Символічно, що тепер 90-річний ветеран ОУН–УПА Ярослав ЮРЦУНЯК (на псевдо «Цибулька») з дружиною Любов’ю Йосафатівною живуть в Івано-Франківську на вулиці саме Степана Бандери, а вікна їхньої п’ятиповерхівки дивляться на Меморіальний сквер, де знайшли вічний прихисток борці за волю України різних часів. Але дорога в Сибір – військовий трибунал і присуд про 25-річне перебування у таборах Магадана – для українського патріота починалася у рідному приміському селі Підлужжі серед побратимів оунівського підпілля.

Фамільні «стребки»

– Як і де, Ярославе Івановичу, починалася Ваша довга й терниста дорога становлення як українського патріота-націоналіста?

– Я народився у селі Підлужжі колись Станіславського району Станіславської області. До п’ятнадцяти років жив, як і всі сільські діти: допомагав батькам поратися по господарству, возив на поле гній, пас худобу тощо. А 1948-го, коли мені минуло 15, вирішив піти в оунівське підпілля, де був зв’язковим. Упродовж місяця навчався цієї справи. Потрібно було добре засвоїти багато речей – як передавати «штафети», себто зашифровані письмові повідомлення, і як за потреби їх знищувати. Річ тім, що доти в підпіллі ОУН уже перебував мій двоюрідний брат Дмитро, який і мені запропонував допомагати. Мій маршрут зв’язкового починався в Підлужжі, а далі на Колодіївку, Добровляни, Вільшаницю, Клубівці і закінчувався аж у Тисмениці. Там працював мій вуйко і займався вичинкою шкіри, тож міг за потреби нашим командирам пошити добротні куртки. Батьки особливо не звертали уваги на те, що я роблю і про що думаю. Хата, поле, худоба, оранка... Тато з мамою важко працювали і не мали часу на мене, хоч і переживали.

– Чому Вам дали псевдо «Цибулька»?

– Таке псевдо мені підказали побратими. Адже наші села Підпечари й Підлужжя віддавна славилися тим, що там газди завжди вирощували добру цибулю, тож і я став «Цибулькою», та й досі серед побратимів я «Цибулька».

– Розумію, щоб дістати п’ятнадцятирічному підліткові 25 років таборів, потрібно було це «заслужити»... За що трибунал ухвалив Вам такий суворий вирок?

– До 1952-го я виконував у підпіллі роботу зв’язкового. Ходив у ліс, але до криївок з міркувань безпеки мене не допускали ближче, ніж за дві сотні метрів. Нам вибирали якесь дерево, і з одного боку я там залишав «штафети», а з другого – залишав шифри для мене інший зв’язковий. Ми зі зв’язковими ніколи не зустрічалися і не бачилися. Такі були правила підпілля. А згодом я ще виконував обов’язки розвідника. Доводилося не раз у районі навіть серед своїх підпільників вистежувати запроданців, які співпрацювали з радянською владою. А 1952 року – якраз на християнський празник святого Михайла – мене заарештували в рідному Підлужжі. Я повертався з гори, де ми з побратимами збиралися на нараду. Іду і бачу, що біля хати стоїть «полуторка». Схопили мене «стребки» (так іменували в селах вояків, сформованих з місцевих жителів винищувальних батальйонів, які допомагали енкаведистам боротися з повстанцями) і повезли. І то зробили наші, підлузькі «стребки». Їх уже давно немає на цій землі. А здав мене, до речі, мій вуйко Василь Гелеван, який у нашому селі був дільничним. Натомість його син Микола Гелеван, який також працював у правоохоронних органах, тричі звертався про помилування для мене. І таки домігся – мені скасували 17 років ув’язнення. Тож залишилося відбути тільки вісім.

Судив мене військовий трибунал у Станіславі. Зачитали вирок: 25 років «плюс» п’ять. В останньому слові я подякував судові за те, що мені додали до відведеного Богом віку ще «двадцять п’ять і плюс п’ять» років. Суддя сказав з притиском одне слово: «Бандерівець». А реально я відбував покарання тільки до 3 травня 1956 року – звільнили «у зв’язку з недоцільністю подальшого перебування в ув’язненні» і зняли судимість. А 1991 року мене й реабілітували.

Маленька Галя

– Якою була Ваша дорога до Сибіру?

– Зі Станіслава нас відправили етапом – поїздом аж до Находки, а далі пароплавом на Магадан. Їхали не менше місяця у «столипінському» загратованому вагоні, по троє ув’язнених у відсіку. Говорити нам суворо забороняли – за порушення били палицями. Їсти давали так, щоби в’язні не вмерли з голоду. У Находці ми на пересильному пункті побули тиждень, а далі нас повантажили на пароплав – і в Магадан. Було холодно – мороз до 40 градусів. Ще у Находці я весь свій одяг віддав землякові з Рогатина: він звільнявся додому й, окрім тюремної роби, іншого одягу не мав. А мені той домашній одяг був на багато років уже не потрібний. У санпропускнику нас помили, постригли й обробили засобами від вошей. Поселили всіх у бараки. У кожному було не менше 30 осіб. Нари дерев’яні і двоповерхові без матраців, посеред барака горіли для обігрівання дрова у металевій бочці з-під нафти.

