Четвер, 2019-10-17, 6:16 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2019 » Вересень » 15 » Кілька днів перед 17 вереснем 1939 року в Коломиї (з щоденника Олени Кисілевської)
2:48 PM
Кілька днів перед 17 вереснем 1939 року в Коломиї (з щоденника Олени Кисілевської)

Видатна західноукраїнська діячка Олена Кисілевська (1869 — 1956) була знаковою особою 1930-х в Галичині. Коломия добре знала цю визначну жінку — члена сенату Польщі, редакторку, громадську лідерку, провідницю жіночого руху, мандрівницю.

Проте мало хто знав, що вона вела щоденники саме в найстрашніший період нашого народу — 1939 — 1945 рр. Вона не боялася це робити, зуміла зберегти їх та перевезти з собою з Коломиї аж до Канади. Тепер ці раритетні записи зберігаються в Національній бібліотеці-архіві Канади і досі не досліджені українськими істориками та не видані.

Коломийський краєзнавець Микола Савчук пропонує початок цих щоденникових записів, зберігаючи оригінальний текст, які є надзвичайно вартісним джерелом до історії Коломиї та які він отримав завдяки п. Іванові Герасиму з Оттави.

Можливо, згодом вони побачать світ окремою книжкою. Особливо актуальні ці записи у вересневі дні 2019-го, тобто 80 років тому, як на Західну Україну вступили більшовики.

 

Олена КИСІЛЕВСЬКА. ЩОДЕННИК.

КОЛОМИЯ, ВЕРЕСЕНЬ 1939 р.

 

Коломия, 12 вересня 1939.

Маса втікачів, авта, автобуси з ріжних сторін, Перемишль, Динів, Дрогобич, Познань – що крок то инші. Бракує товарів, кави, сірників. Приділ цукру то в тій, то в другій крамниці. Авта нарочно обмащені, ще й галузками помаєні. Не роблять крику. Богато їхало на снятинську дорогу. Богато скеровано на села.

День зійшов мені на підготовці Горожанського Комітету. Не легко його скласти. Вкінці вдається мені зібрати три поважні пані, Ґонтову, Шипайлову і Ставничу. З ними зав’язуємо і реґіструємо в старостві і зачинаємо давати поради і поміч, а так хотілось би, щоби сонце роз’яснювало цю темноту, що панує в ситуації.

В місті залишилася трупа театральна ім. Тобилевича, кількадесять осіб. Мимо здекомплетовання (9 осіб пішло до війська), дають вистави. Натомість не грають кіна і не існують жадні інші розваги. Вистави зачинаються о год. 5-ій і кінчаються о год. 7-7 ½. Грали вже «Гриця», «Циганку Азу». На середу 13/9, себто завтра, назначено «Циганське Кохання», оперета Лєгара. Постановилисьмо йти /обі з Лесею/.

Події йдуть таким темпом, що тратимо почуття часу. У вівторок здається нам, що це вже середа. По обіді Нуся положилася, а я питаю: «А театр?». — «Та це ж в середу», — каже Нуся. «А хиба це не середа?» І не хочеться вірити, що це не середа. Йдемо з п. Лесею до міста по цукор і знова Леся каже: «Треба спішитися, бо скоро буде 5-а година, йдемо до театру!» Я кажу, що це вівторок. Не хоче вірити. Треба спитати, хоч соромно. Стара жидівка сидить на порозі хати. Питаю: «Що сьогодні, вівторок, чи середа?» Відповідає жидівським жарґоном, каже, що не розуміє. Видно якась приїзша, або глуха. Йдемо далі. Стрічаємо пару молодих жидів /тих, що тепер особливо богато в Коломиї поназ’їздилося з ріжних місцевостей/. Я питаю: «Який сьогодні день: вівторок, чи середа?» Жидівка вибачається, питає свойого товариша і по нараді рішають, що вівторок..

Після обіду була я в п-ва Ставничих /у справі комітету/. Мешкають в хаті з великим садочком, давна реальність Соколовської, тепер селян Григорчуків. Мешкають там п.п. Пригродські, Ставничі, Григорчуки і Капітанова, молода з хлопчиком, який ходить до другої кляси. В садочку служниця з візочком. Пані всі на лавочці перед хатою. В саді купи яблок, грушок кругом буди садівника. Село! Цікаве: хлопчикови пані Капітанової мама вшила дівочу суконочку. «Так безпечніше, – каже, – бо богато хлопчиків, кажуть, забирає неприятель..»

