140 років тому народився Іван Лятишевський, єпископ-помічник Станиславівський
Рада Івано-Франківської міської організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури ухвалила рішення про встановлення пам’ятної дошки єпископу-помічнику Івану Лятишевському в Івано-Франківську на фасаді будинку на вулиці Шевченка, 14, в якому владика проживав з 1907 до 1945 року. З таким клопотанням звернулися до міського голови Руслана Марцінківа.
Дитячі та юнацькі роки
Іван Лятишевський народився 17 жовтня 1879 року в Богородчанах у ремісничій сім’ї Юліяна (Іллі) й Анни Галавай (дочка Івана і Розалії з дому Кочкодан). З метричної книги дізнаємося, що хрестили Івана 19 жовтня. Його хресними батьками були Дмитро Волянський та Марія Комарницька.
На сьомому році життя Іван пішов учитися до чотирикласної народної школи в Богородчанах. Тоді вона містилася в монастирі оо. домініканців, а її директором був Михайло Сірецький. Катехитом у школі був улюблений і шанований всіма о. Кирило Пачовський – богородчанський декан і повітовий віцемаршалок. Цей священник допомагав багатьом бідним міщанським хлопцям з-під солом’яної стріхи вийти в люди. На уроках релігії о. Пачовський брав на замітку хлопців, котрі мали талант і охоту до науки. Цих здібних учнів після закінчення школи він старався скерувати до цісарсько-королівської гімназії в Станиславові.
Отець Кирило Пачовський порадив Юліянові Лятишевському віддати Івана на навчання. Однак батько побоявся, що зі своїми малими доходами не зможе утримувати сина, і не повіз його складати іспити в гімназію. Коли про це довідався о. Кирило, то насварив батька і наказав йому зробити це ще раз. А на другий рік сам відвіз обох складати іспити. Ось так Іван вступив до цісарсько-королівської гімназії в Станиславові, яку закінчив з відзнакою.
Душпастирська і науково-педагогічна діяльність
Закінчивши цісарсько-королівську гімназію в Станиславові, І. Лятишевський вступив на богословський факультет Львівського університету, звідки після другого року навчання перевівся на факультет богослов’я Віденського університету. 24 листопада 1905 року у Відні він отримав ступінь доктора богослов’я на основі праці про Флорентійську унію: «Die Union zu Florenz und ihre Bedeutung für die Entwicklung der kirchlichen Verhältnisse bei den Ruthenen». Після цього продовжив студії в Інсбруку та Відні.
20 жовтня 1907 року єпископ Григорій Хомишин висвятив Івана Лятишевського на священника. Отець Іван замешкав у будинку греко-католицької капітули на вулиці Липовій у Станиславові (нині вулиця Шевченка, 14). Тут він також працював – займався науковою працею. У тогочасних богословських журналах неодноразово друкували його статті. Багато часу присвячував національно-культурним справам.
У 1907-1911 роках о. Лятишевський був префектом і професором Станиславівської духовної семінарії та ліцею ім. Іоана Златоустого, згодом – катехитом при реальній школі та гімназії, пізніше – радником і заступником голови Церковного суду в подружніх справах.
Після кількох років праці в Станиславівській єпархії о. Іван виїхав на студії до Мюнхена, потім до Фрібура (Швейцарія). У 1911–1912 роках готував габілітаційну працю з церковної історії у Львівському університеті. Працював над монографією про Константинопольського патріарха Івана XI Веккоса (помер 1297 р.). У Фрайбурзі (Німеччина) вивчав допоміжні історичні дисципліни. 1913-го в Станиславові видав працю «Іпатій Потій і єго значіння для унії».
Після проголошення ЗУНР о. д-р Іван Лятишевський був референтом релігійних справ при Державному секретаріаті освіти в Станиславові. Протоколи засідань єпископської консисторії за 1919 рік свідчать про те, що духовенство єпархії підтримувало державотворчі процеси в Галичині. Окрім того, тривалий час о. Лятишевський був головою Наглядової Ради Земельного Банку у Львові.
У 1923 році о. Іван став дійсним членом-засновником історично-правничої Секції Наукового Богословського Товариства у Львові. 1926 року о. д-р Іван Лятишевський надрукував у «Богословії» статтю «Митрополит Андрей Шептицький як Єпископ Станиславівський (від 24 вересня 1899 – 13 січня 1901)», а згодом працював над підготовкою до друку неопублікованого полемічного твору Йова Язьби з XIII століття, пов’язаного з Ліонською унією 1274 року. Отець д-р Іван був дописувачем до журналу «Добрий Пастир». 4 липня 1927-го владика Григорій Хомишин іменував його крилошанином (єпископський радник).
