Нескорений дух. Як в Ісакові на Тлумаччині встановлювали синьо-жовтий прапор - 27 Серпня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Четвер, 2016-12-08, 9:49 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Серпень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
 
Архів новин
Головна » 2014 » Серпень » 27 » Нескорений дух. Як в Ісакові на Тлумаччині встановлювали синьо-жовтий прапор
5:17 PM
Нескорений дух. Як в Ісакові на Тлумаччині встановлювали синьо-жовтий прапор

У часи національно-визвольних змагань 40—50-х років минулого століття значну допомогу військовим підрозділам ОУН—УПА надавали юнаки, які виконували завдання з обслуговування повстанців зв’язком, житлом, медичними і продовольчими послугами, вели серед населення роз’яснювальну роботу, поширювали повстанські пісні, підпільну пресу, пропагували національну символіку тощо. Про епізод з підпільної діяльності молодих патріотів того часу йде мова у спогадах одного з її учасників — Степана КОСТЮКА.
— Влітку 1947 року підпільний провід ОУН—УПА дав мені завдання встановити вночі на 30 червня, саме на шосту річницю відновлення Української самостійної держави у Львові 1941-го, на символічній могилі борцям за волю України в селі Ісакові на Тлумаччині національний синьо-жовтий прапор. До його виконання мені запропонували залучити такого самого юнака, як я, Миколу Венгринюка. З ним ми ще за дня почали підготовку: знайшли відповідний держак, прикріпили до нього прапор, обгорнули газетою і пізно ввечері подалися до могили.
Була погожа місячна ніч. Ще дорогою ми домовились оглянути територію навколо могили і біля недалеко розміщеної сільської ради, щоб переконатись у безпечності операції. Після того я з розгорнутим стягом пішов до могили, а Микола залишився на дорозі наглядати. Могила борцям за волю України височіла приблизно за 15-20 метрів від старого цвинтаря, який поріс деревами, кущами, бур’янами. Саме в тих хащах, як з’ясувалося, і сховалася в засідці оперативна група Обертинського НКВС. «Енкаведисти» мовби передчували, що вороги радянської влади вдадуться до якихось зловмисних дій саме тут і напередодні такої дати. 
Коли я вибрався на верх могили, — на щастя, з протилежного від цвинтаря та засідки боку — й почав прилаштовувати прапор, оперативники вискочили зі схованки. Ясна річ, що я кинувся навтіки. У погоні за мною з криком «Стой, бандера!» оперативники з двох боків відкрили по мені вогонь. Та, дяка Богові, мене жодна куля не зачепила, хоч одна таки пробила полу піджака.
Відірватися від погоні «допоміг» мені сільський голова, який спав у своєму саду. Коли здійнялася стрілянина, він схопився на ноги. Оперативники ж наскочили на нього й поки розбиралися, хто він, я відбіг уже далекоѕ
Додому не заходив, заночував у полі. Вранці ж крадькома підійшов городами до оселі. Там від розтривожених батьків, які не спали всю ніч, оскільки знали, куди я пішов, довідався, що оперативники додому не приходили, але Миколу облавники щойно повели в село. Як потім стало відомо, мій побратим, коли почали стріляти, побіг додому. Та за ним стежили, тому його забрали.
Я зрозумів, що кагебісти виб’ють із нього зізнання і він скаже, хто був із ним. Тому вирішив піти у підпілля. Ввечері і справді оперативники прийшли до моїх батьків і пригрозили, що коли сам не прийду, то тато постраждає за мене.
Перебуваючи у підпіллі, я зв’язався з районним керівником ОУН—УПА «ігорем» (Михайло Харук), котрий порадив у збройні загони не вступати, а доручив виконувати обов’язки зв’язкового з повстанцями Монастириського, Підгаєцького й Бережанського районів Тернопільської області. Одного разу з певним завданням, суть якого я так до кінця й не розумів, мене було відряджено і до міста Золочева на Львівщині. 
Тим часом старший опергруп НКВС Бодряков свого слова «дотримав». Наприкінці серпня 1947 р. батька арештували і засудили на 
10 років нібито за зрив хлібоздачі. Та, як писав пізніше колишній обласний прокурор Всеволод Соколов у статті «Війна з селянином» (газета «Галичина» за 2 березня 1993 року), «... суддя Обертинського району Ткачик засудив Костюка до 10-ти років позбавлення волі з конфіскацією майна безпідставно». Такий висновок він зробив на підставі матеріалів ревізії області старшого ревізора міністерства юстиції і. Кондратенка і його доповіді міністрові Д. Панькову в червні 1949 року.
«І хоч після двох переглядів справи Костюка засуджено до одного року виправно-трудових робіт, і цей вирок був неправильний», — підсумував ревізор і. Кондратенко. Наприкінці листопада я декілька днів перебував недалеко від рідного села, на хуторах «Гари» сусіднього села Олеші. Через них згодом проходила оперативна група НКВС, яка мене й арештувала. Мене запроторили до тюрми в Тлумачі. Тут я пробув більше місяця — в холодній бетонній камері при 20-градусному морозі без передач (мама переховувалась, а батько теж перебував у в’язниці). А ще мене щодня допитували.
Під Новий рік мене передали Обертинському НКВС, де й далі допитували. Наприкінці січня слідство нарешті закінчилося й мене перевели до коломийської тюрми, а мою справу готували до суду. На судовому ж засіданні оголосили стандартне обвинувачення — антидержавна діяльність. Присудили 10 років позбавлення волі. Оскільки при затриманні я применшив свій вік на два роки, а це пройшло у всіх слідчих матеріалах, і на час «скоєння злочину» мені ще не було 16 років, то «гуманні» радянська влада і суд, беручи до уваги амністію малолітнім, замінили позбавлення волі примусовими роботами  на Донбасі.
Правда, довго там я не пробув, не витримав важких умов тамтешнього буття — важкої праці, постійного голодування. З декількома хлопцями ми вирішили втікати додому. Їхали на вагонах з вугіллям, на станціях остерігались потрапити на очі міліції. І так, чорні від вугільного пилу, голодні й виснажені, ми з трудом добралися до рідних осель. Та невдовзі до райцентру надійшло повідомлення про мою відсутність на роботі, і почалися нові переслідування.
На щастя, секретар сільської ради порадив мені вихід із цього становища: записав у список до інших допризовників і подав у райвійськкомат. Згодом звідти прийшла повістка в армію. Часи змінювалися. Після того ж, як відбув військову службу на Сахаліні, закінчилась і моя судова справа.

Підготував Василь МОРОЗ


Переглядів: 144 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016