Фердинанд Балицький народився 2 грудня 1877 р. в родині Івана Балицького у Станиславові. У сім’ї було двоє синів – Леопольд (11 жовтня 1873) та Фердинанд (2 грудня 1877). Відомо, що він закінчив учительську семінарію і здобув непогану педагогічну освіту. Від 1897 р. працював у чотирикласній «нормальній» школі з трикласовими курсами ведення сільського господарства в Маріямполі. Упродовж 1908–1911 рр. ймовірно вчителював у Галичі, де познайомився з відомою «просвітянкою» Костантиною Малицькою, спілкування з якою продовжував впродовж подальшого життя.
Відомо, що в липні – листопаді 1910 р. ним у м. Галичі ініційовано збір благодійних пожертв на різноманітні суспільні потреби. Так, у липні 1910 р. на пам’ятник Тарасу Шевченку в Києві за його ініціативою зібрано 60 корон (на книжечку ч. 5555. Краєвого Союза Кредитового у Львові), на будівництво церкви в Новому місті коло Добромиля у серпні пожертвував 1 корону, на потреби Руського товариства педагогічного у листопаді пожертвував 1 корону.
У передвоєнний період 1911–1913 рр. перебував на педагогічній роботі цісарсько-королівської державної учительської гімназії у м. Самбір. Під час Першої світової війни служив у 20-му Галицькому полку піхоти ландверу (полк крайової оборони, призивний центр – Станиславів). Здобув офіцерське звання надпоручника (нім. oberleutnant – старший лейтенант). На початку 1916 р. отримав нагороду військовим хрестом заслуги III класу з воєнною аспірацією (Militärverdienstkreuz 3. Klasse), про що інформував львівський часопис «Діло». Нагороду вручали «за військові заслуги і доблесть у військовий час або видатні заслуги в мирний час».
Попри військову службу, продовжував цікавитися національними справами та листувався з колишньою співпрацівницею К. Малицькою (заарештованою у Львові російською владою і вивезеною на заслання). У вересні 1916 р. часопис «Діло» надрукував повідомлення «З далекої Азії. Кілька листків п. Констянтини Малицької з висланя», в якому нотувалося, що «П. надпор. Ф. Балицький ввічливо прислав нам відписи листків, які одержав від п. К. Малицької».
Після визволення Волині з-під російської окупації, у січні 1917 р. знаходимо прізвище надпоручника Ф. Балицького серед жертводавців на підтримку 25-ти українських шкіл краю. Ймовірно саме тоді його перевели на Східний фронт, бо жертводавці, за даними статті були «перенесені з найдальшого північного воєнного терену». За іншими даними, під час війни Ф. Балицький викладав у Мілітарній реальній школі у Бруці (сучасна Австрійська республіка).
Із завершенням війни наприкінці 1918 р. та демобілізацією, Ф. Балицький повернувся на педагогічну роботу до Самбора. Інформація про його участь в подіях Листопадового чину та на першому етапі державотворення ЗУНР відсутня. До травня 1919 р. він був заступником вчителя в державній учительській семінарії містечка, звідки на власне прохання переїхав в державну учительську семінарію до Станиславова.
Ймовірно, з відступом зі Станиславова Української Галицької армії (далі – УГА), Ф. Балицький вступив до лав українського війська. Саме тут, на військовій службі, а згодом в полоні, попередній військовий та педагогічний досвід став йому в пригоді. Військову службу він продовжив у І-му корпусі УГА. Впродовж 1919 р. проводив вишколи, зокрема, був комендантом вишколу І-го Корпусу УГА в Кам’янці Струмиловій.
