Серед європейських історичних будівель є немало споруд із дуже скромними розмірами. Так, в Амстердамі є будинок шириною лише в один метр. Івано-франківським історичним будівлям, звичайно, далеко до таких рекордів, але й серед них є архітектурні «дюймовочки», які мають делікатні розміри і можуть похвалитися «стрункою талією». Деякі з цих будівель мають особливо цікаву історію, тож розповімо про них детальніше.
Кам’яниця Остермана
Будинок за сучасною адресою вул. Січових Стрільців, 14 має два поверхи, але видається мініатюрним, бо з обох боків затиснутий масивнішими будівлями. Краєзнавець Іван Бондарев зазначає, що він був збудований у 1900 році на замовлення успішного адвоката Артура Остермана. Цей правник, до речі, мав трохи скандальну репутацію. В травні 1908 року газета «Кур’єр станиславівський» повідомила, що пан Остерман був пов’язаний з Якубом Поллаком і дружив з ним ще зі шкільних часів. Якуб Поллак був однією з найбільш скандальних особистостей тогочасного міста. Певний час він мав невеличкий бізнес при залізниці, але невдовзі збанкрутував. Однак це зовсім не вплинуло на його спосіб життя. Він мав кількох коханок, влаштовував гучні вечірки з приятелями і за один вечір міг витратити кілька тогочасних середніх зарплат. Ніякого маєтку, який би давав прибуток, чи багатих родичів у Поллака не було.
Загадковим багатієм зацікавилась поліція, але нічого підозрілого їй виявити не вдалося. В ті часи діяла так звана банда Васінського, яка вчиняла зухвалі крадіжки. Як не старалася поліція, злодіям все ж удавалося уникнути покарання. Аж тут зі Львова прийшла звістка: тамтешній поліції вдалося схопити двох зломщиків банди Васінського – Дреслера і Гайцлера. І яким же було здивування поліцейських, коли виявилося, що обидва зломщики підтримували тісні зв’язки з Якубом Поллаком – популярним світським персонажем. Журналісти з’ясували, що Поллак кожного разу звертався до Остермана, коли потрапляв у халепу, і адвокат кілька разів допомагав йому вийти сухим із води.
У грудні 1910 року мешканці міста мало не оголосили бойкот пані М., неввічливій власниці магазину дамських товарів, який розміщався у кам’яниці Остермана. Як стверджували обурені клієнтки, ця пані їм регулярно грубила. Мабуть, саме через таку поведінку власниці цей заклад проіснував недовго. Згодом його місце зайняв магазин взуттєвого магната Володимира Домбровського.
У 1913 році в епіцентрі скандалу опинилася вже сама кам’яниця. Польськомовна преса дорікала Артуру Остерману, власнику кам’яниці, що на її фасаді красувався напис німецькою «Viktoria zu Berlin». Тоді там знаходилось страхове товариство, яке й розмістило таку вивіску.
Будинок Девоссерів
Вулиця Тарнавського є улюбленим місцем прогулянок для багатьох містян, але на скромний одноповерховий будиночок під номером 34 мало хто звертає увагу. І даремно, адже він пов’язаний з життям відомого українського патріота Михайла Девоссера. Довший час Девоссер був викладачем і директором гімназії сестер-василіянок, згодом приватної жіночої семінарії в Станиславові. У травні 1924 року газета «Діло» повідомила, що львівська шкільна управа звільнила його з посади через відмову вести учбову документацію польською мовою.
Помер Михайло Девоссер 4 березня 1933 року на 67 році життя. Сім’я померлого опублікувала у пресі подяку всім, хто долучився до організації похорону: «Волею Всевишнього покликаний наш найдорожчий муж, батько і дідусь Михайло Девоссер. У нашому безмежному горі несли нам поміч і спішили з висловами співчуття ближчі і дальші знайомі, яким складаємо отсим нашу найщирішу подяку. Перш за все дякуємо отцям за відправу панахид дома, хорові учениць семінарії і жіночої гімназії під орудою проф. Барнича за прегарний спів в часі відправ, а хорові учеників мужеської семінарії під орудою проф. Домбровського за спів при виносі домовини».
Михайло Девоссер відомий також як політичний діяч, член УНДО. У віллі, збудованій у 1902 році, проживали також його дружина Емілія та п’ятеро дітей – доньки Емілія, Теофіля, Софія і Ольга та син Михайло, який згодом став сотником УГА. Сестри Софія та Ольга мешкали в цьому будинку ще навіть за часів радянського режиму. Софія була відомим лікарем, а Ольга закінчила біологічний факультет Краківського університету. Квартира сестер Девоссерів стала підпільним центром діяльності УГКЦ. У 1968 році тут відбувся обряд архієрейського освячення отця Софрона Дмитерка.
Будинок Добошинського і Олесницького
Маленький будиночок на вул. Шевченка, 18 не особливо приваблює до себе увагу. Втім він пов’язаний з життям аж двох відомих осіб. Його збудували у 1871 році, а в 1890-х роках ним володів Володимир Добошинський – один з перших книгарів Станиславова. У 1886 році він став власником книгарні Міліковського, а вже наступного року видав знамениту краєзнавчу працю Алоїза Шарловського, яку й сьогодні з цікавістю вивчають поціновувачі історії міста. Добошинський видавав також твори Шекспіра, періодичне видання «Календар станиславівський». У липні 1901 року накладом книгарні Добошинського вийшов перший номер часопису «Ґміна», який висвітлював питання роботи ґмін і повітової ради. Книгар наполегливо розширював асортимент закладу. Так, у 1903 році його книгарня пропонувала широкий вибір медичних і науково-популярних видань. Деякі з них уже самою назвою інтригували читача: «Кому не можна одружуватись?», «Бактерії та їхнє справжнє значення», «Поради для молодих заміжніх жінок». При книгарні знаходився також склад нових і вживаних фортепіано. Помер Володимир Добошинський 7 березня 1909 року, проживши 55 років. Причиною смерті, як повідомляла преса, стало «запалення мозку». В похороні відомого книгаря взяли участь багато жителів міста.
