А народився Орест-Методій Дичковський 14 серпня 1930 р. у селищі Перегінське Рожнятівського району в родині священика о. Миколи Дичковського та вчительки Анни Дичковської-Попович. Хлопець з 1936 по 1942 рр. вчився в школі, з 1942-го по 1943-й — в гімназії у Львові, а в 1943—1944 рр. — в Духовній семінарії Львова.

Батьки хлопця разом з двома доньками у 1944 р. емігрували на захід, оскільки брат Ореста Зеновій служив в СС «Галичина» і сім’ю чекали переслідування в СРСР. Дичковський залишився під опікою бабусі і в 13 років під впливом станичного юнацької сітки ОУН Стефурака Михайла Федоровича — «Шугая» вступив до юнацької мережі організації. Орест вивчав патріотичну літературу, тричі був екзаменований і отримав псевдо «Богун».

Наприкінці 1944-го Дичковський став вояком УПА, служив спочатку стрільцем 3-го рою 3-ї чоти сотні «Хмеля», а згодом — у сотні «Заморського» в курені «Промінь» на псевдо «Кривоніс». Відтак були справжній бій з підрозділами радянської армії в лісах біля сіл Надієва та Ракова, вихід з оточення, коротка відпустка в рідному селі, зрада, затримання, допит у СМЕРШі, втеча з-під варти і переховування в Духовній семінарії у Львові до січня 1945 р.

із 16 лютого 1945 р. Дичковський за вказівкою «Шугая» влаштувався на роботу на нафтопромисел в с. Ріпне, у вересні 1945 р. навіть вступив у комсомол. 15 травня 1946 р. Орест звільнився з нафтопромислу і працював у сільському господарстві своєї бабусі Марії Попович.

Матеріали кримінальної справи свідчать, що з серпня 1946 р. по січень 1947 р. Дичковський був інформатором кущового провідника боївки СБ Хортіва Павла Йосиповича — «Ворона» на псевдо «Летивітер», а з січня 1947 р. після смерті «Ворона» — інформатором боївки СБ «Хмурого» на псевдо «Явір». Підпільник забезпечував партизан інформацією, боєприпасами і продуктами харчування, а також розклеював антирадянські листівки. У матеріалах слідства зазначено, що він писав детальні звіти на тих, хто тісно співпрацював з МВС-МДБ, і їх потім ліквідовували.

Як згадував пізніше Дичковський: «До обов’язків інформаторів належало відстежувати новоприбулих у селі, виявляти активістів, які йшли на співпрацю з каральними органами, доповідати про надзвичайні події. Окрім повідомлень від інформаторів, референт кущового СБ люстрував також звіти зі станиці. Якщо хтось сигналізував про виявленого зрадника чи ворожого агента, він давав вказівку іншим розібратися у справі. Коли інформацію підтверджували всі, виносили присуд. Якщо ж ні, інформатор втрачав довіру і йому наказували пояснити, з якою метою він звів наклеп на людину».

Перед зустріччю з «Вороном» Дичковський ходив до могили біля церкви у Вільхівці, і якщо на ній була зелена гілка, то на другий день туди підходив «Ворон». Свої аналітичні матеріали Орест щотижнево ховав у потаємному місці біля хреста і раз на місяць писав звіти.

У листопаді 1946 р. під час ліквідації червоними бункера районного провідника СБ були виявлені документи і розвідника Дичковського (звіт розвідки з 21.10 по 31.10.1946 р.). Ореста запідозрили, для перевірки його примусили під приводом вступу до винищувального батальйону написати заяву, а вдома у нього вилучили рукописи про соціально-економічне і культурне життя в Західній Україні в першій половині ХIХ ст. та про діяльність «Руської трійці», а також вірш із закресленнями:

Чого я сьогодні сумую?

Ніде мені місця знайти,

Думками я лину до тебе,

О мила моя, ти, де ти?

Ох, всюди я ходжу

мов п’яний,

В душі лише

твій образ стоїть.