За характеристиками та спогадами учасників: «[…] Вишкіл Корпусу переводив енергійний сотник, Фердинанд Балицький, бувший учитель в Самборі […]». Згодом викладав службовий статут ч. 2 «Тактика і сутність стрільби» у старшинській школі піхоти УГА у Гуті Чугорській. Наприкінці червня 1919 р. на чолі з Ф. Балицьким було створено Підстаршинську школу при вишколі І-го Галицького корпусу. У Вишколі перебувало чотири сотні стрільців і одна булавна сотня. Курсанти – молоді хлопці у віці до 20 років, переважно учні гімназій або семінарій кількістю 60 осіб. Наказом від 11 вересня 1919 р. старшинська, підстаршинська школи та всі вишкільні частини І-го Галицького корпусу об’єдналися у вишкільну групу І-го Галицького корпусу під його командуванням. З лютого по квітень 1920 р., після об’єднання з УГА з Червоною армією, Ф. Балицький служив у Червоній Українській Галицькій Армії (ЧУГА). У квітні 1920 р. він став персональним референтом при штабі ІІ-ї Бригади УГА На службі здобув чин сотника (суч. відповідник – капітан), брав участь у військових діях на Поділлі. Про цей епізод зі свого життя, участь у переговорах з командуванням польської армії та читаємо у «Споминах з квітня 1920 р.», надрукованих 1939 р. у «Літопис Червоної Калини».
З травня 1920 р. перебував у польському таборі військових інтернованих ч. 7 в м. Тухоля (Польща), де перебувало 700 старшин і 500 вояків УГА, які навесні 1920 р. перейшли з Червоної Армії на польський бік для спільної боротьби з більшовиками. Важливих аспектом табірного життя стала організація просвітницької роботи, чим наприкінці травня 1920 р. в рамках створеного «Кружка українських народних учителів» займався сотник Фердинанд Балицький. На перших (установчих) зборах сюди записалося 115 чол. (з них дійсних членів – 57 осіб). 28 липня на загальних зборах Кружка ухвалили його статут, обговорили порядок ведення «науки неграмотних», «Людового університету», трьох курсів бухгалтерської справи, участь членів гуртка в організації свята на честь Івана Франка. Тоді ж вирішили започаткувати у таборі «курси для семінаристів і гімназистів» або так звані «научні» курси з англійської і французької мов, бухгалтерії та стенографії. Заняття відвідували від 8 до 60 слухачів.
З табору в Тухолі Ф.Балицький втік 22 вересня 1920 р., перебрався до Чехословаччини, де травні 1921 р. вже перебував у таборі інтернованих частин УГА в Йозефові. Тут було сформовано старшинський курінь у складі двох сотень. Командантом 1-ої сотні став сотник Фердинанд Балицький. Після ліквідації табору в Йозефові, колишні полонені отримали статус політичних емігрантів, деякі прийняли чехословацьке громадянство. За цих умов сотник Ф. Балицький виїхав на Закарпаття, що сходило до складу ЧСР і працював у руській горожанській школі м. Ужгорода, брав участь у зустрічах педагогів краю, став учасником зборів педагогічного гуртка в с. Березне (1927), виголосивши доповідь «Про шкідливість іритації», згодом надруковану в закарпатському журналі «Учитель».
Громадський діяч, один з керівників Пласту Закарпаття Леонід Бачинський у своїй праці про Ф. Балицького писав: «[…] перекладач, прихильник Пласту, співробітник». За його словами: «[…] По заснуванні Пласту при Державній Торговельній Академії (курінь ч. 2) я заснував два курені при Горожанській школі в Ужгород й поручив їхній провід – учителю Фердинанду Балицькому, хлоп`ячий ч. 4 […]». Ф. Балицький очолював в Ужгороді відділ пластунів імені Богдана Хмельницького, який складався із двох частин – хлоп’ячої (32 осіб) та дівочої (22 осіб). На початку 1927 р. Комітет допомоги українським втікачам в Ужгороді організував коляду для потреб «Рідної Школи». Загальна сума зібраних пожертв становила 2347 чеських корон, з яких Ф. Балицький пожертвував 30 корон.
