Субота, 2017-10-21, 7:00 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
 
Архів новин
Головна » 2017 » Квітень » 21 » Василь Гук: Кагебисти ні на крок не відпускали мене від себе
3:07 PM
Василь Гук: Кагебисти ні на крок не відпускали мене від себе

Нещодавно, перебуваючи Івано-Франківському архіві, переглядав книгу Василя Гука «Церківна і Станківці» (видавництво «Нова Зоря», 2004 р.) У книзі на 640 сторінках детально розкрита історія не тільки двох сіл, але й відтворена панорама цілої епохи, через які довелося пройти нашому народові. Василь Гук - відомий краєзнавець, активний діяч «Просвіти», «Руху», «Меморіалу». Кілька років тому він презентував свою книгу «Шлях до волі» (2013). Звісно, непросто на схилі літ про себе заявляти, коли літа підкошують здоров’я, а пам’ять уже не та, що раніше. Але і забувати про таких відомих людей ми не маємо права. Шануймо їх поки вони живі, згадуймо їх і зберігаймо те, що вони змогли зробити.

Колись п. Василя, ще можна було зустріти на вулицях Франківська, де я з ним зустрічався кілька разів. А якось минулого року він зателефонував мені і розповідав про себе, про своє життя, між іншим сказав, що йому у 2017 році виповниться дев’яносто років. Я хотів про нього написати окрему статтю, але подумав, що краще про себе розкаже він сам, своїми спогадами, які вдалося відшукати. А ще мені до рук, може й не просто так, попала світлина із відкриття пам’ятника Т. Шевченку у Бурштині. На ній В. Гук на передньому плані – сивочолий, безпосередній і справжній. Зрештою таким він, дякувати Богу, є навіть в своє дев’яносторіччя.

 

Народився я 2 лютого 1927 року в селі Церківна Долинського району Івано-Франківської області. Батько мій Юрій син Степана — колишній старшина Української Галицької Армії, військовий комендант міста Болехова в 1918— 1919 роках. Мати, Параскева Гук, — донька заможно­го газди з села Кальна Олекси Штурмака, який багато років був сільським війтом. Батьки виховували мене в дусі християнської моралі й патріотиз­му, прищеплювали любов до всього українського, до Церкви, мови, краю, до України, вчили чинити добро й не потурати злу.

Читати й писати навчився від брата Степана й сестри Марії, коли мені було п’ять років. Початкову чотирирічну освіту здобув у рідному селі, а до п’ятого класу за перших совітів ходив до сусідніх Росточків. Семирічну школу закінчував у Болехові вже за німецької займанщини. Тут у вільний від навчання час набував знань і навиків столярського ремесла й техніки різьби та випалю­вання по дереву в знаного на той час різьбяра та скульптора Ми­хайла Черешньовського. У майстерні цього митця діяла підпільна група ОУН, до якої належали сам власник, його дружина Оксана, брати Іван та Федір Данківи, Василь Гошовський на псевдо Доро­шенко, Євгенія Парахоняк і ще декілька осіб. Відкрити майстерню порадив Михайлові Черешньовському Центральний провід Організації. Це дало змогу вберегти 30 учнів від вивезення на роботу до Німеччини.

У вересні 1944-го я пішов до восьмого класу Болехівської шко­ли, а 14 жовтня забрали мене зі шкільної лави на війну. Не знав я тоді, що 12 січня 1944 року Сталін підписав надтаємний наказ № СП 0047, за яким майже беззброй­них, не вишколених новобранців із Західної України, аби ті не поповнювали повстанських лав, тися­чами гнали на передову під німецькі кулі. Та не дуже прагнув я проливати свою кров за нових оку­пантів, а тому, як тільки трапилася нагода, покинув ешелон, яким транспортували нас на фронт, і повернувся до рідного села, де перебував у підпіллі ОУН—УПА.

У вересні 1945-го за наказом районного проводу легалізувався і з підробленим паспортом всту­пив до Стрийського педагогічного училища, виконуючи різні завдання надрайонного проводу та його керівників Іскри (Юрія Юріва) й Дорошенка (Василя Гошовського). По закінченню училища (1948) Дрогобицький обласний відділ народної освіти послав мене вчи­телювати в село Вороблевичі Меденицького району, і моя підпільна праця припинилася. Учні й батьки любили, мене, молодого вчителя, який усі свої знання, талант, молодечий запал віддавав дітям, а вечорами працював із сільською молоддю. Готував вистави, концерти, святкові програми. Усе складалося якнайкраще, якби не один випадок, який багато змінив у моєму житті.

Трапилося це навесні. Я повертався зі школи й на подвір’ї господаря, в якого квартирував, застав гурт людей та якогось військовика без погонів. Це був районний уповноважений від позики. Моя господиня не сплатила всієї суми й намагалася переконати його, що частину грошей уже заплатила, а більше не має звідки взяти. Така відповідь явно не влаштовувала районного посланця. Він забіг до хати, схопив швейну машинку й поніс до воза. На подвір’ї знявся лемент. Заплакали діти, заголосила господиня. Я не міг довго мовчки дивитися на таке свавілля. Підійшов до воза, зняв машинку й на очах усіх сусідів поніс її назад до хати.

