Вівторок, 2019-10-15, 2:09 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Січень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
 
Архів новин
Головна » 2014 » Січень » 20 » Канонічні таємниці болохівської ікони. Хрещення в Йордані (XVII ст.)
5:14 PM
Канонічні таємниці болохівської ікони. Хрещення в Йордані (XVII ст.)
Одним з найпрекрасніших і найзмістовніших витворів людських рук та Божої на те волі є ікона. Свята ікона займає дуже вагоме місце в житті Вселенської Церкви. Ікона — це міст у молитовному спілкуванні між Пресвятою Тройцею та людиною, що навертається на путь істинний. Без ікони дуже тяжко уявити собі східну традицію Церкви, ба навіть зовсім неможливо уявити облаштування храмів нашого східно-візантійського обряду.
На християнському Сході з великою підозрою ставилися до писаних образів чи ікон. Такий страх був викликаний тим, щоб вони не стали ідолами. Тому під час написання візантійських ікон почали дотримуватися дуже строгих правил (канонів). Трульський собор 692 року скасував засилля символів та алегорій в іконах та рекомендував зображати Господа Ісуса Христа і всіх святих у людській подобі, а Сьомий Вселенський собор 787 року засудив іконоборство як одну з найнебезпечніших єресей у Церкві Христовій.
Про українське сакральне мистецтво одразу хотів би наголосити, що воно засадничо є канонічним. Одначе в перебігу століть різні художники-ізографи, а також монастирські іконописні майстерні допускали окремі вольності, наприклад, домальовували ктиторів і донаторів на святих іконах. Або взяти так звану етнізацію святих осіб, тобто «одягання» святих у національні строї. Протиєвангельського, єретичного тут нічого немає, одначе з точки зору Вселенської Церкви впадання у фольклорно-етнографічне русло є небажаним. і ми це називаємо неканонічним.
Протягом нелегких століть в Україні назбиралося дуже багато канонічних ікон, які також можуть мати неканонічні відхилення чи так звані народні елементи. До таких ікон можна зарахувати і західноукраїнську ікону войнилівсько-болохівського іконописного осередку середини XVII століття «Хрещення в Йордані», яку було знайдено в храмі Архістратига Михаїла (1878), що в с. Болохові Калуського району. Вшанування цієї ікони належить до одного з найвизначніших  12 неперехідних свят (тобто з фіксованими датами святкування), а саме: до празника Богоявлення.
Для християнського Сходу празник Богоявлення є важливішим за Різдво Христове. Дослідники історії Вселенської Церкви вважають, що іконографія Богоявлення почала розвиватися вже в IX ст., тобто одразу після тяжкої доби іконоборства. Вона грунтується виключно на Святому Писанні. У той час, коли Христос занурився у воду, щоб охреститися, голос з неба пролунав: «Це Син мій любий, що його Я вподобав» (Мт. 4:17). Саме це якраз тайно відкриває світові Христа як Сина Божого. Вода ріки Йордан стає святою. Її освячує Сам Спаситель своєю присутністю. Своїм хрещенням Ісус Христос освячує всі води світу. Вода також тут виступає символом очищення, святості.
На деяких іконах бачимо дивну й водночас цікаву постать біля бурхливих вод — це фольклорно-міфічне уособлення Йордану, який здивований таким величним дійством. Деякі ізографи (іконописці) поряд з Йорданом можуть алегорично зображати ще й Червоне море, в якому легко розгледіти постать людини. Канонічна ікона «Богоявлення» обов’язково передбачає присутність смиренної постаті Йоана Хрестителя, який жестами вказує на величність постаті, яку він охрещує.
Алегорично тут подається рука з-за хмар, тобто Бог-Отець, якого ніхто й ніколи не бачив, крім Сина. Згідно з вченням захисника святих ікон Йоана Дамаскіна, можна писати Христа в такому вигляді, в якому Він перебував на землі, але не можна писати образ Бога-Отця. Тому зображення старого, сивого, суворого діда у вигляді Бога-Отця є неканонічним. Сам Бог-Отець є позаземним зображенням. Він Сам сказав Мойсеєві, що не може Себе показати людині.
Чистий і непорочний голуб — символ Святого Духа. Цей символ є родоначальником всіх алегорій. Він береться із живої природи. В іконографічному мистецтві білий голуб ототожнюють також з миром, невинністю, скромністю, добротою, покірністю та незлобністю. Чистота голубки алегорично наче засоромлює грішну людину, яка повинна уподібнитися до Христа. Таких алегорій було дуже багато в церковному мистецтві до VII ст.