На Закарпатті він орієнтовно до кінця 20-х років ХХ ст., згодом, невідомо коли точно, повернувшись до Галичини. Спершу Ф. Балицький він працював у Станиславові, а з 1 вересня 1932 р. і до кінця життя на посаді вчителя німецької мови у загальній семикласній школі імені Юзефа Пілсудського – у Галичі. Ймовірно, тут він одразу проживав з родиною, адже в некролозі на пошану пам’яті галицького судді доктора Михайла Лепкалюка родина останнього висловлювала щиру подяку за допомогу під час похорону, серед інших – родині Балицьких.
Родинне обійстя Балицьких знаходилося на Меживідді (сучасна вулиця Ярослава Осмомисла, 48). Саме тут в ошатному будиночку з уцілілим досі цікавим та оригінальним ґанком він прожив до кінця життя. Сьогодні тут мешкає його невістка – Ірлана Борисівна. Дружина Ф. Балицького теж була вчителювала у тому ж педагогічному колективі. У подружжя народився син Мирослав.
Незважаючи на роботу в державній польській школі, Ф. Балицький залишався активним учасником національного руху. Його прізвище згадується серед жертводавців 1934 р. з викупу українського городу м. Львова, 1936 р. надання допомоги українським військовим інвалідам тощо. Також, ймовірно він був членом або симпатиком Організації Українських Націоналістів, оскільки в архівних фондах Івано-Франківського обласного державного архіву збереглося листування постерунку поліції в Галичі з Станиславівським повітовим управлінням про його діяльність, як «підозрюваного в приналежності до ОУН». Дане листування відбувалося в період 7 травня 1932 – 5 січня 1934.
1 листопада 1938 р. в Галичі урочисто відзначалася 20-та річниця проголошення української державності, під час якої із вступним словом виступав також Ф. Балицький.
Не відомо, як він пережив радянську окупацію краю 1939–1941 рр. та чергове «визволення» у 1944 р., втім після початку радянсько-німецької війни Ф. Балицький викладав німецьку мову в семикласній Українській народній школі, директором якої згодом став. Водночав він був членом Українського Допомогового Комітету в м. Галич (структурного підрозділу суспільно-громадської установи для українців у Генеральній Губернії, яка визнавалася німецькою владою і нею ж контролювалася). Є згадка про його участь у міському Різдвяному Водосвятті в 1942 р.
Із завершенням Другої світової війни Ф.Балицький ще деякий час працював у школі. Помер 1 лютого 1952 р., на 77-му році життя. Похований на старому кладовищі в мікрорайоні Галич-Гора. Могила збережена.
Андрій Чемеринський,
Почесний краєзнавець України
Додаток
Спомин Фердинанада Балицького з квітня 1920 р.
Саме в квітні ц. р. минає 19 літ, як Галицька Армія стояла на українськім Поділлі на протибольшевицькому фронті. По виконанні протибольшевицького перевороту, повели галицькі частини наступ на большевиків. Я був під той час персональним референтом при штабі ІІ-ої Бригади УГА (давнішого І-го Корпусу). Штаб бригади вирушив з Літина й опинився, наскільки собі назву села пригадую, в Микулинцях. На дворі стояла тепла, гарна, весняна погода, в серцях старшин і стрільців панувала радість, що позбулися большевицької змори й завитала надія, що доля нам цим разом вже певно усміхнеться й дасть нам змогу виплисти на чисту воду. В команді штабу дивний рух так в день, як і в ночі. Курієри й зв’язкові приходять і відходять зі звітами й приказами. Телефон дзвонить майже без перерви. Комендант бригади, сотн. Юліян Головінський, по неспаній ночі виїжджає на чолі сильної кавалерійської стежі для орієнтації на фронт. Всі ми, якнайкращої гадки й чекаємо на вістки від зв’язкових, яких вислано до І та ІІІ бригади.