Дай же уста милі

Нехай я забуду ввесь світ,

Вернись ти, мила, до мене,

Вернися ти, мила, на мить,

Щоб усунула з мене те горе,

Що серце скалою давить.

Після проведення графологічної експертизи 7 серпня 1947 р. Дичковського арештували органи радянської держбезпеки. Про те, як з нього та його побратимів вибивали зізнання, розказав пізніше зв’язковий повстанця Василь Феняк: «Поклали мене на підлогу, закрили рот. Двоє з міліціонерів наказали мені підняти ноги вверх, а потім дерев’яними дубцями довго били по ступнях... четверо робітників МВС припирали мене в кут, а потім били головою об стіну. А ще декілька чоловік схопили за голову, нахилили її до підлоги, а один із них поряд зі мною ставав на табурет і ногами бив по спині, по нирках, доки я не падав».

Після всіх допитів Орест Дичковський 21 жовтня 1947 р. був засуджений за ст. 54 1а до 25 років виправно-трудових таборів без поразки в правах як неповнолітній. Він перебував у таборах Печорлаг та Мінлаг, був активним членом табірного підпілля ОУН-Північ. В умовах спланованого комуністичною владою переслідування євреїв на початку 50-х років ХХ ст. в СРСР він з соратниками-бандерівцями захищав їх від цькування та вбивств кримінальниками, яких заохочувала табірна адміністрація. Повстанець ніколи не подавав ніяких скарг на засудження і не просив реабілітації. У 1956 р. його звільнили з ув’язнення. Упівець повертається в Україну, однак під тиском КДБ з 1957 р. проживає в місті інта Комі АРСР, працює фельдшером.

У 1971 р. п. Орест повернувся в Україну. Працював на різних посадах — від водія до начальника авторемонтних майстерень Івано-Франківського інституту нафти і газу. із 1987 р. перебував на пенсії.

З кінця 80-х років упівець бере активну участь у боротьбі за незалежність. У 1990-му він стає одним з організаторів Всеукраїнського братства ОУН—УПА, очолює науковий відділ організації. Виступає організатором багатьох наукових конференцій, присвячених тематиці УПА. Завдяки Оресту Дичковському у 1992—2002 рр. організовано низку міжнародних, всеукраїнських наукових конференцій про національно-визвольну боротьбу в 20–50-х роках в Україні, які проводили в Києві, Львові, Івано-Франківську.

У березні 1992 р. під час перегляду кримінальної справи Дичковський підтвердив покази 1947 р. і пояснив, що ніякої реабілітації не потребує. Під час допиту 23 березня 1992 р. він заявив слідчому: «Я був ворогом радянської влади в Україні. Вів збройну боротьбу за утворення самостійної України. Скоював вказані дії в силу своїх переконань свідомо, так як був вихований в такому дусі батькамиѕ покази свої повністю підтверджую». Більше того, упівець запевнив слідчого, що його боротьба у 40—50-х рр. ХХ ст. «була справедлива, що підтверджується в даний час, коли Україна стала самостійною державою».

Упівець був членом, а з 2006 р. — головою Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. У 1995 р. Орест-Методій Дичковський організував благодійний культурно-освітній фонд ім. Й. Сліпого. Як голова фонду разом з Івано-Франківською обласною радою він стає співзасновником Прикарпатського військово-спортивного ліцею і працює його директором до 2000 р., а потім до самої смерті очолює Наглядову раду ліцею. Мабуть, п. Орест, який пройшов горнило боротьби в ОУН-УПА і потрясіння переслідувань у концтаборах, глибше за інших розумів, що збройна боротьба за незалежність України ще не завершена і далекоглядно почав дбати про підготовку патріотичної зміни для Збройних сил України.

Як справжній українець Орест Дичковський був також зразковим, люблячим чоловіком, батьком, дідом, а боротьба за Україну не заважала йому дбати про родину та її добробут.

Сергій АДАМОВИЧ