У 1911 році у будиночка з’явився новий зірковий власник – Юлій Олесницький (1878-1941) – адвокат і відомий громадський діяч. Він був знаний не лише як правник, а й як дуже добра людина і щирий поборник прав українців. Одного разу він виступив поручителем для місцевих селян, які брали позику в банку для купівлі землі. Добряга Олесницький підписав поручительські документи й особисто взяв відповідальність за сплату позики, якщо селяни її не повернуть. Пізніше він довгі роки сплачував величезний борг, адже селяни не змогли (чи не захотіли?) сплачувати позику.
Кам’яниця Мандичевського
Ще одну невеличку пам’ятку на вул. Шевченка, 8, незважаючи на скромні розміри, аж ніяк не назвеш непомітною, адже це доволі елегантна вілла. У 1890-х роках власником цього будинку став адвокат Іван Мандичевський (1854-1925). Вважається, що він був близьким товаришем Івана Франка ще з часів навчання у Львівському університеті. Разом із Франком він був одним зі звинувачуваних у «процесі соціалістів» 1878 року, після чого мусив відбувати покарання протягом одного місяця за свою політичну діяльність. Адвокатською практикою Мандичевський зайнявся відразу ж після навчання в університеті й відкрив свою контору в Станиславові. Серед місцевих адвокатів він здобув славу найкращого знавця цивільного права.
Іван Мандичевський відомий не лише як правник, а й як книгар та літературознавець. Після Першої світової війни він заснував у місті українську книгарню, а його бібліотека з питань філософії та історії літератури було однією з найкращих у Галичині. Цінною є його літературознавча праця «Слово о полку Ігоревім. Літературна реконструкція» (1918 рік).
Батько Івана Мандичевського Корнило теж був досить відомою особистістю. З 1868 року він був парохом Надвірної, також засідав у Надвірнянській міській раді, повітовій раді й управі повіту. Обирався до Державної ради та Галицького сейму, але особливою політичною активністю не відзначався. Проте Корнило Мандичевський був дуже діяльним щодо облаштування рідного Надвірнянського повіту: здобував кошти на дороги, меліорацію, школи, через що користувався значним авторитетом серед виборців. Газета «Діло» відгукувалася про його політичну діяльність іронічно. Зокрема у 1901 році вона так пояснювала ігнорування Мандичевським зборів українських послів: «Старенький сей чоловік, котрому близше до сотки літ, як до п’ятдесятки, попросту міг не знати, що коло него діється. Як прилипне до свого фотелю, на якім його посадили, сидить так довго, аж доки по скінченім засіданню служба не збудить його і не скаже, що вже саля порожня і світло гаситься. Впрочім, 10 корон за послідне засідання, то також гроші; нині корони на улиці не валяються».
Будинок Чучави і Мрочковського
Невеличка вілла на вул. Січових Стрільців, 8, попри свої скромні розміри, приваблює увагу ошатним портиком із колонами. В середині ХІХ століття її збудував Кшиштоф Чучава – відомий у місті купець і громадський діяч. Він володів крамничкою прянощів на розі готелю Сакса (будинок не зберігся) і був активним учасником подій «Весни народів» у Станиславові в 1848 році, зокрема одним із засновників Окружної ради та ініціаторів її першого зібрання.
У 1870-х роках цей будинок придбав лікар Зигмунт Мрочковський і прикрасив портиком із колонами. Мрочковський обирався від міста до Галицького сейму, займав посади радного й асесора (вищого чиновника) магістрату, був членом повітової ради, встиг навіть покерувати Касою ощадності – важливою фінансовою установою міста. Довший час Мрочковський очолював міський шпиталь. У вільний час він активно займався доброчинною діяльністю, був головою кількох благодійних товариств. Так, він належав до правління бурси Крашевського, тобто гуртожитку, де проживали немісцеві учні та студенти гімназій і шкіл, керував охоронкою (благодійним закладом) для хлопців з убогих родин. На 51 році життя він заразився тифом від одного зі своїх пацієнтів і помер. Могила Мрочковського – одна з небагатьох, які збереглися в Меморіальному сквері.
Після його смерті благодійною та меценатською діяльністю займалася його дружина Ксаверія Мрочковська (1843-1929), яка здобула собі славу відомої філантропки. Вона заснувала в місті благодійний заклад для бідних дівчат, у якому проживало близько 20 вихованок. Дівчата отримували початкову освіту, вчилися шити й вишивати. Багато з них, підрісши, продовжували навчання у вчительській семінарії.
Як зазначала преса, заклад Мрочковської користувався в місті дуже хорошою репутацією – дітей добре годували, вони були пристойно вдягнуті, за їхнім здоров’ям дбайливо слідкували. Навіть під час епідемій заразних хвороб у закладі Мрочковської не виявляли жодного випадку захворювання. Пані Мрочковська нерідко жертвувала значні суми на різноманітні культурні та релігійні проєкти. У 1911 р. у Станиславові активно обговорювалася тема приміщення для римо-католицького єпископства, і Мрочковська була готова пожертвувати для цієї мети власний будинок на вул. Собєського.
Олена БУЧИК |