Єпископ-помічник Станиславівський
24 листопада 1929 року з Риму прийшло високе призначення о. Івана Лятишевського – на титулярного єпископа Акадейського і єпископа-помічника Станиславівського. А 19 січня 1930-го його іменували архіпресвітером капітули і генеральним вікарієм – великим помічником єпископа Григорія Хомишина в управлінні Станиславівською єпархією. З великою посвятою працював владика Лятишевський в адміністративній роботі єпархії, в канонічних візитаціях та інших єпископських обов’язках, очолив започатковану в 1930-х роках у Галичині Католицьку Акцію (мирянський рух молоді).
Для пластунів Станиславова о. д-р Іван Лятишевський був найближчою людиною в Церкві. Ще до єпископської хіротонії, будучи катехитом шкіл і гімназій міста, пластуни, які там навчалися, мали його за свого опікуна. У пластовому архіві знаходимо його прізвище у зошитах, де в абетковому порядку записані активні члени і приятелі «Пласту» серед галичан.
У сан єпископа-помічника о. Івана Лятишевського висвятили 26 січня 1930 року. Хіротонія відбулася в катедральному соборі Святого Воскресіння в Станиславові. У спогадах про преосвященного Іоана о. Йосиф Проць писав: «Торжество свячення (консекрація) було назначене на неділю після Різдва й відбулося дуже святочно. В акті свячення взяли участь чотири єпископи: сам Григорій Хомишин – Станиславівський, Йосафат Коциловський – Перемиський, Іван Бучко й Никита Будка – Львівські коад’ютори. Сам митрополит Андрей Шептицький не міг особисто взяти участі в торжестві через недугу, тільки прислав своїх помічників та дуже щире письмо з побажаннями для номінанта.
У церкві целебрував Перемиський єпископ Йосафат, із яким Лятишевський вчився в Духовній семінарії перед Першою світовою війною. В торжестві свячення на єпископа Іоана взяло участь багато священників – настоятелів рим.-кат., вірмено-кат. та єзуїтських костьолів, багато української інтелігенції, вірних і рідня єпископа з Богородчан та Ланчина. Був тоді також батько владики, 85-літній Юліян, а мати вже померла. З великим задоволенням і радістю вернувся я в Снятин і радий був, що Господь поміг моєму правдивому товаришеві й приятелеві, вірному синові своєї Церкви й своєму народові кир Іванові досягти такого великого достоїнства».
Архієрейська Свята Літургія
Свою першу архієрейську Святу Літургію преосвященний владика Лятишевський відправив у рідному містечку Богородчанах, у церкві Пресвятої Трійці. На Богослужінні був присутній старенький батько владики. Того ж року разом із 30 священниками Богородчанського деканату єпископ-помічник Іоан (Іван) Лятишевський брав участь в освяченні наріжного каменя при закладанні мурованої церкви св. Івана Богослова в Богородчанах.
У червні 1934 року з нагоди 50-річчя першого українського жіночого товариства, створеного Наталею Кобринською, в Станиславові проходив перший Світовий Жіночий Конгрес. 27 червня того ж року, після архієрейського Богослужіння, яке відправив преосвященний Іван Лятишевський в асисті ректора духовної семінарії, о. д-ра Авксентія Бойчука та о. канцлера Романа Лободича, відбулася дефіляда (бенкет). Під звуки двох духових оркестрів марширували організованими лавами понад 2 500 сільських жінок, демонструючи український народний одяг, конопляну та лляну пряжу, килими та вишивки власної роботи.
30 травня 1937 року в Станиславові відбувалася коронація чудотворної ікони Матері Божої Ласкавої Станиславівської. Її оригінал 200 років зберігався у вірменському костьолі (нині – Кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці Івано-Франківської єпархії ПЦУ – ред.). Спочатку почали «трідіум» – службу в трьох католицьких обрядах, яка тривала три дні. Літургію у вірменському обряді відправив отець-митрат Діонізій Каєтанович. Наступного дня Святу Літургію з асистентурою та хором пишно відправили в греко-католицькому обряді єпископ Іван Лятишевський та кир Миколай Чарнецький.
22 жовтня 1937 року на засіданні Головного виділу товариства «Скала» за участю єпископа Івана Лятишевського розробили та затвердили план видань серії «Бібліотека Товариства «Скала». Невдовзі його опублікували на шпальтах часопису «Нова Зоря».
