91-річна Катерина Бандра з бойківського села Витвиця, що на Івано-Франківщині, на власні очі бачила, як гинули бійці УПА. Жінка свідчить, що енкаведисти спалювали повстанців живцем, знімали скальпи, а тіла прив’язували за ноги до хвостів коней і волочили селом. Її батько Матвій Данилів проводив вишколи для юнацтва націоналістичного підпілля, переводив повстанців через річку Лужанка, допомагав їм провізією та просив 12-річну доньку носити записки в дупло старої груші. Усі ці спогади, а також свої вірші та твори про сучасні події жінка у 80 років почала закарбовувати у книгах. Наразі є чотири такі видання: "Майдан", "Карби болю", "Скрижалі пам’яті" та "Тернисті дороги".

Історію своєї родини та злочини енкаведистів, свідком яких стала, Катерина Бандра розповіла Суспільному.

"Молодь тоді йшла добровільно"

Катерина Бандра — із сім’ї хліборобів Матвія та Марії Данилів. Її батько мав військовий досвід, бо служив у польській армії. У період діяльності УПА чоловік використовував свої навички для навчання юнаків, яким було 14-15 років, для націоналістичного підпілля.

"Вони марширували, з карабінами бігали. Всі мали невеликі дерев'яні автомати, робили їх самотужки — ножиками витесували з липи та верби. Правда, тато давав їм також розбирати справжній автомат. Неодноразово до нас приходив курінний, казав татові: "До нас такі бахури малі йдуть записуватися?" А тато відповідав: "Чоловіче, най ідуть. Може, вони не підуть "у бандери", а хочуть навчитися марширувати. Хлопцям треба карабін знати, як зібрати, розібрати. Не борони їм. Приймай". Молодь тоді ішла добровільно", — ділиться спогадами Катерина Бандра.

Родина жила на березі річки Лужанка. Поряд з хатою була вузька кладка, якою батько Катерини переводив повстанців на протилежний берег ріки. А мати частувала скромною вечерею. На зиму родина давала воякам УПА мішки з провізією — сушені яблука та груші, боби й горох.

"Ми самі не мали що їсти. Була лише бульба, квасне молоко, сир, сметана, яйця. А ще мама пекла ощипки з муки та поташу на квасному молоці. І все, більше нічого. А хлопці той ощипок не їли. Відламували і в рукав ховали, аби на лиху годину було. З'їдали лише бульбу й пили квасне молоко. Потім тато їх переводив через "лавку", світив, бо вони так би не перейшли. Одного разу тато сказав: "Боже, які гарні дівчата в кожушках, але з такими наплічниками, що я ледве їм переніс", — розповідає Катерина Бандра.

"Траснув мене по обличчю — з носа і рота кров так і бризнула". Як Катерина ходила зі школи на допит

У дім Данилівих сходилися й люди із села, бо Матвій мав власну бібліотеку, виписував книги з-за кордону.

Зокрема, у нього була Біблія з Канади у перекладі Пантелеймона Куліша. Через діяльність батька Катерину ще малою забрали зі школи на допит, щоб дізнатися, хто приходить до їхньої хати.

"Ми були в шостому класі, коли мене покликали на допит. То був такий страшний катюга. Питав мене, хто приходить до нас додому. Я сказала, що нічого не знаю, то він взяв дрова, поскладав так ребрами на підлозі й поклав мене на них клінчити колінами. Мені дуже різало в коліна, то я книжки з наплічника дістала й поставила під коліна. Він як побачив — встав з-за столу і траснув мене по обличчю — з носа і рота кров так і бризнула. Я впала на підлогу. Він дав води вмитися, вивів мене з хати і сказав: "Нікому не кажи, бо вб'ю", — пригадує жінка.

Батько давав 12-річній Катерині носити штафети для повстанців, які вона мала залишати в дуплі старої груші.

"Тато мені давав карточку, я нічого не знала, що там було. У мене в рукаві блузки була потайна кишеня. Я ту карточку у блузці ховала. Тоді батько мені давав прут і казав: "Йди, постав у ту грушку. Якщо буде в дуплі папір, то забери, принесеш мені. Якби тебе хтось щось питав, скажи, що гусей пасеш". Що було в тих записках, нічого не знаю", — говорить Катерина Бандра.

Спалили повстанця живцем

У дитинстві Катерина бачила, як гинули бійці УПА. У шостому класі, коли поверталася зі школи, стала очевидицею того, як енкаведисти застрелили одного повстанця, а іншого — спалили живцем.

Підпалювали кілька разів, щоб продовжити муки жертви. Вже у зрілому віці жінка розповіла про цей випадок, тож у її рідному селі Витвиця на тому місці встановили пам'ятний хрест з іменами бійців, які там загинули.

