Упродовж майже п’яти місяців нинішній Івано-Франківськ був столицею, щоправда не всієї України, а Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з президентом, доктором Євгеном Петрушевичем. А спричинилося до цього збройне постання українських солдатів у Львові в ніч на перше листопада 1918 року. Його очолив сотник Українського Січового Стрілецтва, вихованець Станіславівського Пласту Дмитро Вітовський. За словами відомого краєзнавця Петра Арсенича, у Станіславові підготовка до перевороту почалася за тиждень до першого листопада. У своїй книзі "Станіславів – столиця ЗУНР" він наводить уривок із спогадів учасника листопадового зриву, уродженця села Кривотули Теодора Баб’юка: "Я служив у Станіславові в 95-му полку піхоти. Мій курінь складався з трьох сотень, в них близько 90 відсотків українців. 31 жовтня о 23.00 я мав тихцем розбудити всіх українців, зібрати їх у коридорі і пояснити, що мають робити. Два рої були вислані на залізничний двірець, а два – патрулювати місто. В урядових домах, що працюють вночі, наказано було провести обшук. Упорядників-українців залишити за працею, а чужинців відправити. Коли ми о другій ночі прийшли на залізничний двірець, там вже були наші вояки з інших частин. Над двірцем висіли великі синьо-жовті прапори. Українців-вояків ми переконували, що війна скінчилася для німців, а не для українців, яким треба ставити в ряди борців за волю України. Влада перейшла до Української Національної Ради. Другого січня 1919 року в залі кінотеатру "Австрії" (нині вулиця Шевченка,1) відбулося перше УН Ради ЗУНР. Відкрив його президент ЗУНР Євген Петрушевич. За дорученням Національної Ради правник Сидір Голубович сформував у Станіславові урядовий кабінет. Він, як голова, вів фінанси, торгівлю і промисловість. Адвокат із Тлумача Іван Макух опікувався внутрішніми справами, Логін Цегельський – зовнішніми. Військові справи були передані Дмитру Вітовському, судочинство – Осипу Бурчинському. У Станіславові, за словами Йоркського університету з Торонто Ореста Субтельного, здійснено перші послідовні спроби створити діючий уряд і ефективну армію. Першого лютого 1919 року вийшов закон про державну мову, 13 лютого – про шкільництво, восьмого квітня – про громадянство. Було відкрито старшинську школу УТА, прийнято низку законодавчих документів на захист республіки, а також закон про земельну реформу, який визнав право на приватну власність. Український історик з діаспори І.Лисяк-Рудницький назвав Галичину 1918-1919 років "Єдиним у новітній історії прикладом українського державного правопорядку". У кінці лютого Станіславів відвідали голова Директорії Володимир Вінниченко і отаман Симон Петлюра, на початку квітня – перший президент УНР Михайло Грушевський. У місті було видано пісенний збірник "Ще не вмерла Україна", до якого увійшло двісті народних та патріотичних пісень. -Ці чотири з половиною місяці стали важливою віхою в історії Станіслава,- підкреслює Петро Арсенич. -Пожвавилось громадсько-політичне і культурно-освітнє життя, проводилась українізація навчальних закладів. В самому лише Станіславові виходило 13 газет і журналів. Але до міста наближалися добре озброєні війська генерала Галпєра. 24 травня 1919 року у Станіславові постали бойовики польської військової організації. Уряд ЗУНР змушений був покинути місто і разом зі статистичною армією УТА відступити на Східну Україну. Майже рік стрільці Української Галицької Армії утримувалися в "чотирикутнику смерті і героїчно билися проти поляків – на заході, проти більшовиків – на сході, проти денікінців – на півдні. Речові фотодокументальні матеріали та документи тих часів зберігаються у краєзнавчому музеї та обласному державному архіві. Це, зокрема, Звернення Повітової Української Національної Ради до мешканців міста і Станіславівського повіту про перехід влади до УН Ради, і її заклики здати зброю у староство, дотримуватися спокою і порядку. З документів можна дізнатися, чим жив у той час 35-тисячний Станіславів – столиця ЗУНР. В’ячеслав Кучма, Член національної Спілки Журналістів України, Івано-Франківськ-Торонто-Тисмениця | 
