Топонімічне багатство нашого краю - 5 Вересня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Неділя, 2016-12-04, 6:18 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Вересень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
 
Архів новин
Головна » 2014 » Вересень » 5 » Топонімічне багатство нашого краю
9:40 PM
Топонімічне багатство нашого краю

Останніми роками побачили світ дві цікаві й важливі для історії Прикарпаття книжки — етимологічні словники-довідники: «Топонімія Галицької Гуцульщини» (Івано-Франківськ, 2011. — 656 с.) і «Топонімія Покуття» (івано-Франківськ, 2013. — 932 с.). Автор видань, кандидат філологічних наук, голова Івано-Франківського обкому профспілки працівників освіти і науки України Мирослав Габорак (правильно буде Габорак) зафіксував у своїй поважній праці понад 18 тисяч найменувань географічних об’єктів Гуцульщини й Покуття. Погодьтеся, що прочитати ці дві книжки нелегко з огляду на на їхній обсяг та специфічний текст. У мене особисто це забрало багато часу. Ще більше пішло на осмислення й аналіз цих видань.
Найперше треба скласти велику подяку авторові-упорядникові такої велетенської інформації. У нас подібні до цього праці видаються вперше. Безперечно, є невелика кількість людей (історики, мово- і краєзнавці), яких особливо цікавлять топоніми нашого краю і які здатні якось оцінити таку працю. Не переконаний, що й мої міркування будуть потрібні масовому читачеві газети «Галичина», однак вони можуть доповнити чи загострити увагу на деяких моментах, а також удосконалити топонімічну правду.