 

Вересень, 1939

От куріоз!.. І люди в це вірять! Був алярм. Пересиділа його у п-ні Якимової. У вечері польська спікерка зі Львова попращалася з «милими слухачами» дрожащим голосом, може колись «до услишеня». Що то може бути? Адже Львів ще не є в німецьких руках? Кажуть були наступи, Львів горить в кількох місцях. Згадується бої під Перемишлем, Хироном, Ярославом, над Сяном.

«Діло» від 6-го вже не приходить… Взагалі газет нема – наша поштова скринка пуста, даремно бігаю до неї з ключиком. Польське радіо голосить, щоби люди не втікали з міст, як би німці зближалися, навіть щоби уряди залишалися на місці.

Від двох неділь чудова погода, сьогодні вже трохи псується.

 

Середа 13 вересня 1939.

В середу ми були з дітьми в театрі, початок о год. 17-ій. Велика саля Народного дому. Світла притемнені, хоч вікна заслонені, тому ніхто не вишукує свойого місця, але сідає де попало. Публики не дуже богато, але все ж таки і не пусто. Молодь сідає в крісла і виглядає повно. Орхестра здекомплетована, тому починає її фортеп’ян. Грає Николишинівна /Маціборська/. Дають «Циганську любов» Легара. Грають добре, але безжурно забавляється тільки мала публика, зденервовання старших і тут не дає змоги забути про положення, про часті алярми, досі, на щастя, тільки алярми… як далі буде? Нерви… болять, на голові трудно капелюха втримати, бо шкіра болить.

З театру виходимо коло восьмої. Темно, так що годі себе пізнати. Ледви добились додому. Тільки час до часу авто перелетить попри вас і хоч ліхтарні притушені, освітлюють дорогу. Тоді підбігаємо скорше.

В місті кружляє маса сплетень про паковання урядів, про наміри їх покинути Коломию, але…

 

Четвер 14 вересня 1939

…другого дня рано застаємо все на місці. Стараємося посунути вперед справу Комітету Допомоги інтернованим, зібралося вже кільканайцять підписів. Відпишу подання до староства з підписами: 1/0.К. (Олена Кисілевська — прим. М. Савчука) 2/ Елеонора Ґонтова, 3/ Ольга Шипайло, 4/ Гнатишакова, 5/ М. Ставнича, 6/ Ліда Світликівна, 7/ Ольга Прокопович, 8/ Оля Бавман, 10/ Ю. Крупська, 11/ М. Княжинська, 12/ …

Я була два рази в старостві, ще треба завтра, 15-го о год. *

  • 1939.

Радіо зі Львова все ще говорить, але більше грає. Кажуть, що на Львів були великі атаки, знищили двірець, пожари. Видано розпорядок, щоби склепи були отворені від 4-ї рано до 12 в ночі. Взивають через радіо до оборони Львова, таксамо як у Варшаві, роблять барикади. Цивільне населення дістає оружя. В заміну, німецьке радіо заповідає нищення місцевостей, які будуть уживати до оборони цивільне населення… Війна! Але в нас все ще життя йде ніби нормальним ходом, тільки чомусь не пускають у гори. Подорожних затримали в Товмачику. Староство не може нічого порадити – всім рядить військова влада. Взагалі не видають ані пашпортів, ані перепусток. Кружляє богато пльоток-сплетень, просто казок. Село творить пісні, в роді, «Ой летіла зазуленька, Тай сіла на трощу, Узяв Пан-Біг Україну, Забере ще й Польщу», або «Ой на горі стоїть церква, Сива на ній бляха, Не бійси, хлопе, пана ні ляха».

В ночі десь там на дорозі лежало порохно і це вже викликало великі підозріння – люди боялися приступити.

Сиджу довго в уряді /старостві/. Всі на своїх місцях, але дивно тихо – тільки шепти. На столі кілька рушниць, золочений, лискучий «каск» /шолом/. Ну, як би в таких «касках» показалося військо! Цеж тепер навіть авта заляпується глиною, щоби не блищали…

Дають знати, що арештовано п-ню Павлюкову, голову С.У. з Кут і п. Галицького. Вони мали щось сказати на вулиці про положення воєнне і підслухала мала дівчинка і донесла владі.

Втікачі все ще прибувають, розміщується їх по селах і в місті. Богато залізничників з ліхтарками, які тратять застанову у паніці, видно. В автобусі їде втікачка з далеких сторін /мабуть, з Варшави/ і тримає велику умбру в руках. Інша везе грубі деревляні каркіші…

Господині полюють на цукор, каву, їх годі дістати. Сірників теж нема. В продажі бракує дріжджа, хліба, його треба штукою здобувати, може тому що це жидівські «кучки», чи новий рік?

При повороті зі староства напав мене страшний дощ з громами, перестояла зливу в жидівських сінях. Вечером не сиділи довго, о 9-ій пішли спати.