"Ідемо ми зі школи, дивимося: біля річки — купка мос**лів, а на березі лежить повстанець застрелений. Вони біля нього ходять і шукають щось. Ми приходимо додому, а то писк чути, але такий, знаєте, нелюдський. Я вибігаю, дивлюся, а навпроти нашої хати на другому боці річки горить вогонь. А з того вогню — страшенний рик такий. Я питаю: що то таке? А мама каже: "Тихо будь, там хлопця підпалили", — розповідає Катерина Бандра.

Коли чекісти відійшли, батько Катерини сказав її брату, щоб той набрав у річці води й загасив вогонь.

"Брат побіг, зачерпнув води і загасив. Повстанець як закричав таким страшним голосом, що вернулися мос**лі. Прийшли до нас до хати, збили гасову лампу, зібрали з неї нафту і підпалили його ще раз", — каже очевидиця.

"Їм за кожну вбиту голову видавали 300 рублів"

Катерина Бандра розповідає і про загибель повстанців в урочищі Чорний Потік у Витвиці. З її слів, двоє хлопців, коли зрозуміли, що їх оточили, підірвали себе гранатою, щоб не потрапити живими до рук енкаведистів.

"У Чорному Потоці була хата діда того повстанця. Вони там зробили "явочну квартиру". Вона була за річкою, таке непрохідне місце. І мали ранесенько зійтися на явку. Але зрадник робив на дві руки. Він і з мос**лями співпрацював, і з повстанцями. І двоє хлопців прийшли до свого діда трохи швидше за інших, і зрадник прийшов. І раптом почали лізти мос**лі з усіх боків. Хлопці тоді скочили під місток на річці й там себе підірвали гранатою", — говорить Катерина Бандра.

Тіла вбитих упівців енкаведисти прив’язали до коней і привезли до сільської ради, продовжує Катерина. Загиблих приперли палками до стіни, щоб селяни бачили, яка доля повстанців.

"Я бачила тих хлопців, як вони вже в крові були. То вже не можна було впізнати, що то — людське обличчя, бо то був кусочок м'яса. Два дні вони так стояли приперті патиками, а на третій — їх забрали у Болехів на подвір'я НКВС. Там виходили начальники з папками, складали протоколи. Їм за кожну вбиту голову видавали 300 рублів", — каже Катерина Бандра.

З її слів, тоді мати й сестра одного з повстанців підпоїли сторожа, викрали тіла тих хлопців та поховали на місцевому кладовищі.

"З хлопців мос**лі познімали шкіру разом із волоссям й повісили на патики"

91-річна Катерина Бандра пригадує, як у шкільному віці пішла із сусідською дівчинкою Любою в ліс по ягоди й побачила біля свіжих могил повстанців зняту шкіру з волоссям. Жінка припускає, що скальпи з бійців зняли чекісти.

"То був липень. Десь тиждень перед тим поховали у лісі двох повстанців. Дві могили були попри дорогу. Я запропонувала подрузі піти до свіжих могил, прочитати "Отче наш", і ми стали молитися. Дивимося, а на сусідньому корчі щось вітер розвіває. Підійшли ближче, а то з тих хлопців мос**лі познімали шкіру разом із волоссям й повісили на ті патики від корча. Вітер повіє — те волосся стане догори, а в повстанців волосся довге. Одне було, пам'ятаю, чорне, друге — русяве. Це з живих вони зняли з голови волосся разом зі шкірою. Ми то взяли, скрутили й запхали у могилу", — розповідає жінка.

"Я вже не Петро, я вже — "Гудима"

У Катерини Бандри рідного брата Михайла у 16 років викрали радянські військові та забрали працювати на шахтах Донбасу. Її троюрідний брат Петро жив у Німеччині, проте повернувся та вступив до лав УПА. Він загинув під час облави чекістів.

"Я пам'ятаю, як одного дня ми приїхали з мамою до тітки в Гошів. Якраз приїхала Петрова жінка Анна з Німеччини з трирічним сином Михасем. Ми повечеряли, й надвечір прийшов Петро з двома повстанцями, повечеряв. І жінка йому каже: "Петрусю, я тебе дуже прошу, повернімося до Німеччини, бо тебе тут уб'ють". А він так дивиться і каже їй: "Знаєш, Анночко, я вже не можу, бо я вже не Петро, я — вже "Гудима". Я вже прийняв присягу". А потім він вийшов з хати, а вона впала на коліна перед тіткою і благала допомогти переконати його. Через кілька тижнів Петра вбили. Зрадник здав їхній бункер під горою", — розповідає Катерина Бандра.

"Підірвав себе гранатою, щоб не попасти їм у руки"

Жінка пригадує, як загинув районний провідник Василь "Дорошенко" Гошовський. Він в урочищі Бовкоти мав криївку та підірвав себе гранатою, аби не датися енкаведистам живим.

