Трагедія галицького книголюба - 26 Серпня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
П`ятниця, 2016-12-02, 9:50 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Серпень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
 
Архів новин
Головна » 2014 » Серпень » 26 » Трагедія галицького книголюба
3:18 PM
Трагедія галицького книголюба

Віднедавна при вході до Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки з'явилася пам'ятна таблиця на честь засновника першої в Станиславові української публічної книгозбірні Василя Пашницького. Але мало хто знає, що в місті дотепер зберігся будинок, в якому до середини 1940-х років проживала родина цього галицького педагога, краєзнавця та бібліофіла. Щоправда, ніякого меморіалу на честь Пашницького тут досі не створено. Натомість облуплену стіну старої кам’яниці "прикрашає" напис: "Продається".
Саме до цього будинку 22 червня 1941 року, коли  нацистська Німеччина почала війну проти Радянського Союзу, прийшли з НКВД, щоби заарештувати неблагодійного професора учительського інституту, директора обласної бібліотеки та колишнього стрільця Української Галицької Армії. Звідси вивезли вантажівкою сотні томів із його приватної бібліотеки. Через кілька днів, коли в місто увійшли угорські війська, Василя Пашницького впізнали серед сотень інших розстріляних арештантів. 
Дотепер донька репресованого Іда Пашницька не може повернути у власність відібраний у її родини будинок, хоча ще понад 20 років тому отримала на це повне юридичне право. Часом вона приходить до старої камяниці, притуленої серед вуличок за вокзалом, біля костелу, і дивиться на вікна хати, в якій проминули перші шість років її життя, згадуючи той злощасний день, коли почалася так звана «велика вітчизняна війна», а її батька назавжди забрали з рідної хати.
"Вранці тато пішов з дому в ту свою бібліотеку, без якої він, як казала мама, жити не годен був, але швидко повернувся і повідомив, що почалася війна, - переповідає 73-річна Іда Василівна журналістові "Z" спогади своєї матері. – Тато тоді тільки сказав мамі: "Пропали ми, Сонечко". Бо знав, що чиє би не було зверху – чи німці, чи поляки, чи радянські переможуть – життя нам не буде. Він був страшним правдолюбом, мав велику любов до України і думав, що у всіх має бути так, як він собі вимріяв". 
За Василем Пашницьким прийшли о п’ятій годині пополудні. То були останні арешти серед станиславівської інтелігенції. Загалом того дня заарештували 17 осіб, серед них – один інженер, документи якого були знайдені в місці масових страт, проведених органами НКВД в урочищі Дем’янів Лаз на околиці міста.
Під час арешту Пашницького з його будинку забрали його приватну книгозбірню, в якій були унікальні видання, придбані ціною великих особистих заощаджень. Усі книги з помешкання заледве помістилися на вантажівку. Кажуть, саме "контрреволюційні" та "націоналістичні" книжки з цієї бібліотеки стали підставою для репресій. Подейкують також про донос на Пашницького від колеги-викладача з учительського інституту. Щоправда, донька репресованого певна, що радянські каральні органи скористалися архівами польських спецслужб, які тримали Василя Пашницького на прикметі як людину з націоналістичними поглядами. Ще 15-річним гімназистом він записався до лав УГА і, пройшовши через горнило війни, знову сів за гімназійну парту. Відтак став активним учасником пластового руху, увійшовши до керівництва пластового куреня ім. Гетьмана Мазепи.
"Коли поляки в 1939 році відступали, то полишили свої секретні архіви з інформацією про неблагонадійних громадян, - міркувала Іда Василівна. – Було в тих архівах, мабуть, і досьє на мого батька".
Іда Пашницька дотепер не знає достеменно, що сталося з її батьком після арешту, якою смертю він загинув. На п’ятий день радянсько-німецької війни, 27 червня у Станиславові не стало жодної влади. Вночі з міста відступили радянські війська й урядовці, але ні німці, ні мадяри до міста ще не зайшли. За спогадами очевидців, з цілого міста під стіни станиславівських тюрем посходилися люди, щоби розшукати чи навіть визволити політичних в’язнів. Але в катівнях НКВД вже живих не залишилося.
"Мама дізналася, що тато мав би бути в підвалах НКВД – в приміщенні теперішньої ЗОШ №5, - розповідає Іда Пашницька. – Але якісь жіночки побачили, що вона виношує дитину, і не пустили її, сказали, що їй туди ходити не можна". 
