Про станиславівську фортецю написано багато. Про станиславівський гарнізон – ані слова. Несправедливо! Ця стаття присвячується тим, хто зі зброєю в руках захищав мешканців Станиславова – солдатам міста-фортеці магнатів Потоцьких.
Два переможці
Почнемо, як водиться, з начальства. Усі війська, розташовані у населеному пункті, називаються гарнізоном. Командує ним комендант (від французького commandant – командир). Якщо уважно читати праці місцевих істориків, то можна «виловити» кілька прізвищ військових очільників Станиславова.
У 1676 році велика турецька армія вдерлася на Покуття. Історик Садок Баронч пише, що «шановний засновник (тобто Андрій Потоцький – Авт.) забезпечив свою фортецю достатнім гарнізоном під керівництвом Яна Камінського, досвідченого коменданта твердині».
Він не злякався чисельної переваги бусурманів і прийняв бій. Дванадцять днів тривала героїчна облога, під час якої гарнізон успішно відбивав запеклі атаки противника. Врешті-решт турки зняли облогу, місто було врятовано. Нащадки не забули хороброго коменданта і в 1884 році нарекли одну зі станиславівських вулиць ім’ям Камінського (тепер Франка).
Натомість інший дослідник, Чеслав Хованець, стверджує, що заслуги Яна Камінського дещо перебільшені. Річ у тому, що він був підстаростою, і керував фортецею лише у мирний час. А у війну гарнізон очолив професійний військовик —полковник Ян Данненмарк. Саме він втримав Станиславів, а коли турки відступили, на чолі кавалерійського загону здійснив зухвалий рейд по ворожих тилах.
Панове офіцери
Після смерті Андрія Потоцького місто успадкував його син Юзеф. Він призначив комендантом свою людину – покутського економа Павла Мрочка.
У 1695 році цей Мрочко за 800 злотих орендував у шляхтича Івана Княгиницького частину села Княгинина. Термін посесії становив три роки, але Мрочко настільки загосподарювався, що землі довелося відбирати… у 1715-му.
Стратегічних талантів у колишнього економа не було. Доки він покращував свій фінансовий стан, Станиславів здобували та грабували всі, хто хотів, – москалі, саксонці, навіть шведи.
Наступним комендантом став майор Кшиштоф Зольський. Академік Володимир Грабовецький знайшов в архівах запис, що 5 червня 1715 року бравий майор наказав генеральному лісничому маєтків Потоцького шляхтичу Гутковському організувати загін стрільців для боротьби з опришками. І в принципі це все, чим запам’ятався комендант Зольський.
Власник Станиславова Юзеф Потоцький брав активну участь у Північній війні на боці шведів. Військова фортуна не надто посміхалася магнату – росіяни громили його під Калішем та Одолянувим, саксонці давали прочуханки під Конецполєм. Врешті-решт бідака укрився в Бендерах, на території, підконтрольній туркам.
Усі тяготи похідного життя з Потоцьким ділив його капелан (армійський священик) – єзуїт Томаш Заленський. У Молдавії він прославився тим, що примудрився навернути до католицької віри 60-річного турецького суддю. По поверненні з екзилю Юзеф, у нагороду за минулі заслуги, дозволяє священикові відкрити у своєму місті єзуїтський колегіум (середній навчальний заклад).
Ченці прибули до Станиславова близько 1715 року. Тамтешній гарнізон переважно складався з німців-лютеран, якими командували якійсь Вановський та майор Ільднер. Хто з них був головний, а хто заступник, наразі не відомо.
Заленський одразу взявся «навертати» іновірців. Найменш стійкими, як не дивно, виявились отці-командири. Першими у католицизм перейшли лютерани Вановський та Ільднер, за ними масово пішли прості жовніри.
Обидва воєначальники – найманці. Що це, недовіра Потоцького до поляків чи кадрова політика короля Августа ІІ, який одночасно був курфюрстом саксонським?
Хоробрий генерал Ґундорф
Переносимось у 1739 рік. Тоді, під час російсько-турецької війни, кількатисячний загін царської кавалерії в районі Хотина перейшов кордон нейтральної Речі Посполитої та рушив на Станиславів.
Похід переслідував кілька цілей. Насамперед – пригрозити гетьману Юзефу Потоцькому, який відкрито підтримував османів. Ну і, якщо повезе, захопити казну хотинської фортеці, яку її комендант Колчак-паша вивіз до Станиславова.
Дорогою москалі спалили Городенку, Кути, Тисменицю. Поляки не очікували нападу, головні війська перебували на молдавському кордоні, й боронити край було нікому. Точніше – майже нікому.
У родинному гнізді Потоцьких залишався крихітний гарнізон під командою генерала Ґундорфа. Коли 11 серпня росіяни з’явилися під стінами станиславівської фортеці, польські артилеристи зустріли їх влучним вогнем. Зазнавши значних втрат, москалі відступили, місто було врятовано.
Серед усіх комендантів Ґундорф мав найвищий військовий чин. Його називають генералом історики Садок Баронч, Алоїз Шарловський та Станіслав Заленський.
Але є один цікавий момент. Той самий Баронч, описуючи похорон Юзефа Потоцького у 1751 році, згадує, що під час траурної церемонії у костелі біля тіла покійного «його милість пан Ґундорф, полковник полку піхоти великої булави коронної, зламав шпонтон» (шпонтон, тобто еспонтон – холодна древкова зброя, відмітна ознака офіцерів — Авт.).
Зауважте – полковник, а не генерал. Можливо, літописець помилився, або еспонтон ламав однофамілець чи родич героя станиславівської відсічи? А може, хороброго генерала раптом розжалували?
Страшний сон Олекси Довбуша
Польський поет XVIII століття Францішек Карпінський у своїх мемуарах пише, що «ротмістр Пшелуський з півтора сотнею людей кільканадцять років ганявся за Довбощуком (Довбушем) і не міг йому дати ради». Ротмістр – це офіцерський чин у кавалерії, який відповідає піхотному капітанові.
Ганяв опришків Пшелуський не без успіху. Потоцькі оцінили заслуги ротмістра. Спочатку його підвищили до полковника, а 14 вересня 1751 року галицький сеймик преміював офіцера двома тисячами злотих. Це була велика сума – Пшелуському вистачило купити маєток Вишки, що на Волині.
Історик Володимир Грабовецький стверджує, що Пшелуський був ще й комендантом станиславівської фортеці.
Очільник гарнізону мав достатньо впливу в місті та вирішував не лише військові справи. Так, у 1765 році вірменка Маріанна Августиновичева віддала свого сина на річне навчання до майстра, що робив перські пояси. Хлопець виявився тупеньким і через півроку кушнір випхав його, «голого і босого», до матусі. Але Маріанна не здавалася. Вона дала хабар коменданту і той сприяв поновленню у навчанні її недолугого сина.
Останній раз полковник Пшелуський згадується у 1768 році, коли він примкнув до Барської конфедерації (антикоролівського повстання) й забрав зі станиславівського арсеналу гармати та артилерійські припаси. Незабаром місто зайняли росіяни, яких змінили австрійці. Ті прийшли сюди надовго.
Було б незле подати кілька портретів станиславівських комендантів, але їх нема. Хоча у католицькому костелі зберігався «Портрет надгробний чужоземця».
Упорядники каталогу історичної вистави 1928 року припускають, що це міг бути один із комендантів станиславівської фортеці початку XVIII століття. Не виключено, що це хтось із тих перехрещених лютеран чи може сам генерал Ґундорф. На жаль, за совітів портрет загубився чи його знищили.
Далі буде.
Іван Бондарев |
