Понеділок, 2017-12-11, 5:16 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
 
Архів новин
Головна » 2017 » Квітень » 27 » Нескорений син легендарного батька
4:31 AM
Нескорений син легендарного батька

У житті дуже часто буває, що діти йдуть дорогою своїх батьків. Вони стають політиками, підприємцями, вченими, військовими, через терни до зірок досягають нових вершин визнання. Ті, котрі вирішили присвятити своє життя боротьбі за кращу долю його народу, держави ризикують тим, що їхнє життя стає драматичним і трагічним. Дмитро Вітовський — один із них. Син лідера революції, що увійшла в історію під назвою Листопадовий зрив 1918-го, у неповні 30 років закінчив свій земний шлях. Він — із когорти революціонерів, які прекрасно усвідомлювали, що шлях звільнення кожної нації густо скроплений кров’ю, нашої — так само. Кров’ю чужою і своєю, ворожою і рідною.

Він народився 7 липня 1919 року в Брошнів-Осаді на Станіславщині, за місяць до трагічної загибелі в авіакатастрофі під Ратибором (Сілезія) свого батька Дмитра Вітовського, якого поховали у Берліні на кладовищі гугенотів. Мати вдруге вийшла заміж за поляка, дитинство Дмитра минуло у Вільнюсі. Хоча він і не міг пам’ятати батька, та багато в чому намагався його наслідувати, зріс активним українським патріотом, навчався на військового льотчика. Нарешті став одним із командирів УПА, загинув як герой і борець за незалежність України.

Прожив 28 років — це ще менше, ніж тато, якому життя відміряло 32. У 1938-му закінчив гімназію у Вільнюсі (Литва), того ж року переїхав до Львова, де навчався на географічному факультеті місцевого університету. Серед студентської молоді було багато членів ОУН. Навесні 1939-го провід ОУН призначив Вітовського організаційним референтом геофаку, де навчалися 36 студентів-націоналістів. Така кількість націоналістів лише на одному факультеті свідчила про готовність української молоді до революційних дій у боротьбі за національну незалежність.

Прихід «червоних визволителів» восени 1939-го на західноукраїнські землі призвів до масових арештів активістів українських організацій, зокрема членів ОУН, та їх депортації у віддалені райони СРСР. Дмитро уникнув арешту лише тому, що в лютому 1940-го його призвали до лав Червоної армії. У місті Енгельсі Саратовської області він навчався у першому авіаційному училищі. Перед цим одружився з Галиною Голобродською. У березні 1941-го Дмитрові присвоїли звання «молодший лейтенант» і направили для проходження служби льотчиком-розвідником у 273-тю спеціальну ескадрилью.

Влітку 1941-го під час відпустки Дмитро приїхав до Львова, де його застала війна. Він відновлює зв’язки із підпіллям ОУН і вже не повертається до Червоної армії. У 1941—1943 роках за завданням Проводу працює лісничим у митрополичих угіддях Шептицького на Львівщині, опісля — на Калущині. На зміну одним «визволителям» прийшли так звані «будівничі нової Європи», які почали терор проти українців. У відповідь на це ОУН організувала на Волині і Поліссі повстанські загони, які пізніше об’єдналися в УПА. Влітку 1943-го у Галичині створюють відділи УНСО, які в січні 1944-го входять до групи УПА-Захід. Як патріот своєї Батьківщини Вітовський не міг стояти осторонь цих подій. Улітку 1943-го він знову приєднується до підпільників. Тоді Дмитро востаннє бачив своїх рідних — дружину, маму, сестру.

Оскільки повстанські відділи потребували командирів із військовою підготовкою, командування УПА вирішило створити старшинські школи. Загальна кількість їх сягала 12, з них 9 — на території Станіславської області. Старшинська школа у Карпатах поблизу гори Магури Долинського району — одна з них. Дмитро Вітовський від лютого 1944-го — інструктор старшинської школи «Олені», а у квітні — ад’ютант командира старшинської школи. У липні того ж року ця старшинська школа випустила 196 курсантів. Для армії актуальним стало питання дотримання дисципліни, беззастережне виконання вояками наказів командування, запобігання зловживанням щодо мирних жителів. Це особливо стало зрозумілим з приходом радянських військ, які не лише посилили збройні операції проти повстанців, а й намагалися діяти психологічно, оголошуючи амністію тим, котрі зголосяться добровільно.

Тому в листопаді 1944-го в УПА створили Військово-польову жандармерію, яка отримала великі повноваження жорстко зупиняти будь-які порушення дисципліни. Дмитра Вітовського призначили комендантом Військово-польової жандармерії на Станіславську область. До речі, він — автор дисциплінарного статуту Повстанської Армії, який передбачав такі ступені покарання: попередження, переведення винного в інший відділ, арешт, суд, а за особливо тяжкі порушення — зраду, мародерство тощо — карали розстрілом. У травні 1945-го функції жандармерії передали Службі безпеки ОУН. Вітовського призначили командиром 24-го ТВ «Маківка», в якому воювали 9 сотень, майже 1200 вояків, територія дій — тодішня Дрогобицька область. Тривала боротьба з червоними наїзниками в особі внутрішніх військ НКВС, а не проти Червоної армії, як намагалася радянська пропаганда брехати десятиліттями.

