Солдати старого Станиславова ІІ - 18 Липня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Субота, 2016-12-03, 11:46 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
 
Архів новин
Головна » 2014 » Липень » 18 » Солдати старого Станиславова ІІ
11:24 AM
Солдати старого Станиславова ІІ

Командирів станиславівського гарнізону історики ще так сяк згадують. А от щодо частин і підрозділів, з яких складався отой гарнізон, маємо справжню «інформаційну блокаду». Які війська в нас стояли, скільки їх було, де містилися казарми – на ці питання не дає відповіді жодний літописець. Хоча окремі згадки про станиславівських військовиків таки проскакують. Спробуємо зібрати цей мілітарний пазл.

Навіщо платити більше?
Чи мав Потоцький власне приватне військо? У Речі Посполитій великі магнати були майже непідконтрольні королю та утримували справжні власні армії.
Власники Станиславова були не з бідних, але історики не вихваляють їхню армію. Хоча приватну охорону вони точно мали, й чималу. Польський дослідник Чеслав Хованець пише, що під час облоги Станиславова 1676 року його гарнізон налічував близько 4000 вояків. Із них 2700 – регулярні війська, а решта – ополченці воєводства Руського, озброєні містяни та «приватний гарнізон Потоцького». Припустимо, що тих приватників могло бути й до півтисячі. Все одно небагато порівняно з магнатською армією Радзивілла, який мав 6000.
Хоча, з іншого боку, Потоцькі робили мудро. Солдатам треба платити, і то з власної кишені. Жовніри коштували недешево. Тому магнати зробили хід конем. Оскільки станиславівська фортеця вважалася головним оборонним форпостом Покуття, вони розмістили там державні війська. Цьому сприяв той факт, що і Андрій, і його син Юзеф Потоцькі були гетьманами коронними, тобто командували польською армією.

Дуель, що не відбулася
Мемуарист Францішек Карпінський часто згадує офіцерів передньої сторожі. Наприклад, їх командир полковник Ценський гостював у Станиславові разом із сім’єю. Що то за військова формація? Можливо, то був аналог сучасних прикордонників. Бо наше місто вважалося прикордонним. Границя проходила одразу за Снятином. Далі починалися землі Молдовського князівства – васала Туреччини. З іншого боку, за Яблуницьким перевалом були угорські території, які входили до складу Австрійської імперії. Кордони потребували охорони, тобто тої самої передньої сторожі.
Карпінський наводить один цікавий епізод. «Я вже мав з 12 років (1741 року народження – Авт.), коли мій батько, викликаний на поєдинок офіцером передньої сторожі Янішевським, ранком мав виходити на бій. Незважаючи на строге ставлення батька до нас, така в мені гаряча любов до нього відізвалась, що я тихцем вночі довго гострив свою шабельку, щоб зранку, з початком поєдинку, Янішевського ззаду ударити в голову, хоч би мені прийшлося і загинути. Але завзятці помирилися без бою, а я скористав на тому, бо, коли батько довідався про це, кращу шабельку мені купив».

Карпатський спецназ
Окрім зовнішніх ворогів, Речі Посполитій не бракувало і внут­рішніх. Згадаймо славетних карпатських опришків. Благородними лицарями, що забирали гроші в багатих і роздавали бідним, вони постають лише у народних легендах і працях академіка Грабовецького. Реальність була жорстокішою – від опришків однаково страждали українські заможні селяни, польська шляхта, вірменські купці та єврейські корчмарі. Для боротьби із «народними месниками» галицька шляхта створила щось на кшталт національної гвардії – підрозділ смоляків.
Чисельність загону коливалася від 100 до 150 осіб. Командир смоляків, ротмістр Пшелуський, вербував своє військо з місцевих, які добре знали гори. Зі старих документів відомо, що одяг смоляків був особливим, спеціально пристосованим до гірських умов, підібраним під колір карпатської природи. Командир отримував 100 злотих на місяць, простий жовнір – 10. У польових умовах солдатам доплачували ще дві монети.
Загони смоляків мали й інші містечка Галичини. Утримувалися вони за рахунок спеціальних податків на виготовлення та продаж алкоголю. Відомо, що головна база прикарпатських «гвардійців» містилась у селі Перерісль Над­вірнянського району. Втім їхнє начальство було тісно пов’язане зі Станиславовом. Головний мисливець за Довбушем, полковник Пшелуський, був комендантом нашої фортеці, а «ротмістр смоляків і побережників лісів богородчанських» Юзеф Юрковський у станиславівському костелі брав шлюб із панною Магдаленою Сіромською.

