Краєзнавчі стежини Петра Арсенича - 4 Серпня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Субота, 2016-12-03, 11:45 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Серпень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
 
Архів новин
Головна » 2014 » Серпень » 4 » Краєзнавчі стежини Петра Арсенича
3:54 PM
Краєзнавчі стежини Петра Арсенича

Прикарпатське музеєзнавство і краєзнавство ось уже більш як півстоліття важко уявити без Петра Арсенича. Він є автором 55 книг. Серед них — «Січові стрільці» (Івано-Франківськ, 1990), «Станіслав — столиця ЗУНР» (Івано-Франківськ, 1993), «Гуцульський театр Гната Хоткевича (Коломия, 1993), «Родина Заклинських» (Галич, 1995), «Родина Шухевичів» (Івано-Франківськ, 1999), «Родина Озаркевичів» (Коломия, 1995), «Родина Бандерів» (Івано-Франківськ, 1998), «Криворівня в житті і творчості українських письменників, діячів науки і культури» (Івано-Франківськ, 2000) та інші. Крім того, він надрукував майже 1600 наукових статей, 323 рази виступав на міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових конференціях (у середньому шість конференцій на рік), організував 401 виставку (по шість-сім на рік) і т. ін.
Петро Арсенич народився 24 січня 1934 року в селі Нижньому Березові Косівського повіту в селянській родині. Мати Параска з родини Малковичів померла від побоїв облавників та арешту, щоб вислати в Сибір, залишивши на руки чоловіка троє дітей. Найстаршим був 15-річний Петро. Батько вирішив вдруге не одружуватися, щоб не приводити дітям мачуху, і сам виховував дітей. Із великою вдячністю згадує Петро іванович: «Мій батько 1910 року народження був майстром на всі руки: бляхарем, лісорубом, плів кобилки, кошики, рукавиці, обдратовував горщики, робив граблі, постоли тощо. Сам життєрадісний, і нас учив не переживати. Якщо біда, казав, не треба журитися, бо скоро стане краще. Треба журитися тоді, коли дуже добре, бо добро вічно тривати не може. Завжди застерігав мене, щоб я не бавився в політику. В цьому я не послухав тата і завжди мав неприємності».
У сьомому класі Петро Арсенич разом із  Степаном і Миколою Гениками, Іваном ільницьким та іншими вступив до підпільної юнацької Організації Українських Націоналістів.  Мав псевдо «Заруба» — одного із героїв творів Андрія Чайковського. Члени підпільної організації читали заборонену літературу, розповсюджували листівки. Для цього вони придбали радіо і, прослухавши передачі, складали листівки. «Друкували» їх вирізаними з гуми літерами. Такі листівки були досить короткі. Пізніше організація саморозпустилася.
Після закінчення у 1953 році десятого класу Середньоберезівської школи Петро Арсенич вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка на історичний факультет. У першому семестрі не отримував стипендії, оскільки екзамен з російської мови склав на «трійку». Тому тато прислав посилку  з яблуками, які він продавав на базарі, а також на дозвіллі підробляв на телеграфі, розносячи телеграми. Закінчив П. Арсенич університет у 1958 році за спеціальністю історик-музеєзнавець. З того часу і до сьогодні він займається музеями незалежно від того працює там чи ні...
За направленням Петро Арсенич прибув на роботу до Станіславського краєзнавчого музею на посаду молодшого наукового працівника. і знову більш ніж скромна зарплата в музеї змусила П. Арсенича підробляти. Таким підробітком були платні лекції та статті на краєзнавчу тематику, що створило йому авторитет ерудованого молодого науковця в області. Вдалося йому налагодити добрі зв’язки із старою інтелігенцією краю, колишніми активними просвітителями, політичними і культурними діячами. Такі зв’язки сприяли у збиральницькій музейній роботі та розширили й поглибили знання П. Арсенича з історії України другої половини ХIХ — 40-х рр. ХХ ст., а музей завдяки цьому значно поповнив фондові колекції.
У 1962 році Петра Арсенича запросили на викладацьку роботу до Станіславського педагогічного інституту спочатку на половину ставки, а через рік — на цілу. Читав курс археології. Молоді викладачі історико-філологічного факультету згрупувались тоді навколо Валентина Мороза. Так утворилась підпільна організація, члени якої виступали із рефератами про заборонені події української історії, розповсюджували серед студентів самвидавську літературу, спрямовану проти русифікації України. Восени 1965 року організацію викрило КДБ. Петра Арсенича виключили із лав КПРС і 1966 року звільнили з роботи в педінституті «за поддєржку ідєології украінского буржуазного націоналізма, за связь с націоналістом Морозом В. Я.». На засіданні парткому Івано-Франківського педінституту 28 лютого1966 року одноголосно було прийнято рішення: «За втрату політичної пильності, яка проявилась у тому, що т. Арсенич П. І. попав під вплив українського буржуазного націоналіста, одержував від Мороза, збирав і розповсюджував ворожі антирадянські вірші і пісні, приховував націоналістичну діяльність Мороза, за нещирість на партзборах, яка проявилась в тому, що він не все розповів про свій зв’язок з націоналістами, виключити Арсенича П. і. з рядів Комуністичної партії Радянського Союзу».