Тут дорогу мені перепинив уповноважений і став виривати свій трофей. Наша шар­панина переросла на кулачний бій. Побачив уповноважений, що зі мною сам не впорається, побіг до сільради викликати допомогу з району. Але й цим він мене не наполохав. Я теж зателефонував до райкому й розповів, як по-хуліганському поводиться їхній уповноважений, сказав, що це грубе пору­шення радянської конституції, назвав свідків, які бачили те, що діялося на подвір'ї. Так і поїхав уповноважений до райцентру без машинки й без грошей.

Невдовзі про цю неординарну подію у Вороблевичах загомонів увесь район. Мене кілька разів викликали до райвно, райкому партії й МГБ. Та я твердо стояв на своєму, що така поведінка упов­новаженого є грубим порушенням конституції. Мене не покарали, але «пояснили», що так робити не годиться, що подібними вчинками компро­метую представників радянської влади в очах колгоспників, даю поганий приклад іншим.

У 1949 році я одружився з учителькою Марією Петраш, донькою засланого до Хабаровського краю греко-католицького священика, отця Йосипа. Розумів, що ні райкомівці, ні емгебисти не пода­рують мені зухвалого «вибрику» щодо уповноваженого зі збору позики й помстяться за будь-якої нагоди. А тому ми з дружиною змінили місце праці — влаштувалися в Демидівській семирічній школі Ходорівського району. Марія викладала математику, а я українську мову та літературу. У Демидові пропрацювали ми з дружиною до 1955 року, відтак перебрались у село Тисменичани Лисецького району Станіславської області, де я працював директором середньої школи.

Через рік районний відділ народної освіти запропонував мені посаду директора Іваниківської семирічної школи, на якій пропрацював лише два роки. Приводом зняття мене з цієї посади стали дві причини: не був членом КПРС, і на серпневій нараді вчителів сказав, що другий секретар райкому партії Олексій Третьяков — некультурна людина. В Іваниківську семирічку прислали нового директора. За фахом він і його дружина були учителя­ми української мови й літератури. Вони й забрали всі мої уроки.

Мені запропонували роботу за 100 кілометрів від рідного дому. Я звернувся зі скаргою в облвно, але завідувач Є. Федорів порадив мені перекваліфікуватися й дав рекомендацію на навчання на хіміко- біологічний факультет Полтавського педагогічного інституту.

У Полтаві студіював я тільки вузькоспеціальні предмети, оскільки загальні вивчав уже в Дрого­бицькому вчительському інституті. У вільний час наші викладачі проводили екс­курсії по історичних місцях міста, музеях. Якось після відвідання музею та місць Полтавської битви нам улаштували обговорення. У своєму виступі я покритикував екскурсовода за те, що він непра­вильно висвітлив постать українського гетьмана Івана Мазепи, та й сама музейна експозиція не відпов­ідає історичній правді. На обговоренні був присутній професор Микола Гавриленко. По закінченні він підійшов до мене і сказав: — Запрошую вас сьогодні до себе на чашку чаю. Моя дружина пече чудові тістечка. Чекаю вас о шостій годині, живу на Овражній, 26.

Професор зустрів мене, як давнього найщирішого приятеля, ніби ми зналися вже десятки років. У розмові запитав, звідки я так докладно знаю про гетьмана Мазепу й чому не побоявся так виступи­ ти перед студентами. Я відповів, що прочитав майже всі історичні твори Богдана Лепкого, який на противагу Пушкіну створив правдивий образ гетьмана Мазепи. Професор Гавриленко попросив привезти йому твори цього письменника. Хоч було це вкрай небезпечно, я все ж погодився.

Отак ми стали друзями й нічого не приховували один від одного. До кінця свого навчання знайшов ще немало побратимів серед викладачів та студентів. Був учас­ником їхніх диспутів, вечорів. На таких зібраннях я не лише спростовував облудні висвітлення істо­ричної постаті Івана Мазепи, але й Степана Бандери та бандерівців. Розказував про гуцулів, бойків, про чудовий Прикарпатський край. Зв’язку з викладачами та випускниками Полтавського педінституту не переривав аж до мого арешту. Найдовше листувалися ми з Миколою Гавриленком. Він був вдячний мені за твори Богдана Лепкого.

За нашим листуванням, очевидно, пильно стежили кагебісти, бо два професорові листи згодом навіть фігурували в моїй слідчій справі, познайомитися з якою я дістав змогу аж після 1991 року. В Іваниківці, крім викладання хімії й біології в школі, проводив просвітницьку роботу серед мо­лоді. Організував драматичний гурток, готували вистави, вечори запитань і відповідей, диспути. З моєї ініціативи в селі 1964 року був споруджений перший у Богородчанському районі пам’ятник Тарасові Шевченку.

