На останніх парламентських виборах округ із центром у Коломиї лише закріпив вироблену з 90-х років традицію — не делегувати повторно у Верховну Раду народного депутата, якому вже один раз довірили таку честь. Олександр Доній, що злегковажив цією закономірністю й забажав знову спробувати в Коломиї щастя, помітно відстав від місцевого переможця виборів Юрія Тимошенка. І в місті над Прутом тепер вибачливо розводять руками: потрібно, мовляв, знати наші звичаї.
Та чи було так завжди? Аж ніяк. Покутський край, як і вся Східна Галичина, до 1918 р. входив, нагадаю, до складу Австро-Угорської імперії, а тодішні традиції мало нагадували нинішні. У всякому разі Кирила Трильовського Покуття обирало депутатом (по-тодішньому — послом) до віденського парламенту двічі поспіль — у 1907 і 1911 роках, а в 1913-му він став депутатом Галицького крайового сейму. Отож приказка «що край — то звичай» потребує з огляду на історико-часовий контекст певної поправки.
Кирило Трильовськийѕ У Коломиї на честь цієї людини названо вулицю, один з парків, де встановлено його погруддя, фасад будинку, де він жив, прикрашає меморіальна дошка. Дошку (до речі, вже другу, оскільки перша дивним чином зникла) відкрили недавно з нагоди 150-х роковин відомого політика. 2014-й для Коломиї взагалі став роком цього невтомного відроджувача традицій запорозького козацтва в Галичині. У травні, місяці його народження, на базі педагогічного коледжу відбулася всеукраїнська науково-практична конференція «Кирило Трильовський і січовий рух». Пізніше, у вересні, студенти вже вп’яте провели біля колишньої адвокатської канцелярії Трильовського січове свято. Завершальним акордом святкувань став вихід у світ матеріалів наукової конференції в серії «Коломийська бібліотека», засновником якої є директор педколеджу Валерій Ковтун.
Пересічний галичанин знає Трильовського передусім як січового батька, себто творця галицьких Січей. Перша така Січ постала 1900 року в с. Заваллі тодішнього Снятинського повіту як звичайне собі протипожежне і руханкове (фізкультурне) товариство. Що спричинилося, однак, до порушення проти організатора Січі кримінальної справи за статтею «державна зрада». Є підстави вважати, що поштовх до творення товариства дав Михайло Драгоманов. Своєю відповіддю з Женеви, де він перебував у політичній еміграції, на лист галицьких студентів, років щонайменше п’ять перед тим. Молоді галичани просили в листі свого патрона якомога активніше інформувати Європу стосовно безправного становища західної гілки українського народу, надіючись, що Європа почує благання і прийде на допомогу. Що ж відповів їм патрон у львівському часописі «Народ»? «Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на Земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається — і таким лишень звичайно і помагають».
Відповідь, погодьтеся, й досі на часі. А тоді вона буквально ошелешила молодого Трильовського. і він взявся втілювати в життя пораду женевського мислителя в Заваллі, де виявив сприятливе для цього середовище. Саме тут, у Заваллі, жило кілька родин нащадків козаків, вигнаних із Запорожжя вражою Катериною. Саме звідси вогонь завзяття, з яким узялися за діло новоспечені січовики, перекинувся на десятки, сотні навколишніх сіл і містечок. Неграмотні, по суті, селяни гуртувалися, вчилися допомагати одне одному в разі якогось лиха, усвідомлювали потребу дисципліни, порядку. Хоча справжньої своєї мети організатор Січей не приховував. У пісні «Про Січ славну, Запорожже», написаній з нагоди заснування товариства в Заваллі, Трильовський вивів прямим текстом: «Нехай знають воріженьки, що козацький дух не вмерѕ що ми хочем поборотись із неправдов і вогнем».
Своєрідний огляд новоствореної організації відбувся 6 червня 1902 р. у Коломиї. Кількасот січовиків з топірцями й списами (дівчата — зі стрічками й вінками) промарширувало з парку через усе місто над Прут, демонструючи тут вміння не лише гасити пожежу, а й виконувати різноманітні фізичні вправи, співати, танцювати. Видовище було настільки захопливе, що січові свята почали практикувати щороку. Одне з найвеличніших, наприклад, відбулося в Коломиї 1909 р. з нагоди 200-х роковин битви під Полтавою. Спеціально до цього свята Василь Пачовський створив пісню «Січ іде», із запальною промовою перед січовиками виступив Трильовський. У святі, яке продемонструвало воскресіння нової української сили, взяли участь делегації з багатьох галицьких міст, посли-радикали сейму, письменники Василь Стефаник і Михайло Коцюбинський.