Я квартирував у якогось багатого хазяїна. В ночі будить мене мій чура й голосить, що питає за мною ординанс з Команди бригади. Зриваюся на рівні ноги й кажу привести його до себе, а цей голосить: «Пане сотнику, на приказ Команди голошу слухняно, що маєте негайно ставитися в штабі». В одній хвилині я готов. Припоясую багнет і револьвер, беру в руки свій невідступний кавалерійський «штуц» і біжу. В Команді, яка поміщувалася в сільській школі, застаю вже сотн. Фердинанда Лянга й сотн. артилерії, Цапяка.
Довідуюсь, що ми три їдемо негайно в делегації до Команди польських частин, яка кватирує в Літині; подають нам необхідні інформації, вручають друковану на машині повновласть до переговорів.
Їдемо бригадним автом – довкруги весняна, ясна, подільська ніч. Ніким не задержані приїжджаємо до Літина. По вулицях місточка крутяться густо польські стежі. Питаємо за кватирою Команди. Показують нам на дім, в якім на моє здивування ще перед двома днями кватирував я сам. Зголошуємо у дижурного свій приїзд – стукаємо до дверей і застаємо польського поручника – ад’ютанта, а той інформує нас, що польська армія спільно з армією УНР саме тепер в поході на Київ – ціль походу вільна Україна, якої «начальником» буде С. Петлюра. Кімната освічена двома свічками, завалена всілякими похідними скриньками. Входить комендант, польський полковник. Представляється, легітимуємося. Полковник питається: «Якої української армії, якої?». Пояснюємо, що української галицької армії». – «Ага, галицької! Прошу сідати, де хто може». Пропонуємо, щоб разом йти наступом проти спільного ворога, себто большевиків, з якими ми саме тепер в бою й питаємо, в якім характері зближаються до нас польські частини, чи як союзники, чи як противники.
На це почули ми відповідь: «Не маю щодо вас жодних інструкцій. Знаємо, що ви з більшовиками щось трохи посперечалися, але ви є для нас далі ворогами і вислав проти вас свої відділи. Чи панове їх в дорозі не зустрічали? Це є єдиний вихід з ситуації, хіба що складете зброю».
Цього роду пропозиція порушила нас до живого. Зриваємося на рівні ноги і всі три як на умовлений знак відповідаємо: «Це виключене». Уважаючи свою місію за скінчену, збираємося до відходу.
«Як там панове даєте собі раду з провіантом і фуражем?» – питає нас на виході полковник. На це подав я йому пояснення: «Пане полковнику, не забувайте, що ми цілий час наших воєнних операцій обертаємося серед свого народу. Тутешні селяни добре розуміють, за що ми воюємо, тому всі наші потреби дотично харчів і фуражі на кожне наше домагання дуже радо заспокоюють». Попрощалися.
Приїзджаємо досвіта до команди, щоб зложити звіт з переговорів. Застаємо коменданта, сотника Ю. Головінського, як лежить на долівці, під головою в’язка змервленої соломи, в руці телефон. Біля нього стоять шеф штабу бригади, майор Ерлє й начальник оперативного відділу сотн. Мирон Луцький. Нашого звідомлення з переговорів вислухав сотн. Ю. Головінськийз камінним спокоєм…
В годину або дві пізніше показалися довкола польські частини різного роду зброї, знаменито умундуровані. Не біжу, а лечу до команди і питаю от. Ерля: «Що це, роззброєння?». Цей подає у відповідь: «Ні, старшини затримують зброю».
Десь взявся на порозі комендант полку, сотник Чайка. Зденервований, червоний на лиці кричить в розпуці: «Ані я, а ні мої люди зброї не складають!». «Скажи йому, нехай має розум!», каже от. Ерлє.
По виході з команди даю свій кавалерійський «штуц» свому хазяїнові в подарунок… Вже був він мені зайвий, бо наші частини УГА замість машерувати на Київ проти большевиків, змушені були опинитися в польських таборах для полонених.
В Галичі, 15 квітня 1939 р. |