I. Вимова і написання топонімічних назв Гуцульщини й Покуття

1. Первинне — правильне, вторинне — неправильне

Написання правильного, первісного варіанту географічного об’єкта особисто для мене має принципове значення. Тому що вторинний варіант може збити з пантелику при тлумаченні і поясненні походження назви цього об’єкта. Упорядник згаданих видань М. Габорак у своїй передмові зауважив: «Як реєстрове слово статті виноситься сучасна форма топоніма, зафіксована в писемних джерелах чи записана з уст інформаторів. Якщо сучасна українська форма географічної назви з тих або інших причин відсутня, а топонім засвідчений лише в писемних чи історичних джерелах, то основною вважаємо форму, подану найближчим за часом джерелом, і виносимо її як реєстрове слово українською мовою, подаючи її далі написання в оригіналі». (Топонімія Галицької Гуцульщини, с. 4.). 
Отже, з цього випливає такий висновок: якщо інформатор подав неточну назву географічного об’єкта, а перевірити її не випадало, то назва ця (неточна) стає уже зафіксованою в писемному джерелі і відтепер вона буде головною. Прикро, хоча зрозуміло, що автор-упорядник не міг сам особисто перейти кожне село чи селище і там довідатися, як автентично звучить назва якоїсь кринички чи галявинки. Для цього треба б прожити, мабуть, два життя. Очевидно, при написанні такої поважної праці не зайве залучати місцевих краєзнавців.
З одного боку, науковці мають перевагу над сільськими краєзнавцями, бо можуть завдяки своєму становищу охопити більшу ділянку досліджень. Маю на увазі: доручають своїм студентам виконувати краєзнавчі та фольклорно-етнографічні завдання, а також володіють великою джерельною базою. Однак місцеві краєзнавці мають ту перевагу над науковцями, що краще орієнтуються на місцевому матеріалі. Натомість не всі студенти ставляться чесно й дбайливо до завдань, а тому неточно записують матеріал, недостовірно відтворюють вимову урочища чи народну пісню. Так фіксується помилкова інформація, а потім поширюється в друкованих виданнях. Один філософ сказав, що з винайденням друкарського верстату помилок у світі побільшало вдвоє. Продовжуючи його думку, додамо, що з винайденням комп’ютера й інтернету помилок стало учетверо більше. Отже, допущені помилки в будь-якій царині в нашу добу мають шанс множитися з неймовірною швидкістю. і ще важче їх в інтернет-просторі спростувати...
Саме тому, що в наших галицьких часописах, книжках і листівках ХIX ст. зафіксовано неточні назви гуцульських і покутських урочищ, рік, гір, кутків і сіл, помилкове перетворилося на нормативне. А річ у тім, що першими мовними фіксаторами гуцульських і покутських географічних об’єктів були переважно поляки або ж немісцеві українські інтеліренти (священики, вчителі, службовці, газетярі). Вони ж подавали на письмі назви географічних об’єктів Гуцульщини й Покуття так, як їх чуло їхнє вухо і підказував їхній розум. Наприклад, на письмі зафіксована неточна назва нашого відомого гуцульського чоловічого танцю арран (варран) — аркан, яка вже давно сприймається, як норма. А мовознавці ламають голову над тлумаченням цього слова, бо беруть до уваги аркан, а не арран.
Понад те ще в різних історичних документах від ХIV ст. (грамотах, люстраціях, метриках) писарі-чужинці також фіксували приблизну назву наших сіл і урочищ. Тому й колись, і тепер спостерігається таке: офіційно читаємо одну назву, а в розмові місцевих (корінних) жителів чуємо дещо іншу. А якби на письмі свого часу правильно зафіксували наші географічні назви, то, можливо, ми нині мали б не Ясинів, а Єсинів, не Молодятин, а Молодьитин, не Діброву, а Дуброву...
* * *
Як на мене, на першому місці в реєстрі топонімічних назв має стояти первісна, правдива назва, на другому — офіційний, олітературений відповідник, на третьому — інші варіанти вимови. 
Нижче подаю приклад, як варто б в етимологічних словниках-довідниках будувати називний ряд:
Дильитин (первісний варіант) — Делятин (вторинний варіант, офіційний, олітературений); 
Пекурєва (первісний варіант) — Прокурава (вторинний варіант, офіційний, олітературений) — Пекурьива, Прокурєва, Прокурьива (інші варіанти вимови). 
Щодо назви цього села, то маємо цілу головоломку, бо ж якщо первісна назва Пекурєва, то треба тлумачити саме це слово, а не Прокурєва. Автор-упорядник М. Габорак спочатку тлумачить назву Прокурава, а потім Пекурєва, а ці тлумачення суттєво відрізняються. Але ж назва села має походити від чогось одного! (Топонімія Галицької Гуцульщини, с. 451.). 