"Його зрадник здав. І партизани повтікали, а він згадав, що в бункері залишилися документи, й повернувся їх знищити. Якраз мос**лі оточили бункер, і він підірвав себе гранатою, щоб не попасти їм у руки. Бо вони так знущалися з тих повстанців", — розповідає Катерина Бандра.

"Піду до "бандерів", скажу, що ти знаєшся з мос**лями"

Катерина розповідає, що у кожному селі був свій станичний, який стежив за порядком. Інколи йому доводилося вирішувати й побутові конфлікти.

"Наше село мало курінного Петра Гладуна, псевдо Чорний. Тоді був такий безлад в селі. Було, що посварилися дві жінки. І каже: "Тебе шляк трафить. Твої кури перегребли мені город. Я піду до "бандерів", скажу, що ти знаєшся з мос**лями?" І що ви думаєте? Так і було. Пішла і наговорила. Потім ті бандерівці прийшли до станичного, а той сказав: "Ми взяли в руки зброю, щоб захищати Україну. А мусимо ще ваші безпорядки в селі вирішувати? Перший раз 25 різок за наклеп, а наступного разу дамо 50. Третій — шнурок на шию". Бабу вибили, і все, був спокій. А то баба така була — з усіма сусідами сварилася", — розповідає Катерина Бандра.

У 80 років почала писати свою першу книгу

У жінки — шестеро дітей, також вона має онуків та правнуків. У 91 рік самотужки порається по господарству, садить город. У 2015 році видала свою першу книгу. Поштовхом до письменництва, каже, стала загибель Сергія Нігояна під час Революції гідності на Майдані.

"Якраз був Майдан і Сергій Нігоян упав. Бачила відео, як його несли, і як він перед тим виступав і сказав: "Борітеся — поборете". В той момент мені пригадалося, як то все було колись. І нині отак гинуть. Я вхопила ручку і перший вірш написала "Майданівцям". Зараз є мої книжки й у Канаді, і в Німеччині — всюди є. Пішов цвіт у землю і зараз іде. Найкращі гинуть. Нині ті, що гинуть на Сході, то ті самі бандерівці, що йшли колись в УПА. Ті самі, найкращі, бо будь-які не йшли", — каже Катерина Бандра.

Наразі є чотири її видання: "Майдан", "Карби болю", "Скрижалі пам’яті" та "Тернисті дороги". У книжках жінка, зокрема, ділиться спогадами про визвольну боротьбу в її селі.

За свідченнями старожилів облаштовують місця слави

На місці, де повстанці підірвали себе гранатою в урочищі Чорний Потік, у травні 2024 року учасники місцевих дослідницько-пошукових груп після свідчень Катерини Бандри встановили пам’ятний хрест та флагштоки з прапорами.

"Завдяки розповідям старших людей ми встановлюємо на пам'ятних місцях загиблих наших воїнів хрести, банери, меморіальні таблиці. Щороку приводимо священників, проводимо панахиди, вшановуємо пам'ять, щоб люди знали про ті події. Також доєднуємо і сучасну війну та згадуємо бійців, які в ній, бо вони борються із тим же ворогом, що і повстанці колись", — розповідає племінниця Катерини, керівниця пошуково-дослідницької групи "Шляхетні гірські волоцюги" Наталія Карпович.

Пам’ятні атрибути встановлюють власними силами, додає керівник пошуково-дослідницької групи "Роберт" Микола Торко. Також на місцях додають творчі елементи, зокрема на тому хресті зробили гранату із символічними язиками полум'я.

"У нас немає жодного фінансування. Ми за власні гроші купуємо матеріали й облагороджуємо ці місця бойової слави. На кожному такому місці ми стараємося поставити хрест, флагшток та інформаційний щит з коротким описом цих подій. Хлопці воювали у надважких умовах, без підтримки держави. І вони в той час думали, чи будуть їх пам'ятати, тому ми відновлюємо ті місця, щоб люди знали, в яких умовах воювали повстанці", — каже Микола Торко.

На місці загибелі районного провідника Василя "Дорошенка" Гошовського його родичі поставили пам'ятний знак, хрест, вибили на камені дату тієї події. А останні кілька років пошуково-дослідницькі групи взяли під опіку цю місцевість.

"Ми поставили хрест, щоглу для прапора, облагородили місце, і кожного року в жовтні, бо це було 3 жовтня 1950 року, приходимо відзначити ту подію разом із селянами й священниками, щоб пам'ять передавалася далі наступним поколінням", — розповідає учасник пошуково-дослідницької групи "Роберт" Мар'ян Штурмак.

З його слів, окрім облагородження, учасники груп проводять також дослідницьку роботу в архівах та встановлюють імена загиблих вояків УПА.