Неділя, 2019-09-22, 5:08 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Травень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
 
Архів новин
Головна » 2014 » Травень » 16 » Полковник «Грім»
9:02 PM
Полковник «Грім»

До 60-річчя загибелі крайового референта СБ Карпатського краю Миколи Твердохліба
(17 травня 1954 р.)
Фактично із крайових провідників ОУН навесні 1952 року серед живих залишився референт СБ Микола Твердохліб («Грім»).Він постійно рейдував гірськими районами – Рожнятівським, Перегінським, Солотвинським та Надвірнянським. Це була людина, котра до останнього подиху залишалася вірною присязі ОУН – «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї». Його життєвий шлях є взірцем для підростаючого покоління. Все своє життя до останнього подиху присвятив справі боротьби за волю України. Виховання у родині на здорових національних традиціях, далі – Пласт і ОУН, 1930-ті роки – служба у польській армії, офіцерський вишкіл у старшинській школі, організованому військовою рефентурою ОУН. 1941 року Микола у складі батальйону «Роланд» заприсяжений Україні під синьо-жовтим стягом жене зі своєї землі московських «визволителів».
Героїчна і звитяжна боротьба українського народу за свою волю і державу залишила славетні сторінки у нашій історії і людській пам’яті. Післявоєнному поколінню, напевно, не в силі осмислити жертовність, з якою українці виборювали свою волю. Це стосується героїчного змагу початку 1950 років, коли до збройної боротьби йшли ті, котрі виявилися готовими піти до кінця. Гасло їхньої незламної боротьби – «Краще смерть, аніж неволя». Про трагічні події для підпілля ОУН та його помічників на теренах Станіславівської округи свідчить розпочата наприкінці зими 1951-го управлінням МДБ Станіславської області і затверджена міністром держбезпеки УРСР генералом-лейтенантом М. Ковальчуком цілком таємна агентурна справа «Переправа».