Загальновідомо, що в гуцульській і здебільшого в покутській говірці слова на кінцеву –ц вимовляються твердо, а не пом’якшено, як у літературній мові. і це не означає, що в наших селах говорять саме так під впливом польської мови. Можливо, давні слов’янські племена, які в минулому заселили наші терени, саме так і вимовляли слова. Тому назви різних географічних об’єктів Гуцульщини й Покуття треба писати так: Бистрец (первісний варіант) — Бистрець (вторинний варіант, офіційний, олітературений), Біланец (первісний варіант) — Біланець (вторинний варіант, офіційний, олітературений), Буковец (первісний варіант) — Буковець (вторинний варіант, офіційний, олітературений), Вербовец (первісний варіант) — Вербовець (вторинний варіант, офіційний, олітературений) і так далі.
Правильно повинно бути по-гуцульськи Игрец (первісний варіант), а не ігрець (вторинний варіант, офіційний, олітературений).
Так само в більшості сільських говірок Гуцульщини й Покуття перед деякими приголосними літерами, а також в кінці слова пом’якшується літера –р. Наприклад, Верьх (первісний варіант) — Верх (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Готарь (первісний варіант у с. Великому Ключеві Коломийського р-ну) — Готар (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Погарь (первісний варіант) — Погар (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Жбирь (первісний варіант) — Жбир (вторинний варіант, офіційний, олітературений). 
Назви географічних об’єктів із закінченням на –ця у більшості говірок Гуцульщини й Покуття закінчуються на -ці, а подекуди на –ца: Аршиці, Яршиці (первісний варіант) — Аршиця, Яршиця (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Голиці (первісний варіант) — Голиця (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Вулиці (первісний варіант) — Вулиця (вторинний варіант, офіційний, олітературений). Автор-упорядник М. Габорак подає назву гори і поточини у гуцульському селі Дорі біля Яремчі як Дебриця  (с. 169.), хоча місцеві жителі вимовляють Дебриці чи Дебрицьи.
Низка урочищ, яка має літературне закінчення –ча, гуцули й покутяни здебільшого вимовляють як –чі. Наприклад, Голечі (первісний варіант) — Голеча (вторинний варіант, офіційний, олітературений). Так само закінчення на –іччя у наших селах вимовляють як –іччі чи –ічі. Наприклад, Зарічі (первісний варіант) — Заріччя (вторинний варіант, офіційний, олітературений), Залучі (первісний варіант) — Залуччя (вторинний варіант, офіційний, олітературений).
Відомо, що в гуцульському діалекті більшість слів, які в літературній мові починаються на –я, починаються на –є, особливо це стосується географічних об’єктів. Тому повинно бути: Євірник (первісний варіант) — Явірник (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Верхний Єсинів (первісний варіант) — Верхній Ясенів (вторинний варіант, офіційний, олітературений) та ін.
У покутських говірках замість літературного префікса чи й кореня –ви вживається –ві. Тому повинно бути Вібранівка (первісний варіант), а не Вибранівка (вторинний варіант, офіційний, олітературений), Вівіз (первісний варіант), а не Вивіз (вторинний варіант, офіційний, олітературений) тощо.
Здається, більшість погодилася з тим, що в говірках гірських (гуцульських) сіл і містечок замість літературного –я та –а чуємо виразне –є, а в долинних, передгірських (покутських) селах чуємо м’яке –и, яке в літературних джерелах передають через –ьи. Тому порядок реєстрації деяких географічних об’єктів пропоную такий: Бирчьик (первісний варіант) — Бирчак (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Великій Студенєк (первісний варіант) — Великий Студеняк (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Вершєдка (первісний варіант) — Вершадка (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Воронєнка (первісний варіант) — Вороненка (вторинний варіант, офіційний, олітературений) — Вороненко (вигадка радянських чиновників, яка повинна бути замінена, незважаючи на її присутність у залізничній царині); Вуглєрка, Вугльирка (первісний варіант) — Вуглярка (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Горішньик (первісна назва) — Горішняк (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Коровйик (первісний варіант) — Коров’як (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Кньиждвір (первісний варіант) — Княждвір (вторинний варіант, офіційний, олітературений) та інші. 
