Єврейський Станиславів: Вулиця Берка Йоселевича - 31 Січня 2015 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Субота, 2016-12-03, 11:46 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Січень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
 
Архів новин
Головна » 2015 » Січень » 31 » Єврейський Станиславів: Вулиця Берка Йоселевича
10:06 AM
Єврейський Станиславів: Вулиця Берка Йоселевича

Пропонуємо вашій увазі спогади Тадеуша Ольшанського про єврейський вимір старого Станиславова, які вперше публікуються українською (із книги "Креси Кресів", 2008).
У Станиславові було понад 50 єврейських синагог - від головної монументальної синагоги до менших, розкиданих по всьому місті домів молитви. Найбільша і найкраща синагога радикального крила Мойсеєвої віри, яку називали Темпель, була збудована під кінець ХІХ століття в центрі міста, де площа Міцкевича перетинається з вулицями Фредри і Бєльовського, навпроти театру імені Станіслава Монюшки. Вулицю, до якої прилягала синагога, за польської влади назвали на честь Берка Йоселевича, героїчного полковника Польських Легіонів у Італії, а відтак Князівства Варшавського (нині – вулиця Страчених Націоналістів – ред.). Йоселевич, який був євреєм, загинув у 1809 році у битві з австрійцями під Коцьком і став символом патріотизму євреїв, готових за Польщу віддати життя.
Синагогу спроектував і збудував у мавритансько-ренесансному стилі видатний віденський архітектор Вільгельм Стясни. Станиславівська синагога була точною копією синагоги, яку він збудував у місті Палачка в Угорщині і яка вважається найкращою на Закарпатті. Та найважливіше, що головною окрасою станиславівської святині були чотири наріжні вежки з мавританськими куполами у формі цибулин. Либонь, такі ж, як на синагозі в Будапешті, яка вважається найкращою в центральній Європі. Власне, з цієї причини її творець, теж віденський архітектор Людвіг Фюрстер, судився зі Стяшним. Катінька (мати Тадеуша Ольшанського – ред.) про все це знала в деталях, бо цікавилася архітектурою й, зважаючи на угорське коріння, конче хотіла побачити синагогу. Тож узяла мене з собою, хоч мене це не надто цікавило. Але що ж, я пішов. При вході до святині неохоче, але одягнув на голову шапку, що було обов'язковим наказом.
Однак виявилося, що варто було. Велична зала, вища, ніж нефи станиславівських костелів, з висячими вздовж бічних стін десь на рівні третього поверху внутрішніми балконами, дуже відрізнялася від наших костелів і справила на мене велике враження. Сувора, скромна, але й урочиста, з п’єдесталом замість вівтаря і з канделябрами понад два метри заввишки з сімома свічниками. Справжній дім молільників.
Яке ж було моє здивування, коли після довгих років під час першого візиту в Станиславів я не міг упізнати синагогу! Совіти знесли найбільшу оздобу – чотири вежки з мавританськими куполами. І зруйнували інтер'єр. Переполовинили приміщення перекриттям, щоб на нижньому поверсі облаштувати гімнастичний зал для студентів Медичного інституту, а на верхньому - лекційні аудиторії й склади. Руйнували не тільки костели, але й синагоги. Тільки після розпаду СРСР, з настанням України нечисленна і скромна єврейська община в Станиславові відновила святиню і потроху повертає її значення.
Від синагоги починався власне єврейський район, про що, зрештою, свідчать навіть назви вулиць. Адже від Берка Йоселевича в бік ринку вела вулиця Барона Гірша, а площа Міцкевича перетікала у вулицю Мейсельса. Показово, що в Станиславові важливі центральні вулиці названі іменами двох видатних єврейських особистостей ХІХ століття. Маурикій Гірш був французьким бароном, одним із найбагатших фінансистів Європи, і спричинився до розвитку освіти євреїв у Галичині. Це завдяки його грошам у Станиславові з’явилася єврейська гімназія. Барон Гірш також мріяв про заснування Єврейської держави і з цією метою купив у Аргентині величезні землі, заснував Єврейське колонізаційне товариство і переконував бідноту виїжджати з Галичини в нову землю обітовану. Із Покуття тоді виїхало кілька тисяч євреїв, от тільки багато з них замість Аргентини  прибули в Сполучені Штати. Беер Мейсельс був головним равином Кракова і Варшави, а отже, головним равином у двох поділах [Польщі] в ХІХ столітті. Він був польським патріотом, відстоював необхідність співпраці євреїв із польським повстанським рухом. Доводив не словом, а ділом. Поміг із поставками зброї для Листопадового повстання в 1831 році. Був великим прихильником воскресіння Польської держави, мудрецем, якого вважали мало не святим.
Неподалік Темпля завжди можна було зустріти молодих равинів, адже в Станиславові також була равинська школа. Завжди в чорних халатах по кісточки з блискучого сатину, білих шкарпетках і ярмулках з обшиттям із лисячих хвостів. Зазвичай вони затято між собою сперечалися або, піднявши вгору рамена, зосереджено  молилися, долонями дотикаючи стіни святині. Між синагогою і ринком починався абсолютно інший світ. Суцільний лабіринт вуличок з одноповерховими будиночками, з єврейськими крамничками, кравцями, шевцями, перукарями. Переважно тут жила багатодітна біднота. Тхнуло часником і козами, яких часто тримали в оселях, бо ті були годувальницями сімей. З гешефтярами – так називали вуличних торгівців - у брамах, обвішаних усім своїм крамом, в’язанками цибулі і часнику, щітками, дзеркальцями, гаманцями і бозна чим ще. З ними належалося торгуватися і все можна було купити за копійки. Окрім них, була ще одна група гешефтярів – які кружляли від дому до дому. Вони поодинці ходили вулицями і подвір’ями, голосно вигукуючи: «Гендель, гендель - скуповує старий одяг, шмаття скуповує!» І що купували в одних – продавали іншим.
