Вівторок, 2019-10-22, 10:02 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Жовтень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
 
Архів новин
Головна » 2019 » Жовтень » 6 » “Три браття з Прикарпаття”: пісня з реальної історії бійців УПА з Рогатинського району
1:47 PM
“Три браття з Прикарпаття”: пісня з реальної історії бійців УПА з Рогатинського району

Ой там у лузі, там при дорозі
Червоні маки розцвіли.
Ой там три браття з Прикарпаття
Життя за волю віддали.

За рядками цієї повстанської пісні стоїть справжня трагедія родини Дмитрів з села Підмихайлівці Рогатинського району. Репортеру вдалося знайти рідну сестру трьох бійців…

Вірі Дмитрів 86 років, вона все життя прожила у Підмихайлівцях. Тут історію їхньої родини знають усі. Дорогою до хати, майже в центрі села, стоїть пам’ятник її тату – Івану Дмитріву, «Пробудителеві Галицької України» – пише на камені. Жінка й досі дуже гостро реагує на питання про батьків і братів, розповідає, стримуючи сльози.

В роки першої більшовицької окупації її батько – єдиний з села не піддався тискові, не вступив до колгоспу.

«Голова колгоспу казав, що я сам напишу за вас заяву, ви не будете писати. Аби була заява, я би вам всього дав і так. Уже тато постарів, знемічнів, але так до кінця і не пристав до совітів, такий впертий був», – розповідає пані Віра.

Іван Дмитрів був головою «Просвіти» у селі. Влаштовував вечори пам’яті, ставив вистави, до яких сам малював декорації. Почав ще за поляків, але й при совітах поглядів не змінив.

«Тато за поляків з тюрми не вилазив, – каже Віра Дмитрів. – Як свято, і хтось вивісить нашу фану (прапор), то зразу беруть нашого тата. Він каже, я не вішав. Але мусив відбувати покарання, бо знали, що він з людьми гімн співав, він їх піднімав. Мама не мали за що його викупляти, то помалу продавали поле. Казала, що привела додому, він такий страшний був, їсти дуже хотів…Якби висів прапор свій і польський, то вони були нічого не казали, а він – нє, лише свій».

Дружина Івана Меланія підтримувала його у всьому. Вона очолювала в селі гурток Союзу українок.

В такій інтелігентній та прогресивній родині виховувались п’ятеро дітей. А потім троє синів пішли воювати за Україну.

«Вони пішли усі три одночасно в 1940-му. Їх наш сотенний Кос (Володимир Забків) взяв до себе, – розповідає пані Віра. – Менший Богдан пішов у підпілля, але далеко його не відсилали. Перше брали якусь штахету перенести, був тут у селі зв’язковим. Він високий хлопець, найвищий з братів, хоч йому тоді 13 було. А середульшого Тараса відправляли на Чорногору, він цілу сотню врятував під Цюцьковом. А ще Тарас малював гарно, як і тато, але у нас нічого не лишилося – все москалі спалили».

Про старшого брата Мирослава говорить найменше. «Мама казали, він без академії знав, де що сіяти, де що робити».

Брати спочатку в лісі були, а потім вже і вдома ночувати могли. «У нас удома була криївка, під ґанком. Але то під старою хатою».

Загинули брати в один день – 3 березня 1945 року. Найстаршому Мирославу було 24 роки, Тарасу – 22, Богдану – 17.

«Вбили хлопців у сусідньому селі – Григорові. Мама так кричала страшно. Тато думав, що він не витримає, головою до стіни бився, – розповідає пані Віра, їй тоді було 11. – А той, що їх зрадив, переховувався у нас вдома. Звати його Андрій, але всі Дем’яном кликали. Цілу зиму у нас сидів, а потім прийшов і передав якусь депешу (записку), щоб ховалися, бо мала зайти москальська боївка. Зрадник разом з ними пішов, лишив їх у хаті, а сам десь втік. Прийшла сусідка і каже, хлопці, йдіть геть, бо облава. А москалі чітко знали, що хлопці там є, там їх і полапали».

Тараса замордували живим. «Він мав шапку з тризубом. То його так катували, що мозок з голови повитікав, так били. А він навіть не пікнув. Молодший втікав – застрілили».

Того року в березні випав сніг. Люди позбирали тіла хлопців, і в трупарню на цвинтарі скинули, щоб ніхто не бачив. Батько, Іван Дмитрів, мусив разом із дяком вночі їхати шукати.

«У нас було двоє коней, їх запрягли, – розказує пані Віра. – Як доїжджали до нашого цвинтаря, то звідти вибігло три зайці. Вони їхали, а ті зайці за ними, а потім враз пропали. І коли хлопців вже взяли на сани, то ці зайці знову з’явилися. І так знову аж до нашого цвинтаря, і зник­ли зовсім. То в березні було, але певно градусів з 30 морозу, дуже зимно. То як мама вмерла, дяк всім ту історію розказував».

Їх ховали пізно вночі, збили паку (ящик), не труну, на кладовищі викопали рів. Не могилу, а просто рів. І хреста спершу не ставили, лише згодом встановили дубовий.

«Тато, як вмирав, казав: «Я дітей втратив, України не добув і вмираю. То посадіть мені кропиву на могилі», – говорить Віра Дмитрів.

А пісню «Три браття з Прикарпаття» вона чула, лиш не знає, хто автор.

«Пісня про них написана. Співали її ще раніше, до того, як демократія настала. Москалі їх могили, слава Богу, хоч не чіпали».

Тетяна Скоропляс


Переглядів: 10 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019