Наприкінці січня 1998 р. у відділі археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України відбулося засідання, присвячене 70-річчю від Дня народження відомого українського археолога, дослідника слов’янської та княжої доби західноукраїнських земель, кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Вітольда Вітольдовича Ауліха. На превеликий жаль, ювіляра серед численних учасників вшанування, його друзів і колег з Інституту, інших наукових установ Львова вже не було. Невблаганна смерть, що сталася раптово 21 листопада 1994 р. напередодні його виходу з лікарні, причинила важкий біль його дружині, синові й усій родині, стала невимовною втратою для колективу Інституту українознавства, всіх, хто мав щастя знати Вітольда Ауліха чи працював поряд з цією чудовою людиною. Вітольд Ауліх народився 26 січня 1928 р. у Львові в сім’ї професора, завідувача кафедри й декана енергомашинобудівного факультету  Львівського політехнічного інституту. З 1945 по 1950 рр. він навчався на філологічному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка за спеціальністю «класична філологія». Ще будучи студентом, зацікавився археологією, часто відвідував тодішній Інститут суспільних наук НАН УРСР, виконував лаборантську роботу, опрацьовуючи археологічні матеріали з досліджень І. Старчука.Починаючи з 1969 р., 25 років творчого життя В. Ауліх присвятив вивченню княжого Галича. За період роботи експедиції під його керівництвом, яка з 1989 р. Постановою Президії АН України була перетворена у Галицьку постійно діючу археологічно-архітектурну експедицію, проведено найбільш масштабні (за всю, майже півторастолітню, історію вивчення Галича) дослідження. Тут вивчено понад 10 тис. м² культурного шару на городищі, посадських районах та церкви. У процесі розкопок відкрито 30 заглиблених житлових будівель, понад 60 печей від наземних споруд, сотні господарських ям, залізоплавильні та ювелірні майстерні, поховальні пам’ятки, досліджено оборонні лінії у різних місцях Крилоського городища. Колекція знахідок цих досліджень налічує понад 3000 унікальних виробів із заліза, кольорових та благородних металів, скла, кістки й каменю. Наукові звіти Галицької експедиції обсягом близько 1000 сторінок машинописного тексту та понад 500 таблиць з рисунками, креслениками та фотоілюстраціями є надзвичайно цінним джерелом для висвітлення історії та культури княжого Галича від його початків до ХІV ст.В останній період свого життя дослідник працював над монографією про Галич, яку не встиг підготувати через хворобу. Та все ж в окремих статтях, розділах колективних праць В. Ауліх обґрунтував концепцію про ранню історію міста, чим найбільше спричинився до відзначення його 1100-літнього ювілею, створення Національного заповідника. Він розв’язав багато спірних питань історичної топографії Галича, показав високий рівень культури й побуту мешканців столиці  Галицько-Волинського князівства.Городище давнього Галича  розташоване на мисоподібному відрозі високого  берега ріки Лукви, правої притоки  Дністра. Із західного боку мис захищений урвистим берегом ріки, а зі сходу його оточує глибокий, непрохідний яр Мозолевого Потоку, правої притоки цієї ріки (висота плато мису над рівнем становить близько 70 метрів). З вершини цієї недоступної гори навколишня місцевість проглядається у радіусі декількох кілометрів. У цьому майже ідеальному для захисту місці була побудована твердиня, яка в час свого розквіту в ХІІ-ХІІІ століттях займала площу понад 50 га.  Мис, чудово захищений природними умовами, був додатково зміцнений штучними спорудами. На віддалі близько 1300 м на південь від стрілки спорудили оборонну лінію, що складалася з потрійних валів і ровів, які захищали фортецю з напільного боку, поєднуючи урвистий берег р. Лукви з диким яром Мозолевого Потоку. Довжина цієї лінії – близько 600 м при ширині до 102 м. Ширина валів і ровів коливається від 9,0 м до 17,5 м, глибина ровів дорівнює 2,0-2,5 м, а висота валів – 1,5 - 4,0 м. У центральній частині цієї лінії перерва, яку з зовнішнього боку захищали три курганоподібні земельні написи. Очевидно, тут знаходився в’їзд на городище. На віддалі 500 м на північ мис перерізала друга, дугасто вигнута лінія укріплень, що складалася з двох могутніх валів і глибокого рова між ними. Ймовірно, існував і внутрішній , але обидва вали, зокрема зовнішній, значною мірою розкопані, а зовнішній рів, очевидно, засипаний. Максимальна висота частини внутрішнього валу від рівня площадки городища – 10 м, а від дна рову -15 м. Довжина цієї лінії – 624 м. У її східній частині існує прогалина, яка має багатомовну назву Воротище. І зараз, крізь стару лінію укріплень, тут проходить центральна вулиця села. Територія поміж обома лініями валів має назву Качків. На стрілці мису, на віддалі близько 300-350 м від другої лінії оборони, знаходиться невелика площадка підтрикутної форми розміром приблизно 150 на 200 м. Розкопками стверджено, що вона по периметру була укріплена валом. Паралельно до нього, декілька метрів нижче, по схилу мису був насипаний другий вал. Обидва вали зараз розорані. Насип валу перекриває культурний шар з матеріалами Х-ХІ ст. Отже, він був насипаний не раніше, ніж в ХІ ст. Площадка має місцеву назву Золотий Тік. Дослідники вважають, що десь тут і був княжий палац.  