images
Убили у жовтні-листопаді 1950-го керівників Карпатського крайового проводу ОУН Степана Слободяна (псевдо «Єфрем»), Григорія Легкого («Борис»), Богдана Драча («Дунай») і вилучили документи. Після їх розшифрування спеціалістами обласного і столичного МДБ стало відомо, що через керівника Подільського крайового проводу ОУН Василя Бея («Улас») із Станіславської області відправляють на схід націоналістичну літературу та спеціально підготовлених членів ОУН. Розшифровані підпільні документи дали більшовикам змогу встановити, що лінія зв’язку від Карпатського крайового проводу до «Уласа» проходить через Жовтневий (тепер Єзупіль Галицького району) і Тисменицький райони Станіславської області. Нею безпосередньо керує референт пропаганди Станіславського окружного проводу. Кур’єрами і зв’язковими були учасники підпілля ОУН згаданих районів.
Саме тому 19 січня 1951-го на терени Жовтневого району скерували агентурну бойову групу УМДБ, яка протягом трьох тижнів під виглядом рейдуючої підпільної групи УПА діяла у селах району. Оскільки у цю групу залучили колишніх підпільників-зрадників, то їм вдалося виявити місце постою референта Станіславського окружного проводу ОУН. 10 лютого 1951-го у районі лісу Скінка під час проведення чекістсько-військової операції виявили бункер, який оточили і закидали димовими шашками із газом «Нептун». У нерівному бою від газів і куль облавників загинули надрайонний провідник Тлумаччини Василь Сандига («Чайка»), охоронці Михайло Долішній (Богдан»), Євген Волощук («Славко»), Ігор Скрентович («Ромко»), а також 26-річна друкарка Станіславського окружного проводу ОУН Ольга Абрам`юк («Оксана», уродженка смт. Делятин). Живими схопили референта пропаганди Станіславського окружного проводу і його охоронця. Вони не витримали допитів, тортур, психологічного тиску і зламалися, тому й видали місця постоїв провідників Станіславського окружного і Тлумацького надрайонного проводів, інших підпільників. Окружний провідник зізнався, що очолює один із проміжних пунктів зв’язку зі сходом України. Охоронця використовували як «цапа-відбувайла», водили на розкриття криївок, щоб відвести підозру від референта та інших зрадників, котрих нібито шукали.
Органи МДБ 8 березня 1951-го ліквідували проміжний пункт зв’язку, який очолював референт пропаганди Станіславського надрайонного проводу ОУН Григорій Гайдей («Граніт»). Зрадники отримали завдання від окупантів – відновити зв’язок з керівником Богородчанського районного проводу Миколою Коржем («Сокіл»), щоб туди направити перевербованих агентів-бойовиків в якості кур’єрів. Це, у свою чергу, за задумом керівництва обласного МДБ мало вивести на слід керівників крайового проводу – Михайла Дяченка («Гомона») референта окружної пропаганди, Миколи Твердохліба («Грім»), референта СБ Станіславського окружного проводу, Степана Гаврилюка («Жар»).
На теренах Надвірнянщини базувався керівник Карпатського крайового проводу «Грім». Керівник Отинійського районного проводу «Ігор» мав зв’язки з підпіллям Надвірнянщини. Через Отинійський район проходила лінія зв’язку Коломийського окружного проводу на пункт зв’язку Тлумацького надрайонного провідника ОУН Михайла Каратницького («Маяк»), який загинув біля села Клубівці Тисменицького району 13 березня 1951 р. Павутиння зради затягує нових підпільників. Перед цим 20 березня 1951-го убили підпільника «Лебедя», а «Гордого» – 4-го березня захопили живим. У «Гордого» знайшли записку провідника Коломийської округи «Бориса» до «Уласа». Керівництво УМДБ Станіславської області приймає рішення замість «Гордого» і «Лебедя» направити своїх агентів і бойовиків «Тараса» і «Сергія». Для них створили легенду, а саме «Борисовим» почерком написали записки для «Уласа». У цей складний і драматичний період підпільна Служба безпеки викрила задумки емдебістів і зрадники не могли скористатися нелегальними шляхами на Схід й увійти у довіру до місцевих підпільників.
Учасники легендованих проводів у спілкуванні між собою розробили спеціальну систему кодування. Таким чином, на терені Станіславської округи ОУН від весни 1951-го замість справжніх почали діяти очолювані офіцерами МДБ легендовані підпільні проводи ОУН. Також створили підпільну добре озброєну чекістсько-військову групу із 20 чоловік під керівництвом заступника начальника УМДБ підполковника Арсенія Костенка. Ця група прикривала перевертнів від справжніх повстанців, мала у своєму розпорядженні радіостанцію.
Трясовина чорної зради докотилася і до Надвірнянщини. 15 серпня 1951-го на провокативному зв’язку захопили керівника Надвірнянського надрайонного проводу ОУН Петра Мельника («Хмара»); 15 вересня того ж року така доля спіткала референта СБ Надвірнянського надрайонного проводу Луку Гринішака («Довбуш»). Останнього схопили, як записано у звіті, під час проведення чекістсько-військової операції північніше села Чорний Потік Печеніжинського району. Разом із ним захопили живими провідника Яремчанського районного проводу Антона Вадюка («Дуб»), керівника кущової ОУН Антона Жолобчука («Галайду»). Вбили провідника Надвірнянського району «Ромка» та повстанця «Явора». У «Довбуша» вилучили автомат ППС і 118 патронів та пістолет ТТ, у «Дуба» – автомат ППШ та 105 патронів, ручну гранату і певну суму грошей. Після захоплення керівних осіб Надвірнянського надрайонного проводу, зокрема, «Довбуша» з ними чекісти проводили «цілеспрямовану профілактичну роботу» з метою схилити до співпраці з органами НКВД. Наприклад, «Довбушу» чекісти дали кличку «Зеленський». Він, як переконаний націоналіст, не видав, як виявилося, організаційних зв’язків підпілля. Вичікував слушного моменту, аби «вислизнути» із чекістських лабет. Його разом із «Хмарою» та іншими підпільниками возили до Києва, де з ними розмовляв голова Верховної ради УРСР Гречуха про перспективи і переваги соціалістичної дійсності.
