«Краще впадь, а не зрадь» — таким принципом керувалися повстанці, коли, оточені «червонопогонниками» у криївках, останню кулю приберігали для себе, щоб не здатися ворогові живими. Однак було чимало зрадників, здатних продати своїх за 30 юдиних срібняків, або ж просто слабких духом і бажаючих будь-що зберегти власну шкуру. Саме до останніх належав уродженець села Ціневи на Рожнятівщині Василь І. (з етичних міркувань прізвища не вказуємо).
Тямущий, здібний, наділений хистом до малярства (в будинку, де він жив, і досі збереглася намальована ним на дзеркалі троянда, мов жива), він міг би принести неабияку користь повстанцям, якби присвятив своє життя служінню Україні. Натомість став служити енкаведистам, хоча й від них особливої вдячності не мав — ті його просто використовували. Недарма ж кажуть, що сексотів не поважають ні свої, ні чужі.
Ми знаємо, що органи НКВС дуже ретельно вели справи на «соціально небезпечних елементів», і сьогодні ці десятки тисяч справ розкривають справжнє обличчя нелюдів у червоних погонах. Однак у Службі безпеки УПА не менш скрупульозно вивчали біографії потенційних соратників і так само ретельно під грифом «строго довірочно» вели протоколи допитів підозрілих осіб.
26-річний Василь І. потрапив у поле зору есбістів наприкінці 1948 року, коли за будь-яку ціну за завданням своїх зверхників намагався не просто співпрацювати з підпіллям ОУН, а й пробратися до нього, щоб потім надавати НКВС інформацію про діяльність повстанців. Хто ж він такий, цей «внутрікамерник» на псевдо «Хмаролом» і що спонукало його вислужуватися перед більшовицькими «визволителями»?
Ось як він сам писав про це у так званому «Авторепортажі минулого»: «1937 року, мені тоді було 15 з половиною літ, я стояв на роздоріжжі, не рішившись вибрати напрямок свого світогляду. В мене з’явилося бажання зробити щось спільне, організацію з подібних мені таких сил, щоб мала завдання, не входячи в основну силу українського підпілля, готуватись, гартуватись і виховуватись для майбутньої визвольної боротьби».
Зібравши ще сімох однодумців, І., за його версією, звернувся до старшого за віком Михайла Голубовського, керівника сільського хору, щодо керівництва «вісімкою». Його одностайно обрали комендантом, а самого організатора — заступником. До складу цієї групи входили також Лев Максимонько на псевдо «Джордж Гонзалєц», Михайло Комар («Мак Фред»), Володимир Кондур («Тефі»), Лев Федорів, Микола Романишин і Василь Дирів.
Вперше І. заарештувала польська влада наприкінці 1938 року за звинуваченням у випуску плаката антипольського змісту. Втім, через чотири дні його було звільнено, а навесні нібито прийнято до юнацької ОУН, про що решті «вісімки» не було відомо.
Після приходу більшовиків частина «вісімки», в тому числі сам І., влаштувалася на роботу в міліцію у Долині буцімто для відведення підозр. «Побувши там коло місяця, ми позвільнялися, задержавши поки що працю для кращої конспірації. Сиділи вдома і чекали», — писав далі «Хмаролом», хоча незрозуміло, навіщо було прикривати конспірацією бездіяльність.
А наприкінці травня 1940 року І. через сільраду викликав секретар Рожнятівського райкому компартії і повідомив, що йому достеменно відомо про належність Василя до ОУН. Відтак ним зайнявся оперативник із НКВС, який, погрожуючи в’язницею, схилив «Хмаролома» до співпраці. «Це було прикро і підло, — писав згодом сексот, виправдовуючи свою згоду, — але позиція була вимушена». Того разу йому дали завдання «розвідати, хто в часи Польщі належав до ОУН, хто брав активну участь у культурно-освітньому житті, хто що говорить у селі про більшовицьку владу».
Під час наступної зустрічі із цим енкаведистом і. повідомив йому прізвища трьох односельців, які, на його думку, могли належати до ОУН, та більше десятка активістів громадських організацій і членів різноманітних гуртків.
У середині червня, крім розмови з уже знайомим оперативником, він зустрівся з начальником Рожнятівського райвідділу НКВС. Енкаведистам було відомо про братів Голубовських, Михайла і Миколу, яких підозрювали у зв’язках з ОУН. Якби раптом вони висловили бажання втекти за кордон, і. повинен був порадити їм взяти з собою хлопців з його «вісімки» і, зрозуміло, його самого. Якщо ж уже лагодитимуться в дорогу, то розвідати дату і маршрут втечі. Відтак організувати цю втечу так, щоб потрапити до рук прикордонних військ НКВС і водночас не викликати підозри у своїх.
6 вересня в будинку райвідділу НКВС у Рожнятові відбулася остання перед втечею зустріч і. з уже відомим оперативником. «Хмаролом» назвав прізвища своїх односельців — потенційних утікачів, перелічив наявні у них види зброї, повідомив про маршрут відходу за кордон.