Особливу цікавість дослідників завжди викликав майданчик Золотого Току, який вважають дитинцем городища, місцем, де стояв княжий палац. Тому й не дивно, що ця частина городища досліджена значно повніше від інших. А оскільки нікому ще не пощастило виявити слідів палацу, з’явилася гіпотеза, що ця споруда могла бути дерев’яною і не залишила по собі чітких слідів. Важко повірити, щоб від монументального будинку, навіть якщо він був дерев’яним, не залишилося жодних решток, та й біля палацу, напевно, утворився б культурний шар, насичений речовими знахідками специфічного складу. З тексту літопису виходить, що палац був щонайменше двоповерховим і пов’язаним з палацовою церквою Спаса галереєю-переходами. Візантійський історик Микита Хоніата описує розкішні малюнки на стінах галицького палацу. У цьому світлі більш переконливим здається припущення, що палац, хоч би частково, у нижній частині був мурований. Цілком природнім було б стремління тутешніх володарів побудувати свій палац не менш величавим і престижним від білокам’яних галицьких храмів. На площадці Золотого Току виявлено рештки наземних жител, від яких у шарі чорнозему збереглися розвали зруйнованих наземних глиняних печей, завали глиняних стінок та культурний шар, інтенсивно насичений різноманітними культурними рештками ХІІ-ХІІІ століть. На цій площі знайдено значну кількість предметів, які, очевидно, були власністю представників заможних прошарків населення, а то й вельмож. Це художньо виконані бронзові хрести-енколпіони, дрібні золоті й срібні прикраси, широкий асортимент залізних виробів, а також безліч фрагментів кераміки ХІІ-ХІІІ століть найрізноманітніших форм, у т.ч. привізних амфор.Усе це вказує на те, що більшість давніх мешканців Золотого Току належала до привілейованих. Це припущення знаходить підтвердження у результатах розкопок, проведених на терасоподібному уступі на схилі стрілки городища, північніше Золотого Току, там, де раніше не очікували слідів заселення. Там на невеликій площі виявлено два заглиблені житла з матеріалами ХІІ-ХІІІ століть, в такому числі одне, яке раптово загинуло внаслідок пожежі. На долівці лежав обгорілий кістяк господині. Зберігся дуже багатий інвентар, в т.ч. декілька посудин, які повністю реставровано, різнорідний комплект залізних знарядь, фрагменти кольчуги, кінські пута, бронзова бляшана фляга, шість цілих скляних браслетів та інші предмети, підлога була дерев’яна, прикрита килимком, - усе це свідчить про заможність господарів житла.Неподалік від цих жител виявлено ще один цікавий об’єкт. Це було невелике підсобне приміщення, найімовірніше, комора ремісника бронзо-ливарника-ювеліра. У заповненні знайдено понад сто п’ятдесят тигельків для розтоплювання бронзи, матриці для карбування пустотілих прикрас з тонких аркушів благородних металів, багато пошкоджених бронзових предметів, в т.ч. хрестів-енколпіонів, очевидно, зібраних для перетоплення, а також унікальну колекцію, що складалася з трьох кам’яних та двох бронзових іконок, які, напевно, служили як зразки для виготовлення копій. Відсутність печі або вогнища, дуже мала площа та значна глибина приміщення вказують на його допоміжне, а не виробниче призначення. Інтерпретація розташування комори поряд із здогадним княжим палацом досить складна і не може бути однозначною. Або ця комора належала майстерні вотчинного ремісника, який безпосередньо обслуговував княжу сім’ю та придворних, або побіч з палацом жили представники місцевої соціальної верхівки, до якої належав вільний майстер-ювелір, власник великої майстерні. Про масштаби її продукції говорить значна кількість тигельків, знайдених у коморі. Виробництво, ймовірно, було розраховане на широке коло споживачів, що цікавилися більш «демократичними», дешевими бронзовими прикрасами. Можливо навіть, що на надійно захищеному дитинці знаходилася  лише комора, а сама майстерня містилася на подолі, там, де рядові споживачі мали легший і зручніший доступ.  Різних варіантів пояснення можна назвати більше, але всі вони вказують на заможність та естетичні потреби мешканців, що проживали на Золотому Тоці в ті далекі часи.Своїми польовими дослідженнями, науковими гіпотезами та теоретичними узагальненнями В. Ауліх залишив помітний слід у вивченні княжого Галича і назавжди вкарбував своє ім’я у когорту найвідоміших українських вчених- археологів. 

Тарас ЗІНЬКОВСЬКИЙ, завідувач відділу «Музей історії Галича» Національного заповідника «Давній Галич»