Відразу з єврейського кварталу був вихід в елегантний світ, адже тут, неподалік, між площею Пілсудського і вулицею Костюшки, розміщувався сучасний пасаж віденських купців братів Гартенбергів. Це був засклений зал довжиною понад 50 метрів, перлина сецесії, з гарним склепінням, вишуканими магазинами і кав’ярнею «Едісон». Пасаж мав чотири входи, один із яких вів на вулицю Карпінського, навпроти початку Бельведерської, котра вела в район Бельведер, майже повністю заселений єврейськими жителями. Тож у Станиславові жартували, що у варшавському Бельведері живе президент, а у нашому - євреї!
Єврейська спільнота, порівняно з  поляками й українцями, була найбільш різношерста: за рівнем заможності, вірою, освітою. Від бідноти - до дуже грошовитих купців, від ортодоксів і хасидів - до освічених равинів, від неуків - до передової інтелігенції, що займала високі місця в державній адміністрації. Голова кагалу, доктор Бєненшток, був сенатором, доктор Гальперн - послом, а Ізак Гафтер - віце-мером Станиславова. Коли мій батько був повітовим лікарем, зустрічався з доктором Давідем Хацкером, який керував санітарним відділом міського уряду. Більшість адвокатів, нотаріусів, промисловців, лікарів, стоматологів, банкірів були євреями, не кажучи вже про купців. У моєму середовищі ніхто їх не трактував як чужих, ніхто ними не погорджував, однак на вулицях таки траплялися випадки знущань над євреями, висміювання чи навіть нападів. Я пригадую такі випадки, і вони мене страшенно гнівили. Одного разу я навіть побився в класі з одним товаришем, який підколов мене, що оскільки я приятелюю з Маньцєм, то, без сумніву, й сам є євреєм (Манцьо – син єврейського подружжя Вейсбергів, з якими товаришувала родина Тадеуша Ольшанського – ред.).
(...) Єврейська громада в Станиславові не тільки зберегла привілеї з часів Австро-Угорської монархії, але й ще більші отримала за Польщі. Мала свої школи, численні суспільні організації, оперетковий театр імені Гольфадена, політичні партії і аж три спортивних клуби: "Маккабі", "Накоах" і "Адміра", що були такі ж популярні, як і представницький станиславівський клуб «Рівера», футболісти якого в 1939 році вибороли участь у Першій лізі. А керівник єврейської громади і Сіоністичної партії, доктор Гальперн, який підтримував  Західноукраїнську народну республіку, залишався найважливішою постаттю, ну, і послом до сейму.
Вейсберги справді відчували себе поляками, може, за винятком їх найстаршого сина Адася. Він хвалився нам, що ходить на молодіжні зустрічі Бунду, що проходить там військовий вишкіл, і як закінчить  навчання, то виїде до Палестини, бо там батьківщина євреїв, яку треба вибороти. Натомість Ризьо переймався чимось абсолютно іншим. Він цікавився спортом, належав до єврейського клубу "Хакоах", грав там у футбол, відвідував боксерські тренування і показував нам потім, як треба битися. А його героєм був Шапшіо Ротгольц із єврейського клубу "Зірка" в Варшаві, який був найкращим боксером легкої ваги в Польщі і виборов бронзову медаль на першості Європи. Над своїм ліжком Ризьо повісив велику фотографію того боксера, вирізану з спортивного тижневика «Раз, два, три...» Мене і Маньця захоплення Адася і Ризя взагалі не цікавили. Для нас найважливішим було купувати олов’яних солдатиків, бо ми мали свої армії, а також грати в шашки й ігри на дворі.
Із родиною Вейсбергів ми підтримували зв'язки і після 1938 року, коли переїхали з Сапєжинської на вулицю Камінського, і потім, під час радянської окупації. Коли у вересні 1939 року єврейські жителі з захопленням вітали Червону армію й організували ганебний мітинг на площі Галлера, пан Вейсберг прийшов до батька і зі слізьми на очах просив вибачення за єврейську комуністичну бідноту, яка зрадила Польщу.  Не минуло й місяця, як із плачем з’явилася пані Вейсбергова, що її чоловіка арештували совіти як капіталістичного банкіра. Однак незабаром його звільнили, бо мав єврейських друзів-комуністів, які вступили до більшовицької партії  і посприяли в його справі. Адась і Ризьо вступили до комсомолу. Не завадило їм те, що совіти закрили єврейську гімназію, до якої вони попередньо ходили. І тільки мій Манцьо сказав, що ніколи не носитиме червоного радянського галстука піонерів. (...)
Мої батьки не сумнівалися, що чекає єврейську спільноту, коли прийдуть німці, і почали наполегливо переконувати Вейсбергів, щоб ті негайно втікали зі Станиславова. В Угорщину. Моя мама вже навела контакти з керівництвом угорського гарнізону, а кордон був відкритим. Драматично, з якою вірою пан Вейсберг разом із дружиною противилися цьому: що німці культурний народ і не зроблять такої кривди, як совіти, які арештували, знищили і вивезли тисячі людей. Хоч би з того погляду, що вони ж не мають Сибіру! Багаторазове повторення пропозиції не давало результату. А потім, восени 1941 року, німці знищили в Станиславові тисячі євреїв, бо ті не вміщалися в гетто, а решту згубили за мурами, якими оточили район Бельведер. Було вже запізно. Вейсберги з гетто ніколи не вийшли. Загинули в день його ліквідації. 
 


З польської переклала Наталя ТКАЧИК


Переглядів: 165 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016