Цьогоріч світова спільнота відзначила сторіччя від початку однієї із найбільших воєн людства – Першої світової війни (28.07.1914 – 11.11.1918 рр.). Її розпочали два угрупування великих держав: Антанта (Англія, Франція, Росія) та Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). З часом до них приєдналося ще 38 країн, на фронтах воювало понад 70 мільйонів людей, приблизно 10 мільйонів загинуло, а близько 20 мільйонів залишилося каліками. Війна стала трагедією для українців, тисячі яких мобілізували як до російської, так і до австро-угорської армій.
Внаслідок грандіозної Галицької битви (18.08 – 21.09 1914-го) російська армія окупувала Галичину і Буковину та вийшла до Карпат. Приблизно на початку вересня росіяни  увійшли у Надвірнянщину, серед них і Битків, який знаходиться в ущелині, з трьох сторін оточений горами. Росіяни зайняли висоти з північно-східної частини селища, від гори Пецига аж до села Манява. Австро-угорські війська укріпилися на протилежній стороні, так що Битків опинився між лінією окопів. Нафтові копальні залишилися в зоні перебування австрійців, як вони працювали в цей час даних немає.
Між супротивниками часто відбувалися криваві сутички. Росіяни неодноразово намагалися вибити австро-угорців з їхніх позицій. Ще в дитинстві чув розповіді очевидців тих подій. Розказували, що росіяни йшли в атаку щільними шеренгами. Під час одного з таких боїв позиції російських солдатів обстрілювала австрійська артилерія, що базувалася під Страгорою. Внаслідок цього село майже повністю вигоріло.
У кривавих сутичках загинуло чимало вояків з обох сторін. Їхніх могил було багато на околицях села. Вже після війни їхні останки перепоховали у братській могилі на сільському цвинтарі, на якій встановили залізний хрест із написом на табличці «Тут спочивають невідомі вояки війни світової». На деякий час тут встановилася позиційна війна. У перерві між боями солдати спускалися до села. Нерідко обмінювалися: росіяни – хлібом і салом, австрійці – ромом.
У середині 1915-го ситуація на фронті змінилася, російські війська залишили Галичину. Разом з австро-угорськими військами прийшли польські легіоністи. Почалися репресії проти тих, котрих підозрювали у симпатії до росіян. Особливо лютували легіоністи. В страху перед ними кілька родин битківчан виїхали з російськими військами на схід. Ледве вдалося врятуватися сільському священику о. Володимиру Королю, якого хотіли повісити на церковній брамі. Легіоністи пограбували і спалили будинок священика, а худобу перегнали до маєтку польської поміщиці Матковської у Молодкові.
Того ж дня спалили хату і всі господарські будівлі сільського дяка і підприємця Юрія Микицея. Польські вояки мали намір вкинути у вогонь його дітей, але сусіди змогли їх врятувати. Родині вдалося виїхати і до кінця війни вони перебували в Ростові-на-Дону.
На початку червня 1916-го російські війська розпочали новий наступ, відомий як Брусиловський прорив (4.06-13.08. 1916 р.). Наступ видався досить успішним і росіяни знову захопили всю Галичину, північну Буковину і вийшли аж до Карпатських перевалів. 2 серпня російські військові частини увійшли у Битків і навколишні села, а 17-го – у найвіддаленіше гірське село Рафайлів (нині Бистриця).
На захоплених західноукраїнських землях росіяни створили воєнне генерал-губернаторство із центром у Тернополі. Залишився поділ на повіти (уїзди). Цього разу в зоні окупації опинилися Битківські нафтові копальні і російське командування проявило до них неабиякий інтерес. Уже з перших днів розпочалося налагодження їхньої роботи. Для цього воєнне генерал-губернаторство зобов’язало директора Печеніжинського нафтоперегінного заводу відпустити для потреб нафтопромислу 200 пудів (1 пуд – 16.38 кг) машинного масла. Першою почала постачати нафту для російської армії фірма «Діброва». З Биткова її помпували по нафтогону до наливної естакади на залізничній станції у Надвірні. Звідти цистернами відправляли у Печеніжин, третього за потужностями нафтопереробного заводу в Австро-Угорщині. У деякі дні нафтою заповнювали по 18 цистерн (одна вміщувала 10 тонн). Частину нафти вивозили в дерев’яних та залізних бочках безпосередньо із копалень.
Нафту постачали різним військовим частинам, серед яких: піхотні полки, різного роду артилерійські формування, кавалерійський корпус, Гусарський Київський полк, Козацький і Татарський кінний полки. Починаючи з грудня, щомісяця 610 пудів нафти відправляли для поїзда лазні-пральні №2 особливого відділу при канцелярії її величності імператриці Олександри Федорівни.
Військовики не завжди вчасно розраховувалися за сиру нафту, забране із нафтопромислу залізо і кам’яне вугілля. На кінець грудня заборгованість тільки одній фірмі «Діброва» складала 582 крб. 45 коп. (пуд сирої нафти коштував 2 крб.) і про це дирекція скаржилася начальнику повіту. Не обійшлося без курйозу. У Пнів`ю солдати самовільно врізалися в нафтогін і забирали нафту. Дирекція фірми «Діброва» просила повітову військову владу дати дозвіл робітникам і виділити охорону, щоб ліквідувати пошкодження.
Російська військова адміністрація вимагала збільшення видобутку нафти. Директор фірми «Діброва» Зубжирицький листом повідомив, що в даній ситуації це неможливо, бо не вистачає кваліфікованих спеціалістів. Він просив повернути бурових майстрів Володимира Лодзинського, Осидора Козака і електромонтера Антона Домбровського, які, очевидно, перебували в полоні у росіян. Крім того, він писав, що нафтопромислу потрібний механік-машиніст, помічник машиніста, токар, два помічники коваля, 4 помічники бурових майстрів. Також вони просили вчасно розраховуватися за відпущену продукцію.
Напевно, що керівництво нафтових копалень не надто дружелюбно ставилися до росіян. Директор фірми «Діброва» знаходився під наглядом росіян, а 11 лютого його етапували до Бучача.
На початку березня 1917-го російська військова адміністрація направила до Биткова двох інженерів і 23 кваліфікованих робітників. Очевидно, що копальні збільшили видобуток нафти, бо лише до Печеніжинського нафтоперегінного заводу щомісяця відправляли по 20 тисяч пудів сирої нафти.
У середині липня 1917-го російські війська залишили Галичину і наш край знову зайняли австро-угорські війська.

Михайло Максим`юк,
відповідальний секретар міськрайонної організації УТОПІК,
член Національної спілки краєзнавців