Тамара Осудар з Левицьких-Лятишевських – внучка Йосифа Лятишевського (працював нотаріусом у Станіславі), стриєчного брата єпископа Івана Лятишевського – розповідала про владику: «Моя мама Ангелина з бабусею Марією проживали на вул. Липовій, 92. Ми часто приходили до владики на вул. Липову, 14, а він – до нас. Єпископ мешкав у будинку на другому поверсі праворуч. При літньому владиці Хомишині єпископ-помічник Лятишевський фактично керував Станиславівською єпархією. Він часто їздив у Рим – виконував церковні обов’язки і багато розповідав нам про свої поїздки… А ще пам’ятаю, як у неділю, 11 липня 1943 року, в Станіславі, після завершення набірної кампанії до стрілецької дивізії «Галичина», проходило «свято Дивізії». У цей день преосвященний єпископ-помічник Іоан Лятишевський, о. д-р Авксентій Бойчук, заступник голови Українського окружного комітету (УОК) о. Володимир Микитюк, в асисті численного духовенства відслужив Службу Божу…»
Арешт єпископів
Під час Другої світової війни єпископ-помічник Іоан (Іван) Лятишевський тримав на своїх плечах увесь тягар проводу Станиславівської єпархії, оскільки владиці Григорію Хомишину було вже понад сімдесят років. Війна й особливо післявоєнні роки більшовицької окупації Галичини принесли Греко-Католицькій Церкві тяжкі випробування… У ніч з 11 на 12 квітня 1945 року (ордер на арешт №633 від 11 квітня 1945 р.) більшовики заарештували п’ятьох ієрархів УГКЦ: митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Микиту Будку i Миколу Чарнецького – у Львові, єпископів Івана Лятишевського й Григорія Хомишина – у Станіславi.
Очевидці розповідали, як під єпископський дім у Станіславі під’їхала вантажівка, на якій уже були єпископ-помічник доктор Іван Лятишевський, отець-ректор доктор Авксентій Бойчук і ще два священники. Незабаром на сходах дому з’явився високопреосвященний Григорій Хомишин. За ним зі зброєю в руках ішов енкаведист. На вулиці було багато людей. Владика усміхнувся, поблагословив усіх знаком хреста, зійшов на автомашину, котра за кілька хвилин зникла з очей присутніх…
А заарештували преосвященного Іоана Лятишевського за звинуваченням в антирадянській діяльності: створенні товариства «Скала», організації «Акція католицька», формуванні дивізії «Галичина» і зберіганні націоналістичної літератури. При цьому спалили його унікальну особисту бібліотеку…
У постанові на арешт єпископу Івану, зокрема, інкримінувалося: «Підтримуючи зв’язок з Ватиканом, ЛЯТИШЕВСЬКИЙ у 1938 році був прийнятий особисто організатором так званого «хрестового походу» проти СРСР папою Пієм XІ…»
Владиці Іванові Лятишевському також інкримінували, що він «неодноразово брав участь у конгресах і конференціях католицьких єпископів, на яких обговорювались практичні питання антирадянської роботи і заходи з проведення унії із православною церквою Радянського Союзу».
Єпископ Лятишевський протягом слідства зазнав жорстоких знущань, фізичних і моральних тортур. Проведено 28 допитів: перший – 24 квітня, останній – 5 вересня 1945 року. 29 травня – 3 червня 1946 року в Києві засідав військовий трибунал (троє суддів і два секретарі), який мав прийняти рішення щодо заарештованих галицьких греко-католицьких владик. Слухання справи відбувалося переважно вночі, при зачинених дверях. I ось винесли вирок: владику Івана Лятишевського засуджено до 10 років ув’язнення.
Особливою нарадою при МВС СРСР 16 серпня 1946 року термін ув’язнення для 67-річного єпископа Івана Лятишевського був зменшений до п’яти років. Після півторарічного слідства й тюремного ув’язнення владику, у якого був порок серця, вислали на каторжні роботи. Почалися його поневіряння по таборах ГУЛАГу.
По тюрмах імперії
Спочатку єпископ-помічник Іван Лятишевський відбував покарання у Казахстані, в таборі Мерке. Тут 5 квітня 1950 року його повторно заарештували, хоч матеріалів для затримання було недостатньо. 25 листопада того ж року його звинуватили в контрреволюційній націоналістичній діяльності та пропаганді католицьких ідей і заслали на п’ять років у Чулак-Тау Джамбульської обл. (Казахстан) під нагляд органів МДБ.
Через деякий час владика Іван Лятишевський зустрів засланих зі Львова Євгенію Шухевич (маму головнокомандувача УПА Романа Шухевича – авт.) та її дочку Наталію, яка там працювала медсестрою. Вона допомогла преосвященному влаштуватися на роботу. Єпископ став розносити ліки хворим на малярію, а сам жив у землянці. Важко навіть уявити собі ті нелюдські умови, непосильну працю, голод і холод, які довелося пережити вже не молодому владиці Іванові. Хоч і скромними словами, але досить детально він описав це в листуванні з родиною, зокрема з братовою Тересою, дружиною Михайла Лятишевського із Богородчан.