Пізніше Луку Гринішака використовували у складі спецгрупи для пошуків повстанців і бункерів. Він приводив енкаведистів до тих бункерів, де знав, що повстанців немає або вони зруйновані. Перебуваючи в одній із таких спецгруп, яку очолював заступник начальника 2-го відділу УМДБ майор Макаров, 3 січня 1952-го у селі Бистриця Надвірнянського району Гринішак, скориставшись тим, що чекісти на гарнізоні пили горілку, втік з-під варти і перейшов на нелегальне становище. Чекісти прекрасно розуміли, що саме «Довбуш» є зв’язковою ланкою, яка їх може вивести на «Грома». Зими 1949-1950 та 1950-1951 рр. повстанці зимували в одному бункері.
Повстанський командир до весни 1952-го переховувався у селі Пасічна. Через родичів референта СБ Надвірнянського району «Деркача» встановив із ним зв’язок. Влітку 1952-го із «Громом», який довіряв йому, «Довбуш» детально розповів зверхникові про обставини його захоплення органами МДБ, застосування чекістами нових методів боротьби проти повстанського руху, причини своєї втечі – а це безумовно, його націоналістичні принципи в утвердженні Української держави. Після цього «Довбуш» очолив повстанську групу у складі «Деркача», «Яркого» та «Рожі». Зумівши вирватися із чекістських тенет смерті, відважний провідник поринув у вир повстанської боротьби.
Цілком зрозуміло, що це був лише відгомін звитяжних 1940-их років. Убивства, провокації, засилля перевертнів ослаблюють і без того поріділі повстанські лави. Слабких духом різними благами спонукають до зради. Боротьбу продовжують найстійкіші, гартовані ідеєю і боями. Підпілля продовжує втрачати свій керівний склад. 22-го лютого 1952-го у селі Дзвиняч в урочищі Хубени Солотвинського району героїчною смертю загинули референт пропаганди Карпатського краю Михайло Дяченко («Гомін») і ще шість повстанців, серед яких і друкарка Марта Свідрук («Черемшина») із Надвірної.
Фактично із крайових провідників ОУН у живих залишився референт СБ Микола Твердохліб («Грім»), який постійно рейдував гірськими районами – Рожнятівським, Перегінським, Солотвинським та Надвірнянським. Це була людина, котра до останнього подиху залишалася вірною присязі ОУН – «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї». Його життєвий шлях є взірцем для підростаючого покоління. Все своє життя до останнього подиху присвятив справі боротьби за волю України. Виховання у родині на здорових національних традиціях, далі – Пласт і ОУН, 1930-ті роки – служба у польській армії, офіцерський вишкіл у старшинській школі, організованому військовою рефентурою ОУН. 1941 року Микола у складі батальйону «Роланд» заприсяжений Україні під синьо-жовтим стягом жене зі своєї землі московських «визволителів». Репресії німецької окупаційної влади після проголошення акту про відновлення Української держави 30 червня 1941-го проти членів ОУН і мирних жителів приводять до того, що українські вояки відмовляються у послухові німецькому командуванню. Багато хто із них йде у повстанське підпілля, Твердохліб – один із них. Із 1942 року веде організаційну роботу щодо створення УПА. У 1943 році відділ поручника «Грома» рейдує Волинню і Поліссям, знищуючи німецькі гарнізони. Далі бойовий шлях проліг у Галичину і Карпати. Березень-липень1944-го – командир-інструктор старшинської школи «Олені». Із липня 1944-го до 1949-го – як один із найдосвідченіших командирів УПА обіймає посаду командира 4-ої ВО «Говерля» УПА-Захід. У 1949-1954 роках хоч є крайовим референтом СБ Карпатського краю, фактично керує усім збройним рухом опору Станіславщини. Про те, як високопоставлені комуністичні партфункціонери боялися Твердохліба, свідчить той факт, що ще у лютому 1947 році тодішній перший секретар Станіславського обкому КП(б)У Слонь доповідав керівникові радянської України Хрущову, що в ході проведення чекістсько-військової операції знешкоджено керівника Карпатського крайового проводу «Грома», а повстанці під його проводом громили ще ворога більше як сім років…
Улітку 1953-го «Грім» призначив «Довбуша» керівником повстанських груп «Остапа», «Деркача», «Горліса», які діяли у Солотвинському і Надвірнянському районах. Одночасно «Грім» переходить із Рожнятівського у Надвірнянський район. Докладно вивчивши терен, вирішили будувати бункер на схилі гори Березовачка у Зеленій. Це пояснювали тим, що там відшукали підземну воду без жодних ознак потічка. Вода пробивалася із землі і через декілька метрів у землю й ховалася. Бункер будували із таким розрахунком, щоб у ньому могли жити не менше шести людей. Робили повстанці все тихо, без жодного стуку, пилку завивали у рушник, сокирою користувалися мало. Розчистили на три метри глибини яму, зв’язали із кругляків стіни, стелю зробили подвійну, щоб сніг не топився. Тут також був коридорчик і комора для продуктів, кімната приблизно 3 на 4 метри. У протилежному від входу куті зробили вивід вентилятора – «люфтівник», вхід повітря у коридорі біля виходу. Попри стіни поставили поверхові прічі (нари) для спання. Серед кімнати – столик і лавки, де їли і займалися політвихованням. Коридорчик закінчувався туалетом, куди зливали помиї з кухні, тверді відходи зберігали у скрині до весни. У верхній частині коридору обладнали криничку, вода з якої жолобком стікала у туалет і далі просочувалася між камінням у підземелля. Укінці коридору був вихід, який прикривався дучкою (скриня на завісах), насипаною землею і мохом. Бункер будували протягом п’яти тижнів «Грім», «Довбуш», «Деркач», «Яркий». Коли бункер був готовий «Довбуш» і «Яркий» приносили продукти харчування з укриття, яке знаходилося поблизу села Бистриця. «Грім» маскував бункер.

Іван КМЕТЮК,
заступник голови 
Надвірнянської районної 
організації Всеукраїнського 
товариства «Меморіал» 
ім. Василя Стуса.


Переглядів: 512 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019