Звичайно, що коли настав після пострілу Гаврила Принципа відповідний момент, січові товариства не стояли осторонь світової пожежі. Вони швидко переродилися в бойові групи, ставши основою овіяного славою Легіону Українських січових стрільців. Михайло Драгоманов, напевно ж, тішився, споглядаючи з неба за плодами праці свого енергійного учня. Тим паче, що масштабний січовий рух був не єдиною заслугою сина греко-католицького священика зі Львівщини Кирила Трильовського. Чудовий агітатор, він організовував віча, читальні «Просвіти», кооперативи, часто виступав у тогочасній пресі, щосили розбудовуючи, кажучи по-сучасному, громадянське суспільство. Причому не полишаючи своєї основної діяльності — адвокатської, адже за плечима доктора права Трильовського, крім військових шкіл у Львові й Відні був ще й правничий факультет університету.
Добрих 100 років, які відділяють нас від часу, коли на громадську і політичну арену Галичини ступив Трильовський, — зовсім небагато з погляду історії. За ці добрі 100 років український народ пройшов через такі терни, що й лютому ворогові не побажав би. Однак споконвічна мрія найкращих синів народу — соборність — значною мірою реалізована. Мріяв і багато чого робив задля соборності й гідного життя своїх земляків і Кирило Трильовський, практична діяльність якого в багатьох моментах цілком корелюється з днем нинішнім. інакше навряд чи лунала б зі сцени Євромайдану Франкова пісня про Січ у виконанні групи «Кому вниз». Зрештою, судіть самі.
Момент перший: про ефективність роботи одного-єдиного народного депутата.
Особисто знаю обвішаного всіма можливими регаліями депутата, який любив запевняти виборців, що «сам-один депутат, аби й Соломоном був, погоди у Верховній Раді не зробить». Очевидно, тому й бігав він із фракції у фракцію. На відміну від посла віденського парламенту Трильовського, який дотримувався правила: уже сама боротьба за право є формою буття права. Тому й боровся всіма доступними методами — кожне виявлене порушення закону піддавав публічному осудові, боронив скривджених у судах, вдосконалював чинні австрійські закони... Трильовський був глибоко переконаний в тому, що й один посол, якщо він одержимий справедливістю, спроможний позитивно впливати на загальну атмосферу в парламенті. Сотні й сотні його наснажених депутатських виступів проти правопорушень — свідчення того. Є дані, що у вестибюлі віденського парламенту навіть стояв певний час бронзовий бюст Трильовського на вшанування його ораторської майстерності.
Момент другий: про переговори з ворогом.
Що й казати, тема в нинішніх умовах збройного конфлікту на сході архіактуальна. Розробляв її у своїй публіцистиці й Трильовський, аналізуючи, зокрема, причини поразки польського повстання 1830 р. Ось який вердикт виніс він організаторам повстання у «Калєндарі Українського народного союзу на рік звичайний 1931», виданому в нью-йоркській друкарні «Свободи»: «Замість організувати край до відпору й оборони, вони самі, дрожачи перед суспільною революцією, пустилися на «переговори» з ворогом, що є самогубством кожної революції».
Момент третій: про новий суспільний лад.
Згадаймо хоча б слова одного розгубленого українського чільника: «Поясніть мені, що треба будувати». Для Трильовського тут не було жодної таємниці. «Для будови нового політичного і соціального ладу, — писав він у статті «Про Велику Французьку Революцію», — як взагалі до всякої будови, треба доброї програми, тобто наперед докладно обдуманого, обговореного і широко поясненого пляну. Коли нема такої суспільно-політичної програми, яку знає і обстоює більшість народу, то по революції не повстане ніякий новий лад, а вернуться старі порядки».
Мабуть, достатньо для того, щоб зрозуміти, наскільки важливо для нас, нині сущих, якомога краще орієнтуватися в перипетіях життя і боротьби Кирила Трильовського.

Дмитро КАРП’ЯК. м. Коломия