Робота рук не береться. Порядкую письма, окремо кореспонденцію письменниць, окремо мої важні письма, окремо загальні. Окремо картки, фотографії, і т.д. Велика робота, розложила папері по цілій хаті. Врешті беру торбу і йду до докторів. Сидимо часто всі разом, і Славко /інж. Добрянський/, проф. Орест Кузьма і я порядкую, переглядаю папері, Оксанка робить лад з марками, вибирає для себе, зокрема, що подобається. Порядкую листи Володі, шукаю дневника з воєнних часів, якраз того зшитка бракує. Нема листів. Так було в тамтій війні але покащо тепер є радіо. Через те не відчувається браку часописів. Після нечуваного змноження читання часописів – їх повна відсутність проти радіових комунікатів ограничені вісті ґазетні стратили б всяке значіння, тому й заник їх не відчувається.

Всіх страшить перспектива здержання електричного світла, а тоді й радія пропали б.

 

П’ятниця 15 вересня.

Яка маса автомобілів, автобусів зі всіх сторін держави парадує по місті! Автобуси з написами Варшава, Люблин, Перемишль, Динов і т.д. Є авто «Польске Радіо», замазане глиною, є авто з написом «Почта» і т.д., і т.д. Але головно – авта з військовими, кажуть, цілий ґенеральний штаб. Всюди військові кватири, всюди в городах, під деревами, авта. Переповідають що в Коломиї є президент Мосціцкі, мала його видіти пані Гаєва. Авта, авта, авта – кажуть повні парки їх.

Починаються труднощі з апровізацією. Трудно дістати хліба, м’яса. Хліб печуть для війська. Доперва тепер наші молоді господині розуміють, що треба було слухати, коли ми з п. Лесею радили в Ж.Д. робити запаси. По склепах пустки, більшість їх замкнена, або jтворена дуже коротко – але це дрібниця. Що буде дальше? Чи ця маса війська не стягне на Коломию нападу німців? Страшно думати – міркуємо, чи не виїхати куди, але куди? Думали про Товмачик, але там недалеко летничі майдани…

У старостві не можна добитися апробати на зав’язання Комітету, а без того за першу спробу можна впинитися в тюрмі. Все заняте видаванням пашпортів, перепусток. Якась пані домагається видання пашпорту «таки зараз», не хоче чекати до завтра. Видно непевна чи завтра будуть урядувати. Знетерпеливлений урядник каже: «Не бійтеся! Я ваш пашпорт буду мати в кешені. Я не втікаю. Куди? Нема куди».

Радія говорять, що польський уряд в Заліщиках. Тут усі генерали. Кождий іде на вулицю Сєнкевіча.

В ночі, година 11-а, не спиться. Порядкую письма – аж чую стукіт у вікно. Здрігаюся, чи може просвітлює моє, заліплене синім папером вікно? Притискаю папір щільніше. Ще раз стук. Отворяти? Питаю, хто там? У відповідь знов чую нетерпеливий стук. Відчинюю віконце і чую запит: «Ктуренди на уліце Сєнкевіча?»

Серед ночі їдуть авта, авта, авта, снуються люди. Тимчасом не вільно нікому цивільному виходити в ночі від 9-ї до 5-ї ранку. Але до 9-ї, помимо темноти, люди снуються вулицями так що трудно минутися.

 

Субота 16 вересня 1939.

