У другій половині ХІХ століття галицькі селяни не надто поважали вчителів початкових шкіл. Багато з них вважали роботу в школі тимчасовою та мріяли про посаду держслужбовця.
Шкодив авторитету і низький рівень освіти самих вчителів, а найбільше – бідність, пише Репортер.
Бодай-бись чужі діти учив
Ряди вчителів здебільшого поповнювали дяки, громадські писарі, колишні військові та учні, відраховані з гімназій і реальних шкіл*. Педагогічний фах обирала молодь із незаможних родин, яка прагнула якомога швидше отримати «власний хліб».
Оскільки зарплата освітян була меншою за оплату послуг охоронця у в’язниці, ніхто у вчителі не рвався.
«З того виходить для школи така біда, що замість учителів спосібних, напрактикованих, таких, що люблять науку і дітей, чимраз частіше приходять учителі неспосібні, такі, що вже не мають чого іншого хопитися, ну, і, розуміється, марнують дітям час, а громаді гроші», – стверджував Іван Франко.
Згадуючи про навчання у Стрийській народній школі на початку 1860-х, архітектор Василь Нагірний писав про низьку кваліфікацію педагогів. Двоє закінчили чотирикласну народну школу** та препаранду***, один працював писарем у дідича, а найстрогіший «професор» раніше був військовим барабанщиком. Зневажливе ставлення до вчителів вилилось у народній приказці: «Бодай-бись чужі діти учив!».
Історик і громадський діяч Олександр Барвінський згадував: якщо юнак не демонстрував успіхів у гімназії, то батько з словами «Не хочеш вчитися, то йди на професора!» відправляв його до препаранди. До речі, коли сам Барвінський обрав педагогіку, а не теологію, місцеві селяни вирішили, що він просто не має хисту до навчання.
Цікавий епізод трапився із вчителем Костянтином Палятинським у селі Стецевій на Снятинщині. Під час обіду в місцевого священника кухарка сказала йому: «Учителю, намагайте бараболями (картоплею – Авт.), м’ясо для панів!».
Письменник Іван Федорак після навчання у гімназії вступив до Коломийської приватної вчительської семінарії. «Жаль мені за гімназійним життям. Там гамір, там життя. Гімназисти мають повагу, а я що?.. Гімназисти не числяться із семінаристами та вважають себе за щось вище», – писав він. Таке зверхнє ставлення гімназистів формувалося під впливом професорів, які зневажливо ставилися до інших навчальних закладів.
Якщо не вдасться вийти заміж
За перше десятиліття XX століття кількість вчителів початкових шкіл у Галичині зросла на 32 % і становила понад 14 тисяч. Тоді ж серед педагогів вперше почали переважати жінки. Якщо у 1871 році їх було лише 8,5 %, то через 40 років – близько 62 %. Щоправда, тільки кожна восьма вчителька була українкою. Це пояснюється зубожінням більшості українських родин та обмеженням освіти дівчат елементарними знаннями.
Для жінок праця у школі було практично єдиним способом заробітку (крім служби на пошті чи в касі залізниці). Водночас багато дівчат дивилися на вчителювання як на крайній вихід, якщо не вдасться вийти заміж. Саме такий тип втілює панна Маня із «Спогадів учительки» Уляни Кравченко. Вона замість любові й терпіння до дітей «мала тільки проклін для їх матерей. – Чому в першій купелі не потопила їх? Чому повиростали на її муку?».
Відома німецька приказка «Як усі посторонки (мотузки – Авт.) порвуться, то піду на ревізора» у середовищі галицької громадськості набула дещо іншого вигляду: «Як усі посторонки порвуться, то піду на посаду учителя».
Про це свідчить і тогочасна статистика. Зокрема, у 1900 році з 651 випускника учительських семінарій на роботу до школи прибули лише 371.
Чимало вчительок не мали кваліфікаційного іспиту, який складали випускники учительських семінарій після обов’язкової дворічної практики. Крайова шкільна рада з огляду на дефіцит бюджету вважала за доцільне призначати у початкові школи некваліфікованих педагогів. Вони отримували значно меншу платню і були лояльними до влади.
За кількістю некваліфікованих кадрів Галичина посідала перше місце серед провінцій Австро-Угорщини. У 1911 році кожен чотирнадцятий вчитель і кожна третя вчителька не мали кваліфікації. У народі їх називали «панни панчошкові». Звісно, такі педагоги не завжди ретельно ставилися до своїх обов’язків і викликали нарікання з боку селян. Наприклад, у селі Яблонів (тоді Рогатинського повіту) через несумлінне ставлення до праці польської вчительки замість 217 учнів до школи ходили 25.
…краще було Гані втопитися
Через бідність вчителя не вважали і вдалою партією для шлюбу. Професор Станиславівської учительської семінарії Роман Заклинський стверджував, що «навіть стара панна вважала це великим нещастям і пониженням, як мусіла вийти заміж за вчителя».
У повісті Богдана Лепкого «Веселка над пустирем» дружина священника Ілецького, розмірковуючи про можливість шлюбу своєї племінниці Ганни із учителем, говорить, що «в їх роді ще не було учителя, і що краще було Гані втопитися, ніж до такого дожити. Та ж то біда і нужда, таж то ні людської хати, ні господарства, ні певного завтра!».
Подібно дивилася на ймовірність шлюбу своєї доньки Неоніли з сільським учителем і дружина отця Чижовського з повісті Івана Федорака «Весняний гамір». Незважаючи на те, що Неоніла була вже підстаркуватою, мати розмірковувала про нерівність цього союзу: «Її донька – попадянка з діда-прадіда, аристократка, а до того ще й неабияка багатійка, а Теребейко – хто такий? Син якогось мужика, народний учитель із сімдесятьма двома коронами в місяць».
Але поступово освітній рівень педагогів зріс, а відтак сумлінний і національно свідомий учитель став одним із найавторитетніших представників громади. Завдяки активній діяльності Уляни Кравченко, Іванни Блажкевич, Ольги Дучимінської, Івана Федорака, Луки Гарматія, Богдана Заклинського та багатьох інших і відбувся культурний та соціально-економічний поступ галицького села.
Автор: Оксана Дрогобицька, історик, ПНУ | 
