Газета  «Станиславівські вісти» від 18 січня 1912 року повідомляє про те, як селяни  с. Угринова Горішнього боролися з шинком, шинкарем та корумпованим старостою. Отже,
«Борба з корчмою
В селі Угринові Горішнім ухвалила громадська рада, аби не було в ньому корчми. Так і сталося. Корчми в селі не було – не було й піятики, а деякі грубі приклонники горівки та пива мусіли йти до Станіславова, аби порядно напитися, що їм, розумієся, не було на руку – але для цілого села се було добре.
Не минув, однак, і піврік, аж тут жид, який вже збагатів на хлопській скірі, – отвиряє шинок і показує навіть концесію зі староства здивованим людям. Що сталося, питають люди один другого, -- громадська рада ухвалила аби шинку не було, а жид шинок отворив?
Збираються люди, йдуть до п. старости на послуханє, а п. староста йно каже: зробіть відклик, якось то буде.
Війт Геш під напором громади рад не рад скликує громадську раду, яка ухвалила відклик проти надання шинкової концесії проти ухвалі громадської ради. Перед засіданням громадської ради ходили по селу грубі приключники горівки і вговорювали  людей, що корчма в селі потрібна, а радним обіцювали, що корчмар дасть аж 100 К, але радні не зрозуміли тих аргументів… і таки ухвалили внести протест до староства, який вже й внесено. Тепер залежить все від адміністрацийних властей, чи буде в селі шинок, піятика й біятика, чи не буде корчми, зате спокій і тверезість.
Нехай і власти це добре розважать, заки рішаться за корчмою. Але, як би не випало рішення властий, то селяни, піднявши раз борбу з корчмою поведуть єї й дальше.
                                                           Селянин з Угринова Горішнього»
 
Громадськість Станиславова першої третини ХХ ст. однозначно засуджувала вживання алкогольних напоїв як у громадських місцях, так і в побуті.
Український антиалкогольний та антинікотиновий рух у Галичині координувало Українське товариство «Відродження» з центром у Львові. В 1936 році це товариство нараховувало 15000 членів, які об’єдналися у 115 гуртків. Було видано 136200 примірників антиалкогольних видань, преса помістила 950 агітаційних статей. Була створена пересувна антиакогольна виставка з 150 експонатів, яку ентузіасти тверезого способу життя провезли у 1937 році по всьому краї. Активно працювала філія Товариства і в Станиславові.
Антиалкогольна пропаганда об’єднувала українських і польських станиславівців. Силами польського міщанства у місті проводилися Тижні пропаганди тверезості, на протязі яких у громадських місцях, у костьолах та, навіть, і у приватних будинках читалися лекції про шкоду алкоголю. Антиалкогольні статті друкувалися і у міській газеті «Kurjer Stanislawоwski».
Найбільщими противниками вживання алкогольних напоїв були, звичайно, жінки. Якщо на мешканців міста можна було якось вплинути, то що ж було робити з селянами, які приїзжаючи на ярмарки, чи в кооперативи  обов’язково відвідували шинок!  Проте членкині «Союзу українок» знайшли вихід. У 1933 році вони відкрили «чайню», в якій за частуванням селян гарячим напоєм,  проводиди бесіди,  і ті уже до шинку не йшли. Згодом таку ж «чайню» відкрили і на ринку.
Цікавим є випадок, коли на Княгинені силами громадськості була закрита корчма Бауха, а на її місці побудований будинок читальні «Просвіти».
Обмеження вживання алкогольних напоїв на свята підтримували також і українські громадські організації міста. Наприклад, стало традицією для українців святкувати спочатку Великдень, а потім інші свята без алкогольних напоїв, а вивільнені гроші пожертвувати на «Рідну школу».
Про те, як відбувалися Йорданські свята в Станиславові дізнаємося з наступного номера газети «Станиславівські вісті» від 25 січня 1912 року. Божу Службу, а потім Водохрещу проводив станиславівський єпископ Григорій Хомишин на площі Франца Йосипа (тепер частина Вічового майдану на стику вулиць Мазепи, Бельведерської, Галицької). При Богослужінні були присутні представники світських і військових властей, крім польських організацій, які ніколи не брали участь в українських святкуваннях. Силами полку піхотинців були забезпечені салют та почесна варта. Доречним був спів учнів духовної семінарії. Проте не були запрошені представники українських товариств.
В польський період свячення води відбувалося на пл. Падеревського (тепер – Майдан Шептицького).
І – про новини, які схвилювали місто.
У газеті «Станиславівські Вісті» від 25 січня 1912 року знаходимо вражаюче повідомлення про військового лікаря станиславівського шпиталю др. Кімермана, який настільки не любив українців, що, замість того, щоб лікувати хворих українських вояків, ображав і бив їх. Газета просила знайти управу на негідного лікаря-українофоба.
 Без сліз неможливо читати повідомлення в газеті «Kurjer Stanislawоwski» від 27 січня 1935 року. Після трагічної загибелі одинокого  мешканця міста (прізвища не називається) його пес ліг на могилу і ніхто не міг його звідти забрати. А так як зима в 1935 році була дуже морозною – на Водохреще морози досягали 20 градусів, то, звичайно, вірний собака за ніч замерз. Інколи наші брати менші  нагадують вічно заклопотаним людям, що ще існує справжня відданість.

ГК