За турецьким зразком
У 1931 році краєзнавець доктор Юзеф Грабовський надрукував у пресі статтю «Любов і військо у станиславівській фортеці». Спираючись на давні магістратські книги, він наводить назви військових частин, які стояли у Станиславові. Найчастіше згадуються угорські піхотинці, вояки новочасної хоругви, драгуни (різновид кавалерії), артилеристи та солдати Лейбкомпанії. В них служило багато іноземних найманців, як то – Йоганн Віллінг, Йоганн Келлер, Марек Сербен, Міхал Ньогері. А ось серед офіцерського складу переважають поляки. Наприклад, ад’ютант гарнізону, хорунжий артилерії коронної Францішек Бліковський, чи поручник гетьманської панцерної хоругви Олександр Рощиць.
Найцікавішими є згадки про яничар. Так, є відомості про капельмейстера яничарської капели пана Маєвського. А до сестри мемуариста Карпінського свого часу сватався гуровський староста Потоцький, що приходив разом із музикантами надвірної капели. Яничари – це відбірна турецька піхота. Що вона робила у польському Станиславові?
Виявляється, після військової реформи 1717 року, в коронній армії створили дві хоругви (роти) яничарської піхоти. Вони мали однострої, подібні до турецьких, але комплектувалися з місцевих урод­женців. Ці хоругви виконували роль почесної варти й перебували у свиті коронного гетьмана. Якщо згадати, що Юзеф Потоцький був великим гетьманом коронним (міністром оборони), то факт наявності яничар у Станиславові легко пояснюється.
Кожна яничарська хоругва мала свою музичну капелу, що складалася з сурмачів та барабанщиків. Мандрівник Вільгельм Шлемюлер описав турецьку музику як «цілком варварську і жахливу, яка сильним і роздираючим душу криком терзала мої вуха».

Самооборона
Регулярні війська це добре. Доки вони є. Адже під час війни їх легко могли перекинути на фронт і місто залишалося без належної охорони. Польський король Ян Казимир це прекрасно розумів. Тому у привілеї Станиславову від 14 серпня 1663 року читаємо таке: «Щоб наше місто могло швидко укріпитись, а у випадку загрози – себе захистити; щоб мешканці вміли користуватись зброєю у стримуванні ворожих набігів, постановляємо облаштувати полігон, який по-народному зветься «стрільниця», на якому в певний час містяни і передмістяни можуть збиратися і займатися стрілецькими вправами».
Питання самооборони не втратило актуальності й у наступному столітті. Вількер (ухвала) міської ради, датована 1718 роком говорить: «Добру рушницю та фунтів два пороху, копу куль має мати кожен господар, як християнин, так і юдей. Після Великодня призначається ревізія та стрільба по мішені».

Таким чином усе чоловіче населення Станиславова, яке могло тримати зброю, у разі потреби ставало на стіни та билося пліч-о-пліч із кадровими вояками гарнізону.

Казармові пристрасті
Скільки вояків охороняли станиславівську фортецю? У різні часи чисельність змінювалася – одні приходили, інші йшли. Загальна кількість коронного, тобто польського війська (було ще литовське) становила близько 12 000 осіб, розкиданих на величезній території. Отже багатотисячного гарнізону в нас бути не могло.
За підрахунками історика Алоїза Шарловського, наприкінці XVIII століття населення Станиславова, разом із передмістями, налічувало приблизно 5000 осіб. Який процент становили військові?

Краєзнавець Грабовський встановив, що протягом року в місті відбувалося від 20 до 40 шлюбів, із них 5-16 припадало на військових. Це майже кожен третій випадок…
Де мешкали вояки? Єзуїт Станіслав Заленський подає, що «у замку воєводи й у фортеці містилася численна залога». На мапі 1792 року бачимо кілька великих дерев’яних споруд на бастіоні за колегіальним костелом. Можливо, це й є казарми жовнірів. Щодо офіцерів, то вони винаймали житло у приватних помешканнях.
А в замку, тобто на території палацу Потоцьких, ймовірно квартирували приватні загони магната. Вони були нечисленні. Наприклад, у 1718 році для залоги станиславівського замку виготовили 40 солдатських і чотири офіцерських мундири.

Іван Бондарев


Переглядів: 180 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016