День доручування пакунків інтернованим. Не легко чогось дістати, з трудом дістала з «Зерна» оден бохонець хліба, з трудом дістала теж пів кілограма будженини і чверть кілограма ковбаси, до того ще масло, цукор, чай, 4 яйця, молоко. Зібралася нас знов велика купа – здається, що це Великдень, кожна з нас з клунком всякої їжі, здається, зараз порозпаковуємо пакунки, щоби їх святити… Цього разу зібралися ми напроти в’язниці, бо так, на подвір’ю не дозволили. Люди групуються. Швабки в довгих групах ці самі, що їх бачимо на місті з маслом, сиром. Діти снуються, заглядають і кажуть: «О, швабки, ці в «хусточках». Друга ґрупка, більше «панночок», між ними виріжняється висока, гарна, гарно одягнена наша недавна помічниця, Міля. І другі дівчата теж гарні, ясно-волосі, синьо-окі, підліток з ясними кісками – знаю їх вже з миулого разу. Є теж і наші селяне, є інтеліґенція, родина Вонсолів, п. Михалевська, Кузьмівна, Кузик, є пані що дають «заграничним» з Косова, Кут, і т.д. Є Настуся /Глібовицька ?/ Чекають. Хто може, сідає на цеглах, на кусниках вогкого дерева, на скинених на купи стовпах – решта стоїть, підпирає штахети. Минає година, дві… пані Вонсулева йде до в’язниці питати чи ще довго треба ждати. Відповідь: «Не приймуть, взагалі, аж на другий тиждень!» Жах! Це ж трудно щось дістати, трудно добитися з дальших сторін. Йду до староства, зі мною п. Вонсулева, Дм. Вандль. В старостві перепускають тільки мене, це ж минув час, коли староство приймає /між 10-12 год./ В старостві референдар безпеки не робить надії, але каже, треба почекати з годину. Повертаю, кажу людям: хто хоче — хай чекає, за результат не ручу, але… не вірять. Йду ще раз до староства – жду, жду, в кінці чути телефон, референдар каже – виїмково приймуть доручування пакунків ще цей раз, але на дальше вже тільки що два тижні, бо такий розпорядок військової влади… Біжу до в’язниці – там вже відбірають. Тільки мала купка повірила мені і ждала, наші, головно селяне, вони ж привикли ждати. Оден старий батько казав: «Я аж з-під Снятина, ждатиму хоч до завтра… Це ж так важко дістатися…» Дякують мені сердечно.

 

Вересень, 1939.

Не жаль, що стратила три години, набігалась, посиділа на вогких стовпах.

Вияснилось. Над вечір був алярм, зробив пополох на місті. Нема де скритися, маси авт, людий. Оден військови клене: «Цей чорт вже й тут нас найшов!»

Від приїзшого з Лемківщини, з фронту, довідуємось жахливі речі. Двірець в Сяноку зруйнований, частина міста і фабрика ґумових речей, збомбардована. Богато двірців поруйновано, потяги на них обстрілюють і то б’ють головно в машину. В одному місці розбито потяг, задні вагони лишили, а з передними втекли. Клали мішки з піском, щоби заслонити будку машиніста. Подерті кулями міхи розсипали пісок, який засипав очі машиніста.

Ніхто не всилі всидіти на місці. Ходимо без ціли, вистоюємо у хвостиках перед склепами (перед склепиком Павлусевича за нафтою!) відвідуємо себе взаїмно, щоби тільки в хаті не сидіти. Ходила вулицею Сєнкевіча, де кажуть навіть сам президент Польщі і весь штаб перебуває. Авта на кожному подвірї. Польська бурса повна, млин трайкоче, пахне мука.

 

Неділя 17 вересня.

Що день принесе? На ринку чужих людей чим більше, ще більше. Ранішне радіо каже, ½ держави вже занято… По обіді о год. 5-ій дає театр Тобилевича «Тополю» з вірша Шевченка. Виступає Кривецька. Йдемо. А покищо до церкви і на місто.

Народа, народа! Авта. Найпишніші авта які коли бачила. Автобуси тягарові, все снується по вулицях, що годі пройти. Головно перед староством, поштою. Вступаю до п-ва Козакевичів. Вже є, повернули з Ворохти. Не було там що їсти і всілякі труднощі просто не до переборення. Чи не бояться літаків? Вже о год. 5-ій був алярм, о 9-ій — другий. Ні, німці кидають бомби на двірці, пошти, фабрики, потяги. В місті нема чого боятися. Дай-то Боже! О год. 11-ій вийшла з церкви – зловив мене знов алярм. Пересиділа його в ресторані Берґа, напхано людьми – переважно військовими. Присідаю до столика, де при пиві сидить Робак і ще двох українців – снуємо здогади що далі буде. Чи не буде в Коломиї пекла? За мостом, а також на Карпатській вулиці роблять засіки-барикади. Хиба ж є сенс боронитися вже тепер?

Після алярму взможений, шалений рух… Вертаю – а ту несподіванка: радіо проголосило вступлення совітських військ на цілій довгій совітській границі! Стаю, наче вкопана. Як це? Чи це правда? Правда. Доказом цього страшний переполох, що вже запанував на цілій лінії. Всі авта що їхали на «вул. Сєнкевіча» враз наповнені втікачами і військом виїздять в шаленому темпі з неї. Вже без церемонії гудять сирени! Перед домами, де мешкали втікачі, військовики з родинами, стоять автобуси і грузовики, на них скидається все, без розбору, як-небудь, всідають і женуть. Автобуси повні і військових, вулиці ними завалені, на хідниках маси людей, що приглядаються тій втечі. Уряди пакуються в безладді, оскільки не були ще спаковані заздалегідь.. ряди авт перед староством. На обличчях людей трівога, відчай, сльози… авта, авта, авта.


Переглядів: 13 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019