- вересня хлопці вирушили в дорогу. Крім Василя і., це були: Михайло та Андрій Голубовські, Лев Максимонько, Микола Романишин, Левко Федорів, Володимир Кондур, іван Комар, Михайло Комар і Михайло Миколайович Комар. Чи варто сумніватися в тому, що все сталося саме за планом енкаведистів і сприянням цьому і.? Дорога була важка, бо йшли без провідника у бік Чечви і гори Аршиці. Постійно привертали увагу енкаведистів, позаяк уночі за наполяганням і. палили ватри і голосно співали пісні. На третій день за 15 метрів від кордону з Румунією їх затримали прикордонники.
Втікачів відпровадили до комендатури, куди згодом прибули оперативник Рожнятівського райвідділу НКВС та його начальник. А далі, щоб не викликати підозр, із Василем і. чинили так само, як і з його товаришами: посадили в кузов вантажівки, привезли до райвідділу міліції, обшукали і запроторили в камеру. Зрозуміло, що були допити, під час яких оперативник з’ясовував у сексота подробиці невдалої втечі і відомості про втікачів. Коли ж і. поцікавився, коли його відпустять додому, той відповів: ще трохи посиди — і відпустять. Насправді ж через деякий час взяв у сексота відбитки пальців і повідомив, що відпускати його недоцільно, бо може «розконспіруватися». «Мене заберуть до УНКВД Станиславова, закінчать слідство і звідти випустять, щоб не було підозр», — повідомляв наприкінці своєї підлої «кар’єри» і. слідчому СБ ОУН. На початку жовтня втікачів-невдах відвезли до обласного центру і помістили всіх в одній камері тюрми № 1.
З протоколу допиту звинуваченого В. і. сержантом держбезпеки Антоновим у станіславській тюрмі №1 від 23 жовтня 1940 року:
— Ви були таємним співробітником НКВС?
— Був.
— Які виконували завдання?
— Отримував завдання по виявленню націоналістичних елементів ОУН в с. Цінева Рожнятівського району. Мав оперативний псевдонім «Балакін».
А далі були запитання на кшталт хто, куди і навіщо втікав, хто був організатором і провідником, чи належав хтось з утікачів до ОУН тощо і повідомлення про потенційну «конфронтацію», тобто очну ставку, з іншими втікачами.
На очних ставках — хтось швидше, а хтось пізніше — правду про втечу розповіли всі, крім Михайла Голубовського. Той уперто все заперечував. Тим часом і. вкотре «нагодували обіцянкою» про швидкий кінець слідства і звільнення його з в’язниці. А наприкінці року його сфотографували в анфас і профіль, повідомили, що звинувачують за статтею 16-80 (організований перехід кордону), і наказали розписатися в повідомленні. Та це були лише «квіточки». «Ягідки» чекали на і. в січні 1941-го, коли звинувачення в незаконному перетині кордону перекваліфікували на статтю, за якою він вважався «соціально небезпечним елементом» (російською мовою — «СОЭ»). Сексотові нічого не залишалося, як підписати і цей документ. Як компенсацію за «незручності» йому дали з’їсти булку з маслом і почали розпитувати про настрої однокамерників. «Хмаролом» детально розповів про все, що випитав у них на той момент.
На початку березня його разом з іншими ув’язненими вже чекав на подвір’ї тюрми «чорний ворон», яким їх привезли на вокзал, посадили у вантажні вагони й повезли до міста Старобільська Ворошиловградської (нині — Луганської) області. Пробувши в місцевій «зоні» близько півтора місяця, і. дізнався, що «особим совєщанієм» при НКВС СРСР його засуджено до восьми років «дальніх трудових ісправітєльних лагєрєй». Так «високо» енкаведисти оцінили старання
19-річного стукача.
Як саме в’язень відбував покарання, достеменно не відомо, оскільки надто багато розбіжностей в його так званому «авторепортажі» і на допиті у слідчого СБ ОУН. В першому випадку він посилався на важкі, навіть нестерпні умови перебування разом з рецидивістами, писав про тяжкі хвороби, викликані недостатнім харчуванням, а також про тортури. Щоб «вирватись із цього пекла», і. нібито скористався порадою студента психології з Буковини і зіграв роль психічно хворого. Йому повірили і відправили до лікарні. Після «видужання» і. згадав про свій малярський хист, малював портрети табірного начальства і так добув до кінця термін ув’язнення.
10 лютого 1947 року був звільнений за амністією, отримав документи і «22-го о 10 год. 30 хв. був уже в батьківській хаті». Виробивши підроблений паспорт (без відмітки про перебування в таборах) з пропискою, влаштувався «техніком з дослідження механіки нафтового пласта» Нафтопромислу №6. В автобіографії теж не повідомив про судимість. Та хіба можна було приховати щось від пильного ока органів МДБ?