Згодом, коли Іда Василівна вже була дорослою, мама розповіла їй, що, коли до міста увійшла нова окупаційна влада, то тіла замордованих виставляли біля тюрем, щоби їх впізнавали. Декого з невпізнаних ховали у братських могилах на території старого кладовища (тепер – Меморіальний сквер) – у тій його частині, де нині проходить вулиця Мельника. Біля одного зі старих дерев на тротуарі Іда Василівна досі ставить лампадку і квіти, бо на це місце вказала мама як на батькову могилу.
...Іда Пашницька народилася у серпні 1941 року, вже після смерті батька. Її мама, Софія Пашницька, переживала важку післяпологову депресію, загострену втратою чоловіка. Три місяці вона не виявляла жодного інтересу до життя, майже безперервно спала, а доглядати дітей приходила старенька сусідка. Тільки взимку вдова взяла себе в руки і ніби прийшла до тями. Але відтоді вона стала менше довіряти людям і зовсім перестала посміхатися.  До 1947 року Софія Пашницька з двома донечками прожила в будинку за залізничною колією, поряд із церквою на Гірці.
"Той будинок ще у 20-х роках купила моя бабця для дітей – їх у неї було восьмеро, а ще стільки ж було в її сестри, яка мешкала в Станиславові, – і всім тим дітям треба було дати освіту, - розповідала Іда Василівна. – Той будинок став таким родинним гуртожитком для гімназистів. Коли всі вивчилися, діти повиростали, в домі лишилася тільки моя мама. В 1932 році вона одружилася з татом і відтоді жили там разом".
У 1947 році сім’ї репресованого Василя Пашницького довелося таємно тікати зі Станіслава. Як каже Іда Василівна, тоді зі Сходу саме почали приїздити всілякі спеціалісти, і для них терміново шукали житло. Корінних мешканців вивозили під різними приводами – як «членів сім’ї ворогів народу», «посібників німецько-українських націоналістів», уніатів чи сектантів.
"Мама переживала, що її можуть посадити до в’язниці, а нас із сестрою направлять у різні дитбудинки – і сім’я пропаде, - розповідає Іда Пашницька. – Тож однієї ночі вона зібрала нехитрі пожитки: портфель з документами, татові нагороди і альманах поезій "Акорди" з татовим підписом, який був виданий в день татового народження, і ми поїхали на Тернопільщину до маминого брата, який був священиком".
До Станіслава (чи то пак уже до Івано-Франківська) донька Василя Пашницького повернулася лише на початку 1970-х років. На той час вона вже закінчила Львівський державний університет, почала працювати вчителькою. Першим місцем роботи, яке Іді Василівні порадили в міському відділі народної освіти, мала стати саме ЗОШ №5. Але на той час вона ще не знайшла собі житла в місті, тому від роботи в приміщенні школи, де загинув її батько, вдалося відмовитися.
"Я думаю, то мій тато з неба не допустив того, щоби я працювала в тому приміщенні, в підвалах якого він був замордований, - зітхає Іда Василівна. – Зрештою я влаштувалася в іншу школу, директор якої сказав, що приймає мене на роботу з поваги до мого батька, в якого він колись був учнем. Так я тридцять років проучителювала, і до 1989 року ніхто не здогадувався, що вчителькою працює донька репресованого".
Іда Пашницька каже, що від самого дитинства мріяла повернутися до міста, де минули її перші дитячі роки. А коли нарешті наважилася на переїзд і оселилася в Івано-Франківську, то щороку приходила до старої бабусиної хати в день арешту свого батька. Вона знала, що там мешкають дві сім’ї, яким дали ордери на проживання в її будинку як молодим спеціалістам. Довгі роки вона навіть не сподівалася коли-небудь знову переступити поріг рідної оселі.
"У 1993 році, коли я отримала реабілітаційний лист на батька, уже діяла постанова про повернення будинків реабілітованим, - розповідала Іда Василівна. – Тоді я відважилася, подзвонила сестрі, і ми вирішили спробувати повернути наш дім, якщо стане здоров’я і нервів. Я зібрала всі документи, які мені сказали, на хату наклали арешт, щоб її не можна було приватизувати. Але на тому все й стало. Щоб повернути той будинок, треба відселити дві сім’ї, а на те, щоб купити їм квартири, кажуть, нема коштів у бюджеті. І так з тих пір – нічого, одні бюрократичні відписки".
Донька репресованого каже, що одна пані, яка представляла інтереси такого ж, як вона, претендента на повернення будинку, їй делікатно натякнула, що задурно ніхто їй хату не віддасть. Але Іда Пашницька каже, що завжди з огидою відкидала думку про хабар, і дотепер сподівається на справедливість. 

Богдан Скаврон


Переглядів: 181 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016