Переважно іконописці подають трьох ангелів. Чому саме трьох? Це символічний образ Пресвятої Тройці. В цій композиції ангели здивовано споглядають на упокореного Христа. Вони готові до служіння. Ангельські руки зазвичай покриті червоним або білим платком — це символ глибокої вірності й поваги до Небесного Отця, до нашого Спаса. Ангели напоготові прийняти наге тіло Спасителя на свої витончені руки. Такий делікатний жест вдало робить натяк на Пресвяту Євхаристію.
На території Західної України трапляються ікони типу «Богоявлення» із суто етнографічними елементами. Такі ікони переважно орієнтуються на апокрифи, на християнський фольклор, на різні легенди і на народну течію в іконописі, тобто певною мірою можемо їх називати як неканонічні.
Згадана вище галицька ікона під назвою «Хрещення в Йордані» також належить до так званих ікон із неканонічними особливостями. Композиційна побудова цієї ікони бере свої фундаментальні початки від барокової системи зображення. Барокове сакральне мистецтво утвердилося в Україні в XVII-XVIII століттях і далеко відійшло від класично-візантійської системи побудови ікон. Тому часто підпадає під критику прихильників класичної ікони, мовляв, така ікона позбавлена духовної краси чи занадто світська, «з’їдена латинщиною», західно-європейським образотворчим мистецтвом. Такі псевдознавці сакрального мистецтва забувають сказати, що українське бароко є дуже оригінальним, воно виростало в українській Церкві на підррунті візантійської традиції та мало прямий зв’язок із «ранніми» іконами Київської Русі. Проте найбільшої популярності в мистецьких колах України набула саме барокова ікона, оскільки її характерною ознакою була національна риса: святі лики були «слов’янізованими», більш живими та добрішими (не візантійськими, строгими), немов промовляли до страждаючого люду зі співчуттям і болем. Вчитися цього незвично нового ікономалярського мистецтва приїжджали до славного Києва серби, болгари, румуни, московити й білоруси.
«Хрещення в Йордані» написано в дуже чіткій та лаконічній манері. Композиція ікони стисла й зовсім немає другорядних деталей. Більше того, тут відсутні деякі канонічні елементи — такі, як сокира при корені чи міфічні постаті Йордану й Червоного моря. Ріку Йордан намальовано умовно і вона більше нагадує невеликий потічок, що не відповідає реальності. Слов’янізовані лики, жестова пластичність дієвих осіб та характерне барокове вишукане золотисте гравіроване тло, яке більше притаманне для західноєвропейського, ніж для візантійського малярства, одразу впадає в очі молільника.
Символічні візантійські скелясті пагорби тут замінено чудовою карпатською природою; за плечима Йоана Хрестителя видніється дерево, яке більш характерне для прикарпатського краю, де було, очевидно, і написано цю ікону. Саме дерево в розумінні західних українців є символом життя, родючості, щастя й достатку. Тому на території Західної України свята ікона набирає нових фольклорно-етнографічних особливостей, які є чужими для канонічного образотворчого мистецтва Візантійської Церкви.
Одяг святих має тонкі темні лінії, які утворюють складки. Така манера виконання була чужа для стилю візантинізму, який отримав вагоме місце у візантійському іконописі вже після повалення іконоборства 843 року.
Народна інтерпретація й надмірна етнічність композиції «Богоявлення» ставить іконний твір «Хрещення в Йордані» в ряд неканонічних ікон західноукраїнського регіону. В цій іконі простежується легкий відхід від сюжету, який подано у Святому Писанні. Як і в цій, так і в багатьох інших народних іконах, є багато схожих порушень, оскільки майстри XVII-XIX століть часто були самоуками або проходили навчання у західноєвропейських художніх академіях Австро-Угорської імперії. Проблема поставала в тому, що, здобувши чудові академічні знання, митці не мали практики духовного життя та теоретичних знань про візантійську ікону, яка за основу мала зворотну перспективу, а не лінійну (пряму), що придатна тільки для портретно-пейзажного, але не іконного мистецтва.
Незважаючи на певні канонічні відхилення чи так звані народні особливості, відомі зарубіжні богослови та мистецтвознавці нині високо цінують українську національну школу ікономалярства. Лише окремі «фахівці», вважаючи, що їхні церкви і, відповідно, їхні іконописні школи є первинними, «матірними», зверхньо ставляться до національного іконопису низки балканських країн, а також України та Білорусі.
Віталій КОЗІНЧУК


Переглядів: 485 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019