інспектор по кадрах Нафтопромислу №6 Астахов виявився одночасно начальником спецчастини МДБ при цьому промислі. Налякавши і. ув’язненням за фальшування автобіографії, він натякнув, що справу можуть не передати до суду, якщо її фігурант погодиться працювати з ними. Хто б сумнівався в тому, що і. дасть згоду на співпрацю? По суті, боягузтво знову загнало його в пастку.
Відтоді він змушений був виконувати завдання Астахова: ввійти в довіру до членів підпілля ОУН, щоб надалі довідуватися про їхні плани. Для цього хитрий чекіст навіть написав кілька статей з осудом дій більшовицької влади, які і. згодом переклав на українську мову, приправивши для переконливості фразеологічними зворотами та ліричними відступами. Статті мали назви «Яке значення має вивіз молодих людей у Донбас», «Колективізація 1928 р. в Росії», «Яким способом вдержались більшовики при владі 1918–20 рр.», «Наслідки провокації», «Режим і порядок дня в таборі», «Що більшовицькі деспоти хотіли доказати перед світом, зносячи (скасовуючи. — З. Б.) смертну кару». Вони були настільки переконливими, що згодом солідний «мужчина в цивільному», який приїхав на підприємство з Києва (очевидно, хтось із ЦК КП(б)У або ж з МДБ УРСР, як підозрював сам і., хоча той велів йому називати його працівником Центральної науково-дослідної лабораторії з Борислава), навіть картав Астахова за «яскраве висвітлення недоліків і негативних рис політики й устрою СРСР».
Наступного дня «представник із Києва» давав «Хмаролому» завдання й інструктаж щодо підпільної роботи. «Казав, що у мене є здібності до праці, якщо буду добре конспіруватись, то зможу довго працювати і принести їм багато користі», — пояснював потім і. під час допиту в Службі безпеки ОУН. «Користь» мала полягати в тому, щоб «тісніше зв’язатися з підпіллям, втиснутися в нутро ОУН, здобути довіру Проводу ОУН, пропхатись у якнайвищий центр ОУН, студіювати цілість підпільного життя з метою зібрання розвідувальних матеріалів про поодиноких провідних людей, роботи, місць постоїв, зв’язків, настроїв, дисципліни, покарань та ін.».
А щоб підпільники більше довіряли сексотові, «київський науковець» дав йому секретні матеріали, зокрема діаграми розвитку нафтової промисловості по Нафтопромислу №6 і взагалі по Станіславській області. Їх і. мав передати повстанцям. Однак попри те, що вони правдиві, підпілля не могло б їх розшифрувати за браком даних для розшифрування. Зробити це міг нібито сам і. Таким чином підпілля мало взяти його на розшифровку, а він повинен був скористатися цим, щоб там залишитися.
Слід віддати належне «представникові з Києва»: він наказав «Хмаролому» говорити, що СРСР — це гнилий гарбуз, а підпілля повинно бути ножем, який той гарбуз поріже на скибки. Ба більше: за три дні до від’їзду передав і. низку написаних українською мовою поезій з критикою радянської влади (!). Скажімо, у вірші про колективізацію були такі рядки: «Одна лата, два кулі — записано в куркулі, Описано всі горшки та й забрано в Соловки». В іншому вірші був натяк на голодомор: «Ось як наша Україна дуже хлібородна: За кордон вивозить хліб, а сама голодна». Емдебіст наказав і. показати ці поезії лише тоді, коли він буде в підпіллі, і наголосити, що може писати такі вірші, зацікавивши таким чином «провідні клітини організації». Мабуть, вельми вже хотілося офіцерові, викривши націоналістичну боївку, отримати чергову зірочку на погони.
Однак «провідні клітини» «розкусили» емдебістського найманця. В розмові з повстанцями «Циганом» і «Левком» І. пообіцяв виготовити машинку для копіювання мап. Така пропозиція зацікавила «Левка» — кущового інформатора СБ. Та 19 серпня 1948 року в районі сіл Ясеновця і Спаса Рожнятівського району в бою з «червонопогонниками» «Левка» було вбито, а при ньому знайдено звіти і протокол технічного зібрання, отримані від і. Це був привід для його арешту, а відтак — втечі, що, на думку «емдебістів», мало б прискорити прийом «Хмаролома» в ОУН. Вони вигадали для нього відповідну легенду про цю втечу. Коли ж після цього сексот зустрівся з «Циганом», той привів його до Служби безпеки. Ясна річ, «есбісти» знайшли чимало невідповідностей у легендах сексота і швидко його «розшифрували». «Я думав, що мені повірять, бо сидів у таборах і тюрмі», — так зреагував допитуваний на повідомлення слідчого, що за скоєні злочини український народ карає його смертю через повішання.
Слідство було проведено ррунтовно, тривало аж 18 днів. Протокол допиту вміщує понад 100 аркушів. Прізвище і псевдо слідчого не відомі, відомий лише цифронім — «162».
Останнім проханням цього боягуза було дати йому пістолет з одним набоєм, щоб застрелитися самому.
Зіновій БОЙЧУК |