Таке саме і з рідним селом видатного поета Дмитра Павличка. У словнику-довіднику М. Габорака подано лише його вторинну, офіційну назву. Мені як уродженцеві межівного села, з малого відомо, що в навколишніх селах кажуть Стопчьитів. Отже, мало б стояти так: Стопчьитів (первісний варіант) — Стопчатів (вторинний варіант, офіційний, олітературений). Якщо «Стопчьитів», то різні припущення про «стовп» і «чати», про «столпчати» не повинні навіть розглядатися...
Про кринички з соляною водою і солепромисел біля них у горах і на долах кажуть Бані. Отже, Бані (первісний варіант) — Баня (вторинний варіант, офіційний, олітературений). Відповідно: Лисані (первісний варіант) — Лисаня (вторинний варіант, офіційний, олітературений). Подібно й Площі (первісний варіант) — Площа (вторинний варіант, офіційний, олітературений). 
Принагідно треба наголосити, що в більшості говірок Гуцульщини й Покуття про соляну воду кажуть «соровиці» чи «сорвиці». Незрозуміло з чиєї руки в наших джерелах устійнилося «сировиця».
У словнику-довіднику не подано деякі варіанти. Наприклад, село Криворівня і подібні на –ня в селах ближче до Пруту вимовляють як Криворівні. А про Яремче ще кажуть Яремча і Яремчі (про це курортне містечко піде мова далі). У с. Спасі є топоніми Пігулівська, а не Підгулівська, не Ласівський потік, а Лосівський.
Цікавою з цього огляду є книжка Ю. ўулюка «Жаб’є» (Верховина: Гуцульщина, 2004), в якій автохтонний автор подав перелік місцевих полонин та урочищ у їхньому правильному гуцульському звучанні й написанні. Цю книжку названо у переліку використаної М. Габораком літератури, однак варіанти географічних об’єктів, які є в Ю. ўулюка, у словнику-довіднику чомусь не подано. Наприклад, у Ю. ўулюка є Маришєска, а в М. Габорака — Маришевська і Маришеска; у Ю. ўулюка — ўаджіна, а в М. Габорака — ўаджина; в Ю. ўулюка є Рерєска, а в М. Габорака — Ререска і Радескул; у Ю. ўулюка є Чівчін, а в М. Габорака — Чивчин і Цівчин. Причому тут є таке пояснення: у документах за 1863 р. зафіксовано назву полонини «Цівчин» (Топонімія Галицької Гуцульщини, с. 590). Йдеться про книжку С. Витвицького «історичний нарис про гуцулів», яка побачила світ польською мовою 1863 р. у Львові. У 1993 р. в коломийському видавництві «Світ» видано переклад цієї праці. Очевидно, при перекладі перекладач помилково переклав польськомовний варіант полонини «Чівчин», як «Цівчин», а М. Габорак узяв це слово як первісне і спробував розтлумачити на його основі назву полонини. На його думку, назва полонини походить від антропоніма «Цівка», який під впливом гуцульської говірки перетворився на «Чівку» — «Чівчин». Навіть, якщо б це було так, то, цікаво, чий це був антропонім «Цівка»? Якого племені, народу? Того, що жив перед гуцулами в горах?
У гуцульському діалекті прикметники на –ський вимовляються твердо –ский, –цкий. Тому повинно бути: Дубівска, а не Дубівська, Жєбівский потік, а не Жаб’євський, і так, як передає згаданий вище Ю. ўулюк: Пнівска, Бубенцка, Лемский (ўулюк Ю. Жаб’є, с. 20).
Натомість гуцули пом’якшують шиплячі, а тому спочатку мало б бути: Костричя, а не Кострича, Віпчє й Віпчєнка, а не Віпче й Вібчинка, Дженджі й Джюрджі, а не Дженджа й Джурджа, Заплеші, а не Заплеше. 
У гуцульському й покутському діалектах і не лише в них вживається Дуброва, а не Діброва, Глюбока чи Глубока, а не Глибока.
Безперечно, в орудному відмінку іменника діалектні гуцульські та покутські слова закінчуються на –ов, –ев, а не –ою, –ею. Тому мало б бути: Під Білов Кобилов (первісний варіант) — Під Білою Кобилою (вторинний варіант, офіційний, олітературений); Під Скуповов (первісний варіант) — Під Скуповою (вторинний варіант, офіційний, олітературений).
Очевидно, первісні назви Базьини, а не Базени, ўольдберрів млин, а не ўольбриків млин, Мочифіст, а не Мочихвіст, ілинці, а не іллінці, Николине поле, а не Миколине поле, Матіївці, а не Матеївці, Ласківці (у с. Залуччі Коломийського р-ну), а не Ластівці, Фрейово, а не Фреєво.
Є ще багато топонімічних назв Гуцульщини й Покуття, які не зафіксовано в словнику-довіднику М. Габорака і які, очевидно, в другому доповненому й уточненому виданні варто буде подати.
Наприкінці не зайве ще раз наголосити, що в подальшому було б правильно в реєстрі населених пунктів чи прізвищ спочатку подавати автентичну, первісну назву, тобто так, як її вимовляють корінні жителі, а потім — офіційну, газетно-літературну. Так ми поновимо топонімічну правду.

(Продовження наступного четверга, 11 вересня.)


Переглядів: 122 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016