Влітку 1945-го Вітовський очолив перший рейд у Словаччину, в якому брали участь курінь «Прута» із 22-го ТВ «Чорний Ліс» і сотня повстанців зі Львівщини. Рейд тривав до осені, повстанці пройшли з боями територію Словаччини і Польщі. Головним завданням рейду було донести до словаків, поляків і чехів мету й завдання УПА. Одночасно у відповідь на знищення українців на споконвічних українських землях, які перейшли до Польщі, курінь «Прута» 22-23 жовтня напав на місто Бірча (територія Польщі), де розгромив гарнізон і знищив установи. Після повернення з рейду повстанські відділи «Маківки» знову вступили у запеклі бої з частинами НКВС і винищувальними батальйонами («стрибками»).

У лютому 1946-го радянська влада запланувала провести так звані «демократичні вибори» до Верховної ради СРСР. Для цього на територію Західної України відрядили додаткові війська, їх загальна кількість сягала понад 500 тисяч військових (так звана «Велика блокада»). У кожному населеному пункті «оперував» гарнізон від 25 до 100 солдатів. УПА зазнала великих втрат. 19 березня 1946-го неподалік села Кам’янки Сколівського району Львівщини командир 24-го ТВ «Маківка» «Андрієнко» з групою повстанців потрапив у засідку. Згідно з архівно-кримінальною справою № 67449 на Вітовського Дмитра Дмитровича від 19 березня 1946 року, о 4-й годині після обіду того дня 215-й стрілецький полк внутрішніх військ під командуванням майора Макарова натрапив на групу із 9 осіб на чолі з Вітовським. У запеклому бою 7 повстанців загинуло, одному вдалося прорватися. Вітовський, щоб не потрапити живим у полон, вистрелив собі у скроню. Але невдало і залишився живим. Його, важкопораненого, чекісти забрали з собою, оскільки у сумці знайшли документи, які свідчили, що це повстанський командир високого рангу.

Протягом кількох місяців Дмитра лікували у Станіславському тюремному шпиталі. Чекістам він був потрібний живим, тому лікарі боролися за його життя, не віривши, що він виживе, й не оформляли сам факт арешту. Та Дмитро вижив, його віддали на тортури і допити. Міністр внутрішніх справ УРСР Строкач дав вказівку відправити Дмитра до Львова. Тут 3-4 червня розпочали слідство, у липні його повернули до Станіслава, а в серпні — етапували до Києва, де він перебував до кінця слідства у грудні. У важкохворого інформацію оформляли як каяття, що потім використовували в ідеологічній боротьбі проти УПА. 16 грудня слідство завершили, 25 грудня його справу як колишнього радянського офіцера подали на розгляд Воєнного трибуналу Київського гарнізону, який

4 лютого 1947-го ухвалив вирок позбавити Дмитра Вітовського військового звання та засудити до розстрілу. Як засвідчено у висновку військової колегії Верховного суду СРСР, яка підтвердила це рішення, воно пов’язане з тим, що доведено провину засудженого Вітовського у зраді Батьківщини, а саме: будучи офіцером Радянської армії, він вступив в антирадянську організацію ОУН, обіймав високі командні пости в УПА, під його керівництвом проводили активну боротьбу проти радянської влади. У листі від

8 квітня 1947-го голові воєнної колегії генерал-полковнику Ульріху наказали негайно виконати вирок, а також дали вказівку знайти членів сім’ї та репресувати їх. У справі не зазначено, чи репресували родину Вітовського, немає і дати виконання смертного вироку.

Дослідник повстанської доби Петро Содоль стверджує, що Вітовського розстріляли у Києві 29 квітня 1947-го («Українська Повстанча армія, 1943—1949 роки». Довідник другий, Нью-Йорк, 1995 рік, 16-та сторінка). Такої ж думки дотримується знаний на Прикарпатті дослідник національно-визвольної боротьби 40—50-х років Степан Лесів, директор історико-меморіального музею Степана Бандери в Старому Угринові. Дуже цікавим і показовим є той факт, що Дмитра Вітовського не реабілітували донині. Більше того, у висновку комісії записано: «Вітовський реабілітації не підлягає, оскільки він був активним членом організації, яка ставила за мету вести збройний опір органам радянської влади на шкоду військовій могутності СРСР, державній незалежності або недоторканності його територій». І що найцікавіше: цей висновок писали в обласному управлінні СБУ у Львові, будинок якого розташований на вул. Дмитра Вітовського, батька повстанця, котрий також боровся за незалежність України. Цей висновок написано у 1997-му — на шостому році незалежності.

Герої не вмирають, вони житимуть вічно у наших помислах і серцях.

Іван КМЕТЮК. Заступник голови районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса


Переглядів: 17 | Додав: Dnister


Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії, член НСКУ Андрій Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю
Copyright MyCorp © 2017