На початку ХХ століття Станиславів закінчувався там, де бере початок сучасна вулиця Бандери. Далі починалася ґміна Княгинин-Колонія, яка магістрату вже не підпорядковувалась. Тодішня головна міська вулиця Сапіжинська доходила лише до перехрестя, а далі, через Княгинин, йшла вже Тисменицька дорога.
У 1904 році правління ґміни перейменувало дорогу на вулицю Франца Йосифа – на честь австро-угорського цісаря, що правив у той час. Таким чином, монарх двічі відзначився на тутешніх мапах. У цент­рі Станиславова вже існувала площа його імені (Вічевий майдан), а відтепер додалась ще й вулиця.
Після розвалу імперії українці об’єднали Сапіжинську і Франца Йосифа під однією назвою – вулиця Шевченка. Поляки теж не стали реанімувати цісаря. Вулиці повернули назву «Сапіжинська» і продов­жили її за залізничний міст.
Таким чином вулиця Франца Йосифа існувала лише 14 років – у 1904-1918 роках. Утім вона встиг­ла засвітитись у міській філокартії. Напередодні Першої світової місцевий підприємець Шраєр випустив поштівку з видом її початкової частини.
Триповерхова кам’яниця із мансардою, яку бачимо на поштівці, має цікаву історію. Наприкінці ХІХ століття ліворуч від неї протестантський пастор Теодор Цьоклер заснував сиротинець «Вифлеєм». Сусідньою ділянкою володів поляк, котрий, як пише дружина Цьоклера, «через неприязнь завдав мешканцям «Вифлеєму» багато важких годин». Ця «холодна війна» тривала до 1906 року, коли Цьоклер викупив землю у прикрого поляка. Пастор вирішив збудувати там великий будинок і замовив проект архітекторуЯну Шпореку. Кошти взяли зі спадщини дідуся дружини Цьоклера.
Коли креслення були готові, їх розкритикував магістрат. Чиновники вважали, що будинок дуже випинається під гострим кутом на вулицю Домбровського (Марійки Підгірянки) та ускладнює в’їзд на Франца Йосифа. Остаточно справа вирішувалася в намісництві у Львові, втім громаді вдалося наполягти на своєму.
Завершили будівництво у 1908 році. Тоді святкували 60 років Франца Йосифа на цісарському троні, через що будинок дістав назву «Ювілейний». На першому поверсі містилися крамниця «Єдність», каса взаємодопомоги «Райффайзен», читальний зал і допоміжні приміщення. На другому були квартири для родин названих батьків сиротинця. На третьому мешкали вчителі німецької гімназії та органіст кірхи. Мансарду віддали під «Паулінеум» – гуртожиток для молодих і неодружених теологів. Орендна плата з квартир йшла на фінансування доброчинних закладів Цьоклера.
Пастор мав вроджений фінансовий хист. Згодом він назбирав достатньо грошей, аби добудувати до «Ювілейного» ціле крило з боку вулиці Підгірянки. Це сталося у 1932 році. Тоді протестанти вшановували 300-річя з дня загибелі в битві під Лютценом шведського короля-лютеранина Густава ІІ Адольфа. Нову кам’яницю назвали «будинком Густава Адольфа». Із «Ювілейним» вона з’єднувалась довгими зовнішніми балконами.
Професор Володимир Полєк так описує «начиння» споруди: «У підвалі були пекарня і склади, на першому поверсі – велика кухня для 400-500 членів закладу Теодора Цьоклера, на другому – місця для відпочинку працівників фабрики «Віс», помешкання завідуючих кухні й пекарні, на третьому і четвертому – «Вартбург», тобто гуртожиток для старших гімназистів (до 40 осіб), великі й малі спальні, а на четвертому – ще й кімната префекта (вчителя-вихователя)».
Додамо, що там також містився «Фріденсгорт» – гуртожиток для молодших школярів. Усі ці зак­лади чекала сумна доля – совіти їх націоналізували.
Які зміни бачимо на сучасному фото? Перш за все, проїжджа частина стала значно ширшою. Там, де колись по тротуару йшов чоловік із хлопчиком, нині проносяться автівки. «Ювілейний» зберігся, хоча нині здається трохи нижчим, через сусідні висотки. На місці каси «Райффайзена» тепер хлібний магазин, який працює ще з радянських часів.

Іван Бондарев, Михайло Головатий