Зранку прийшов нарядчик і запитав, хто хоче йти різати дрова, щоб було чим палити. А я серед інших був чи не наймолодшим. І зголосився. У розмові нарядчика я відчув щось знайоме й запитав, звідки він. Той сказав, що зі Станіслава – мешкав біля ратуші, а я йому також розказав, що з Підлужжя. Нарядчик мені запропонував подумати – чи їхати на трасу, де добувають золото, чи залишитися на місці. Я обрав перше…

Годували нас тут уже краще, і в їдальні. Нарядчик сказав, що тут у зоні є майстерня – можна працювати. А я з часів підпілля навчився деяких ремісничих професій, бо нам потрібні були гроші для різних потреб. Я розповів, що вмію робити, а нарядчик відтак – майстрові, який був родом із Борисполя. І мене переселили вже у значно кращий барак – з постіллю і ситнішим харчуванням. Ми перезнайомилися з в’язнями. Один естонець чи литовець – точно не згадаю – повідомив мені, що на одному з майданчиків у зоні працює моя землячка і запропонував написати їй кілька слів. Я написав. Увечері мені принесли записку, в якій жінка написала, що родом з Обертина. Минуло кілька днів. Я працював, виконував різну роботу. Доводилося навіть ремонтувати дверні замки. Одного дня виходячи після роботи, побачив, як кілька жінок везуть великий короб з вугіллям для котельні. А побратим мені розповів, що мою землячку звати Галя і вона невеличкого зросту. Я підійшов до жінок і запитав: «А хто тут Галя?» І вона – у величезних валянках і такому ж бушлаті – відповіла: «Це я...».

Згодом мене викликав «кум», тобто табірний слідчий, і попросив підписатися, що я повідомлений про те, що мені скасували 17 років з мого тюремного терміну. Я перехрестився. Мене завезли на авторемонтний завод, де я пропрацював ще рік. Відтак приїхала з Москви комісія зі звільнення. Це стосувалося тільки тих ув’язнених «політичних», які не брали участі у бойових діях. Але начальник цеху, який сам був зі спецпоселенців, запропонував мені залишитися працювати на заводі й ремонтувати автомобілі. Він мене переконав, і я погодився. Навіть був раціоналізатором. Поселили мене у бараці поряд з виробництвом. Тоді мені було 26. Так я пропрацював на заводі три роки. А загалом у Магадані – 44. Згодом ми з Галею познайомилися ближче, через місяць одружилися, а разом прожили 55 років. Світла їй пам’ять. До речі, з’ясувалося, що її родині корені також походять з наших підлузьких і підпечерських теренів. А вперше після таборів я приїхав у рідне Підлужжя аж 1961-го.

Магаданський фотокореспондент

– Знаю, що Ви ще й працювали фотокореспондентом у «Магаданській правді». Бандерівець із тюремним минулим і табірною відсидкою за політичною статтею – у радянській газеті?

У відповідь на це запитання Ярослав Іванович дістає зі свого архіву кілька примірників «Магаданської правди», показує світлини, які робив і якими були проілюстровані всі газетні шпальти обласного часопису. А відтак продовжує оповідати:

– Майстерність фотографа я осягнув у таборі. А судимість мені на той час зняли, тож я мав право під час зарахування на роботу зазначати у своїх анкетних біографічних даних, що не суджений. Під час прийому на роботу навіть давали запит до КДБ, чи я не брав участь у бойових діях. Перевірили і сказали, що все чисто. Мене поважали у редакції. Знаєте, чому? Тому що редактором газети був українець з Дніпропетровська Яків Васильович Білошенко. Для мене він був як батько. Ми з ним розмовляли тільки українською. І ділився він зі мною всім, що йому надсилали з дому батьки.

У «Магаданській правді» я пропрацював фотокором три десятиліття. Їздив у відрядження в райони за 700 кілометрів від Магадана. А ще сім років працював на обласному телебаченні, яке у Магадані запрацювало, вже не пам’ятаю, чи 1964-го чи 1965-го.

– А чим займалися після повернення в Україну, зокрема на Прикарпаття?

– Нічим. Пенсія у мене тоді вже була. І належна. Та й років мені вже було чимало.

– Ярославе Івановичу, зізнайтеся, про що міркує чоловік з вершини свого поважного ювілею?

– Було б добре, якби мені було хоч 80, а не 90. Бо можна жити і є за що жити. Але на все воля Господня. Мені часто люди завидують і кажуть, що я брешу, ніби мені вже 90 років. А я віджартовуюся, чи, мовляв, їм не треба паспорт показати. Бо бачать, що ми разом з дружиною Любов’ю Йосафатівною то по магазинах ходимо, то до церкви чи деінде. Звісно, що я не забуваю і про свого ще одного помічника – ціпка, чи «третю ногу», як я його називаю. Ціпок навіть у 90 – річ вигідна, бо в автобусі точно місце запропонують.

– Чи хотіли б Ви щось змінити у своєму житті, якби мали таку можливість?

– Ні, я й тепер робив би так, як мене вчили свого часу в оунівському підпіллі на Станіславщині. Бо теперішні «стребки», які напали на Україну, ще страшніші. Я хочу тільки щиро подякувати тим воїнам, які нині захищають Україну від російських загарбників. Такими героями, як наші захисники на передовій, свого часу були і бандерівці. Але не всі, на жаль, такі.

…Думками про ювіляра поділилась і теперішня його дружина, вдова репресованого патріота Любов Йосафатівна: «Мені з цим бандерівцем «Цибулькою» живеться дуже добре – як у раю. Ми всюди і завжди – тільки обоє. І в церкві, й на дачі. Бо найстрашніша хвороба у старості – то самотність. Ми з повагою ставимося до своїх рідних і близьких. Разом маємо дев’ятеро внуків і шестеро правнуків. У часі такого поважного життєвого ювілею я йому побажала і ще раз хочу жартуючи побажати: «Хай до тебе щастя плине, як по воді качка, щоби тебе не хапала ніяка болячка…»

Ігор ЛАЗОРИШИН