У серпні 1906 року газета «Кур’єр станиславівський» опублікувала вірш, який починався з таких рядків: «Люблю як приходить сіра година, сонна і млосна до мене плине, душу собою мою огортає й до краю мрій мене забирає».

Про таємничу «сіру годину» йдеться і в «Кур’єрі львівському» за липень 1885 року: «Було то під вечір, сіра година заскочила землю трохи зненацька. І ті, які не мали якогось заняття, почали нудитися. День, можна вважати, вже закінчився, а вечір ще не настав. Це жахливо. Тих, хто нудився у цей час, були тисячі. Півтіні лягали на м’який диван неначе до спочинку, фальбанки портьєр і фіранок трохи потемнішали, все починало йти поволі й ліниво. В такій порі вже можна бути сонним, але спати ще зарано».

У часи, коли електричне освітлення ще було мало поширене, більшість людей мусила по максимуму використовувати денне світло для своїх щоденних занять. Звичайно, можна було запалити газове освітлення чи бодай свічку або гасову лампу. Але робити цього було не прийнято, аж поки не мине «сіра година» – час, коли надворі вже почало сутеніти, але ще не було темно.

З метою економії під час «сірої години» наші предки сідали біля вікна і читали, в’язали або шили при світлі дня, що згасав. Але очі швидко стомлювалися, та й не у всіх був настільки добрий зір. Тож багато хто просто дрімав у кріслі, поринав у роздуми чи нудився, чекаючи, поки прийде вечір і нарешті можна буде запалити світло.

Підготувала Олена БУЧИК