Неділя, 2021-10-24, 9:34 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2019 » Вересень » 29 » Рукавички і маніжка. Дрес-код галицького джентльмена 100 років тому
7:52 PM
Рукавички і маніжка. Дрес-код галицького джентльмена 100 років тому

Коли згадують про моду кінця ХІХ – початку ХХ століть, то зазвичай одразу на думку спадають елегантні пані.

А де ж чоловіки? Адже у них також були свої канони краси та стилю, пише “Репортер“.

 

Професори в рукавичках

Чоловікам у моді завжди щастило більше. Якщо жінки ледь встигали стежити за новинками сезону, то чоловічий костюм кардинально не змінювався з 1860-х років. У наступні десятиріччя його доповнили лише незначні деталі.

Інтелігент чи заможний міщанин, як правило, одягав костюм-трійку – піджак, штани й жилетку. Популярними були прищепні форми – високий накрохмалений комір (його в народі називали «фатермердер») і манжети. Ці маленькі хитрощі створювали враження дорогої білизни та значно полегшували процес прання.

Манжети фіксувалися на рукавах сорочки за допомогою застібок. У заможних власників запонки були перлові чи срібні. За часів Австро-Угорської імперії дехто навіть носив ці аксесуари із зображенням цісарського двоголового орла. До обов’язкових елементів одягу належали біла маніжка (нагрудник, пришитий або пристебнутий до чоловічої сорочки, який носять з фраком чи смокінгом – Авт.) та краватка з коштовною шпилькою. На початку ХХ століття у моду ввійшли широкі фантазійні краватки – так звані «самов’язи».

Святкове вбрання шили із чорної тканини. У повсякденному одязі влітку переважали різні відтінки світлих, а взимку – темних кольорів. Для урочистих випадків обов’язково брали фрак. Описуючи весілля кінця ХІХ століття, священник Филимон Тарнавський зазначав: «Вся чоловіча молодь була одягнена у фраках, білі краватки, при чому носили і білі рукавички».

Про останню деталь писав у своїх спогадах педагог і громадський діяч Степан Шах. Він наголошував, що всі гімназійні професори, незважаючи на пору року, носили м’які глясе-рукавички з козячої шкіри.

Восени чоловіки одягали пальто з оксамитовим коміром, взимку – пальто на ваті, хутро. Чоловіче взуття закономірно було менш вишуканим, ніж жіноче. Джентльмени носили шкіряні чоботи, черевики на шнурках чи з вставною гумкою (штиблети).

 

Мрія гімназиста

Серед галицької громадськості неод­мінними атрибутами інтелігента вважалися краватка, капелюх і палиця. Тому кожен гімназист мріяв якомога швидше здати випускні іспити (матуру) та прид­бати ці речі.

Зазвичай капелюх і палицю випускники отримували у дарунок від своїх батьків. «Декотрі були такі проворні, що нишком-тишком перед самим іспитом приносили зі собою палицю, завинену в папір, ховали її десь на коридорі або між рубаними дровами… Опісля, коли вже вдалося здати матуру, зараз ішли до свого сховку, витягали палицю і з гімназійного будинку виходили з палицею», – згадував шкільні роки адвокат Степан Шухевич.

Схоже описував діаспорний поет і прозаїк Михайло Качалуба. Аби здійснити свою мрію та одразу після іспиту вийти «при параді», йому довелося позичити палицю у сина директора гімназії.

Письменнику Петрові Карманському «матуральну палицю» як символ повноліття подарував один із професорів Перемишльської гімназії.

Майбутній священник Степан Клепарчук разом із товаришами по навчанню отримав палицю в дарунок за коляду від викладача Бродівської гімназії Василя Саната. Як згадував вдячний гімназист, «професор Санат любувався в палицях. Кожного дня він приходив до гімназії з іншою палицею. Його палиці були оригінальні; власного виробу. Під час вакацій проф. Санат їхав у гори Карпати, ходив по лісі і вишукував різні кривулі і вдома їх оброб­ляв і вигладжував».

У художніх творах сучасників також часто згадуються деталі чоловічого гардеробу. Наприклад, герою оповідання Осипа Маковея «Дозрілий», сину судового радника Роману Бобрецькому, у день здачі іспиту мати одразу придбала новий одяг. Письменник зазначав, що «в м’якім капелюсі на голові і з паличкою в руках, котру вже собі сам Ромко купив, з лицем, чисто виголеним, хоч там мало що було голити, з чорним мохом під задертим трохи носом, виглядав він уже як судовий авскультант (урядовець чи практикант у суді – Авт.), а не «матурист».

Цікаво, що чоловіки носили головні убори просто завжди. Влітку брали невисокий солом’яний бриль з чорною стрічкою і вузькими твердими полями (канотьє) чи фетровий капелюх, а в урочистих випадках – високий шовковий циліндр. Однак з часом фетровий капелюх повністю витіснив циліндр. З початку ХХ століття серед молоді популярність здобули чорні картузи й кашкети із синього, зеленого, рідше чорного сукна.

Новітні віяння у сфері моди охоче переймала провінційна молодь. Тогочасна преса писала, що сільські хлопці купують капелюхи й костюми, щоб виглядати як «академіки», тобто студенти.

 

Модні аксесуари

Комплект одягу інтелігента доповнювали парасоля і годинник на золотому чи срібному ланцюжку. Чоловіки прикріплювали його за ґудзик на жилеті й носили у кишені. На хвилі національно-патріотичного піднесення початку ХХ століття ланцюжок до годинника замінив ґердан. Згодом у побут ввійшов наручний годинник.

Якщо виникала потреба в окулярах, то носили пенсне (цвікер) зі шнурком. Його зачіпали до верхньої кишені жилету. Заможніші мали окуляри у золотій, а бідніші – у роговій оправі. Окуляри, на рівні з капелюхом і палицею, вважалися однією з характерних ознак вищих верств.

 

Вуса «а ля цісар»

Чоловіки носили короткі стрижки. Із спогадів Степана Шаха довідуємося, що гімназійні професори «всі – старші без виїмку – були бородаті, а бороди були різно підстрижені, вуса – у старших по козацьки спадаючі, – у молодших до гори á la Kaiser Wilhelm II підкручені, деякі носили «бачки» як цісар Франц Йосиф І, волосся на їжака стрижене, рідко у кого на розділ зачесане».

Стосовно представників греко-католицького духовенства, то вони бороди не носили. Адже у постановах Львівського Синоду 1891 року говорилося, що «най не важаться священики носити бороду або бокобороди (бакенбарди – Авт.)». Проте зав­жди є винятки. Так, парох села Комарники (нині Турківського району Львівської області) Саломон Щасний (1834-1900) наполегливо відстоював своє право на розкішну бороду. У 1869 році після важкої хвороби він перестав голитися і, як писав у автобіографії, «боровся за нікчемну бороду з двома деканатами, трьома єпископами, п’ятьма старостами і трьома намісниками краю понад 16 років».

Оксана Дрогобицька


Переглядів: 118 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 21. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2021