Незважаючи ні на що, листи єпископа Івана Лятишевського сповнені терпіння, туги за Батьківщиною і надією. «Я часто думаю про Вас і молю Бога, щоби опікувався Вами… Я буду молити Дитя Ісуса, щоби огорнув Вас Своєю опікою і наділив всіми потрібними Вам ласками. Це мої желання для Вас. Я прагну дуже ще бути у Вас і хотя й умерти між своїми. Нехай Ваші внуки моляться про це до Пречистої Діви Марії. Я дуже, о дуже хотів би Вас всіх ще побачити, потішитися Вами, помолитися на гробі родичів, а опісля між Вами умерти…», – так писав єпископ Іоан із радянських таборів.
Наприкінці вересня 1954 року владика Іван Лятишевський одержав дозвіл повернутися в Україну. Та лише 3 червня наступного року його звільнили з ув’язнення. Повернувшись в Україну, єпископ Іоан замешкав у своєї далекої рідні – у сім’ї тоді вже покійного о. Івана Лятишевського – в м. Станіславі (нині – Івано-Франківськ) на вул. Маяковського, 24 (тепер – Тарнавського), бо ближча родина в Богородчанах через страх перед радянською системою відмовилася від нього… І це не дивно було в атеїстичній державі, в якій тайняки (таємні агенти – авт.) доносили про «неблагонадійні» розмови у КДБ.
У Станіславі владика Іоан нелегально виконував душпастирські обов’язки єпископа підпільної УГКЦ. Він щодня у своїй кімнаті відправляв Святу Літургію, сповідав людей, хрестив і вінчав. Незадовго до смерті владика Іоан Лятишевський таємно висвятив о. Івана Слезюка на єпископа Станіславської єпархії і свого наступника, щоб таким чином забезпечити подальше існування Греко-Католицької Церкви.
Остання дорога владики Лятишевського
У спогадах про преосвященного Іоана Лятишевського Олена Кобельська, дочка о. Івана Лятишевського (сина Томи), писала: «У червні 1955 р. привезла стрийка Наталка Шухевич до мене у Станіслав, на вулицю Маяковського, 24, де я з мамою по смерті батька винаймали дві кімнати, 76-літнього старця з хворобою спазмів судин головного мозку. При такому приступі, а мав їх у мене два, де би не був, там падав непритомний, зі судорогами, і якби в пору не дати поміч, міг померти…»
Господь дав йому ще стільки сил, що 20 жовтня 1957 року владика відсвяткував свій золотий ювілей священства. Від нового арешту врятувала єпископа тільки смерть – архіпастир-страждальник відійшов у вічність 27 листопада 1957 року після важкої хвороби серця і судин, набутої за майже десять років тортур, виснажливої праці та нелюдських умов утримання в тюрмах Казахстану.
У спогадах про преосвященного Івана Лятишевського О. Кобельська писала: «… Коли покійний лежав на катафалці, хата була обставлена тайняками, які фіксували, хто до неї приходив. Жінки, які були затулені хустками (1 грудня був сильний мороз), говорили, що їм заглядали в обличчя якісь мужчини… Дальше стояла проблема, щоби єпископа не ховали православні священники з Катедри. Хотіли, щоби я пішла відмовляти їх. Я відмовилася від цього, бо чому всюди мала себе наражати, коли була і ближча родина стрийка. Згодом сказала, що піду разом із сестрою покійного й сестрінкою, але вони відмовилися, бо боялися… Попереднього дня в хаті при закритих дверях був відправлений похорон о. Йосипом Гірняком (духівник станиславівського греко-католицького єпископа Григорія Хомишина в підпіллі). Біля 12 години ночі приїхав мій шваґер (чоловік сестри) о. Іван Пилипець із Самбора, якого кагебісти привезли ховати мого стрийка. Другого дня рано так само привезли мого вуйка, пароха с. Пнів о. Михайла Сов’яковського (був парохом у с. Перерісль – авт.), і тоді вже ніхто нічого мені не говорив. Прийшов парох Катедри о. Михайло Чернега, ще кілька знайомих священників, і так відбувся похорон. Зійшлося досить багато людей, хоч 1 грудня був сильний мороз і завірюха. Були визначені малі вулиці, якими мав їхати похорон під наглядом КДБ…».
Помираючи, преосвященний Іоан (Іван) Лятишевський заповів поховати його в родинному гробівці в Богородчанах. Однак у той час зробити це не дозволила влада. Похоронили владику на івано-франківському міському цвинтарі, що на вул. Київській. Таким тернистим виявився земний шлях владики-страстотерпця Івана Лятишевського, пам’ять про якого досі живе у наших серцях.
10 листопада 1995 року І. Лятишевського реабілітували посмертно. Від 2001 року триває беатифікаційний процес прилучення єпископа Іоана до лику блаженних. У 2014 році його останки були перенесені до Архікатедрального Митрополичого Собору Воскресіння Христового…
Василь РОМАНЮК | 