Він повертається до краєзнавчого музею, де незабаром очолює відділ історії. Продовжує збирати пам’ятки історії й культури краю, особливо кінця ХIХ — першої половині ХХ ст. і робить це досить успішно. Скажімо, від лікаря-окуліста Я. Грушкевича (м. Івано-Франківськ) він отримав цілий стос журналів «Наша Батьківщина». Причому врятував їх від конфіскації КДБ, довівши їм, що там немає антирадянських матеріалів. Від вчительки із 
с. іллінців Снятинського району отримав радикальні газети «Народ» за 1890-1894 рр., у с. Мишині Коломийського району — матеріали про «Рідну школу», від Любомира Погорецького (Коломия) — поштові листівки часів Першої світової війни, від колишньої учительки на Станиславівщині іванни Блажкевич із с. Денисова (Тернопілля) — рукопис її спогадів «Жінка на бойовій лінії», який передав для опублікування у львівський часопис «Дзвін», та багато інших. При цьому не забував про збір побутових речей з минулого з різних куточків Прикарпаття.
Наприкінці 70-х років краєзнавчий музей готувався до відкриття в Івано-Франківську художнього музею. Арсенич і тут зумів відзначитися, знаходячи художні полотна прикарпатців. Музей закупив серію картин у Тетяни Качури з Коломиї, які нині зберігаються у Музеї мистецтв Прикарпаття.
 В ці роки П. Арсенич багато часу віддає роботі в архівах,  наукових бібліотеках Києва, Львова, Івано-Франківська та ін. Підсумок цієї роботи — серія статей про українських січових стрільців та воїнів УГА, а також діячів КПЗУ, які виїхали до радянської України і там займались науковою та культурно-освітньою діяльністю. Всі вони загинули у 1937-1938 роках. 
Тим самим П. Арсенич повернув із забуття імена багатьох видатних українців навіть в тих умовах цензурного режиму. Все це даром не минуло. Посилили переслідування. У 1973 році його звільнили з посади завідувача відділу історії музею, залишивши науковим працівником. У грудні 1981-го в Арсенича КДБ безпідставно вилучив велику кількість літератури з історії України. В один час йому заборонили виступати з лекціями, в яких активно пропагував історію та культуру рідного народу.
Однією з важливих сфер діяльності П. Арсенича як краєзнавця і музейного працівника є колекціонування. Як книголюб і філокартист він збирав рідкісні видання книг, брошур, відозв із часів національно-визвольної боротьби 1914—1950 рр. Особливо багата його збірка, присвячена Тарасові Шевченку, іванові Франку, Богданові Лепкому та іншим відомим людям, а також листівки ОУН—УПА 40-50-х рр. ХХ ст. Досить цінною є його колекція поштових листівок з автографами видатних діячів науки і культури. Ці унікальні речі, старанно зібрані музейником, експонували і експонуються на багатьох філокартичних та букіністичних виставках у ряді міст України. Його філокартична колекція значно доповнила експозиції музеїв І. Франка у Львові, Криворівні, Нижньому Березові.
У музеї Петро Арсенич пропрацював до 1990 року, відтак перейшов на громадську роботу. Проте він не припиняв збиральницької, наукової і виставкової діяльності. 
Хоча пенсійний вік давно вже настав, проте Петро Арсенич продовжує працювати у Музеї освіти Прикарпаття, займається створенням музею Тараса Шевченка в Івано-Франківську, часто публікує статті у журналах і газетах, виступає на телебаченні і радіо на історико-краєзнавчу тематику.
Петро Арсенич за 55 років своєї діяльності проявив себе як один із фундаторів музейного будівництва на Івано-Франківщині, як вчений-краєзнавець та невтомний популяризатор історії, культури і мистецтва прикарпатського краю. За вагомий внесок у розвиток національної культури музеєзнавець і краєзнавець П. Арсенич отримав звання «Заслужений працівник культури України» (1991), він є лауреатом Всеукраїнської премії Павла Чубинського (1990), обласних — івана Вагилевича (1993), Марійки Підгірянки (1995), Володимира Полєка, нагороджений орденами «За заслуги» III і II ступенів (2003, 2009) та багатьма іншими відзнаками. Його ім’я ще за життя ввійшло до числа відомих діячів Прикарпаття. П. Арсенич і після 80 років продовжує примножувати надбання нашої національної культури.

Михайло ПАНЬКІВ. Доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника


Переглядів: 172 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016