірці художнього новаторства, а не традиційних академічних фотографічних відбитків реалій і образів у малярстві. Сьогодні найбільше робіт автора зберігається у музеї Олекси Новаківського у Львові та інших львівських галереях.

Я розумію, що краєзнавці у своїх студіях пройшли ще не всіма бойківськими дорогами митця. Та попри все, було б добре, якби куточок пам’яті чи меморіальна дошка про побутування великого майстра пензля Олекси Новаківського були й у Брошневі. Хоча художник часто своїх студентів мистецької школи возив і на Гуцульщину – у села Космач чи Дору. А фінансував усі поїздки, до речі, також митрополит А. Шептицький. Бойківщину, зокрема Підлюте у Рожнятівському Підгір’ї, і Гуцульщину, передовсім Космач на Косівщині, можна образно означити не тільки мекками – колисками чи особливими місцями натхнення – у творчості Олекси Новаківського, а й виявом великого християнського милосердя і потужного меценатства та ролі митрополита Андрея Шептицького у культурно-мистецьких процесах на західноукраїнських теренах в першій половині ХХ століття.

– Дякую за розмову. Думаю, бойківські стежки Олекси Новаківського надзвичайно цікаві ще й тим, що переплелися з долями багатьох знакових постатей і Прикарпаття, й України. Тож добре, що завдяки Вам і таким, як Ви, Володимире Феліксовичу, немилосердний час їх не замулює. А наша з Вами розмова про деякі прикарпатські епізоди з бойківської метрики Олекси Новаківського хай буде, образно кажучи, означена замість епітафії – коротеньким поминальним доторком світлої пам’яті про постать великого українського художника.

Ігор Лазоришин