«Я змалку була на службах. То було благословення, що служба Божа у твоєму будинку пройде, так тато казали. Сходилися люди, то як великий празник був. Трохи чергували, щоб ніхто чужий не видів», – каже пані Анна. Вона живе у селі Вороненко, її стара хата теж добре пам’ятає підпільні церковні служби.
«Репортер» приїхав трохи зарано, тож мусили чекати, доки пані Анна Бойчук дослухає службу по радіо. «Вже Апостол баба слухають, то ще трохи лишилося. Ви зачекайте», – радісно повідомив її онук Владислав.
Греко-католицьку церкву совіти заборонили у 1946 році, але вона не зникла. Попри заборони і переслідування, люди віру зберігали, священники служили по хатах. Знали, що всім загрожує арешт, на ризик йшли свідомо.
Пані Анні нині 83. Виховала чотирьох синів, має багато внуків. Один став священником, має парафію у Тернополі.
Бабуся досі чітко пам’ятає імена та біографію усіх служителів, які відвідували їхнє та довколишні села. Особисто знала отця Михайла Косила, котрий мав цілу підпільну духовну семінарію, де й готував священників.
«Мене ще за Польщі хрестили, в 1936 році, – каже пані Анна. – Сина Івана хрестив сам отець Косило, а Василя, Михайла і Павла – його вихованці».
Пані Анна пригадує своє вінчання в підпіллі. Батько домовився про капличку. Замість корон – маленькі віночки на голову. Адже такого багатого церковного приладдя, як нині, священники тоді не мали, бо сховати було ніде, а з собою носити було небезпечно. Якщо кадебісти спіймають – одразу арешт. Усіх «підозрілих» перевіряли ще на залізничних станціях. Тому більшість церковного приладдя зберігали в людських хатах.
«У нас теж така валіза була. Ховали на шафі, але вже багато чого віддали до церкви», – говорить Анна Бойчук.
Валізу з церковними ритуальними предметами родина зберігає багато років
Онук Владислав допомагає бабусі принести реліквію. Усі чомусь одразу стали говорити пошепки. Перед тим, як відкрити, перехрестилися, а бабуся навіть вийшла з кімнати. Показувати вміст валізи взялася невістка Богдана, дружина найменшого сина пані Анни – Василя.
«Давайте обережно, бо то все дуже благеньке», – каже Богдана. Навіть трійко дітей затихли і дивилися мовчки.
«Ось, у полотняному мішечку – це чаша для причастя (потир) і маленький дискос (металева тарель – Ред.). Пляшечка, певно, з-під ліків – то для миропомазання. Йой! Навіть хліб для причастя зберігся цілий, не поцвів, видко, що Божий», – говорить пані Анна, яка повернулася вже після того, як відкрили валізу.
Ще там – маленький служебник, саморобні підсвічники з фольги, недопалені свічки.
«Носили ми цю валізу на служби і в інші хати, найчастіше – мій син Павло, – розповідає Анна Бойчук. – А Михайло, третій син, як закінчив училище кравецьке, то вже шив отцям ризи. Його Косило до цього залучав у вісімдесятих. Ще не було де купити тих філонів, матеріалу не було. Самі отці приносили тканини, навіть штори, бо не було спеціальних, десь стрічки навіть знаходили. То все отець Косило постачав».
У Вороненці багато людей переповідають одну історію, що трапилась у 1977 році.
«Померла в Юри Драпака мама. Мав прийти отець Іван Бойко з Красного, проводжати покійницю. І хтось із чужих то прознав, – розказує пані Анна. – Та й привів у хату кадебіста. А той став посеред хати біля тіла й питає: «Гдє Касіла?!». А син померлої відказує, що ми нині не косили, бо ж мама померла… Той і пішов ні з чим. Отцю тоді передали, щоб він навіть до хати не йшов. Так і поховали небіжку».
Священники тоді борід не носили, аби можна було їх швидко перевдягнути під звичайного селянина або навіть у жіночий одяг і так вивести з села.
«Свої ж усі знають один одного, це не є така спільнота велика, як нині. Побачили, що то чужий, або що випитується, і все бігом на хрест і по похоронку, або по хрестинах, – додає невістка Богдана. – Людей багато не було, може, 20 збиралося. Після служби всіх гостили, накривали столи. І холодець варили, й голубці, і на наступний раз заповідали, домовлялися, хто прийде й коли. Ті, хто постійно ходив на служби, то знали. Тому й так рідко облави були».
З розвалом СРСР Церква вийшла з підпілля, люди отримали змогу вільно молитися у храмі. Але нічого не забули.
Тетяна Скоропляс |