Репертуар нашого драмгуртка не завжди подобався компартійному начальству та чиновникам із районного відділу культури. Адже поряд із загальновідомими виставами, до нашого репертуару входили фактично заборонені на той час «Ясні зорі» та «Степовий гість» Бориса Грінченка, «Не­вольник» Марка Кропивницького. Інколи, щоб не насторожувати дочасно наших недоброзичливців, ми оголошували, наприклад, що йтиме «В степах України» Корнійчука, а показували глядачам Грінченкові «Ясні зорі».

Не дуже приховував я свої погляди на діяльність та політику комуністичної партії та її так званої радянської держави. Не дбав про обережність. Не знав, що за мною пильно стежать недремне око та всечуйне вухо КГБ. У 1973 році нова хвиля репресій проти інтелігенції прокотилася Україною. Не обминула вона і мене. «За наявними оперданими відомо, що Гук,— писав 5 березня начальник Івано-Франківського управління КГБ полковник В. Байталюк прокуророві області Параскевичу, — при поширенні на­клепницьких вигадок користувався документами нині заарештованого Мороза. Однак установити місця зберігання тих документів в даний час не стало можливим».

У мене й справді було чимало самвидавської літератури: «З приводу процесу над Погружальським» (про жахливу пожежу в бібліотеці АН УРСР у Києві), «Серед снігів», «Репортаж із заповідника імені Берії», «Неосталінська хвиля московського терору на Україні», «Інформації і коментарі захід­ної преси про події на Україні», «Московські самодури шаленіють», «Ювілейний міст», «Замість останнього слова» Валентина Мороза, «Заява в Президію Верховної Ради УРСР» В’ячеслава Чорновола, вірші Василя Симоненка, «Заворожи мені, волхве» Ліни Костенко, «Вітер» Миколи Вінграновського та чимало інших матеріалів.

Ще перебуваючи в підпіллі, я набув певного досвіду конспірації. Із конспіративних міркувань ніколи не тримав у себе на квартирі самвидавських матеріалів, а зберігав їх... у школі. У біологічному кабінеті, яким я завідував, був муляж коня. Його порожня середина й слугувала мені непоганим сховком для вже згаданої літератури. Отвір затулявся так щільно, що треба було дуже пильно придивлятися, аби його зауважити.

Десь на початку 1973 року один із колег дав мені зрозуміти, що за мною стежать. Як з’ясувалося згодом, серед учителів, які, здавалося, добре до мене ставилися, «щиро» вітали з днем народження, «від душі» бажали щастя та здоров’я й навіть цілували, підробляли в органах держбезпеки доносами на своїх товаришів по роботі. «...При підборі репертуару для драмгуртка він (тобто я. — В. Гук) старається ставити такі п’єси, які тою чи іншою стороною... відображають націоналістичні погляди на хід розвитку історії суспільства. Гук В. Ю. при обговоренні актуальних проблем ідеологічної бо­ротьби на сучасному етапі любить смакувати ворожою ідеологією» .

Дев’ятнадцятого квітня кілька осіб у цивільному зробили обшук у мене на квартирі, а нічого не знайшовши, звеліли їхати з ними в Лисець до хати батьків моєї дружини, бо є відомості, що там зберігається машинка, на якій я друкую антирадянські матеріали. Я знав, що в Лисці вони нічим не поживляться, а тому був спокійний. Непокоїв мене біологічний кабінет, куди будь-якої хвилини мог­ли завітати непрохані гості. Але як запобігти лихові? Кагебисти ні на крок не відпускали мене від себе. Нарешті рятівна думка сяйнула в моїй голові. Коли ми вийшли на сходову клітку, я «згадав», що «забув» ключі від лисецької квартири.

Скориставшись із дозволу повернутися до кімнати, скоро­мовкою шепнув дружині: . — Марусю! Лови перше-ліпше таксі і мчи до Іваниківки. В муляжі коня, що в біологічному ка­бінеті, заборонена література. Зроби, щоб вона не потрапила до рук чекістів. Може, вони ще не встигли її виявити. Тільки обережно! За тобою можуть стежити. Везли мене, мов розбійника. Я посередині на задньому сидінні, а обабіч — два охоронці.

У Лисці обшук тривав дві години. Зазирали в кожну шпарину, аркуш за аркушем перегортали кожну книжку, позривали обшивку з крісел і диван-ліжка, але так нічого й не знайшли. По якімсь часі сюди прибули богородчанські чекісти, які робили обшук в Іваниківці, й усі разом повезли мене до Івано-Франківська. Тут, у прокуратурі, дали мені ордер на арешт, забрали документи, гроші й повезли до в’язниці. Уже з першого допиту зрозумів я, що КГБ не має у своєму розпорядженні матеріалів, за якими так ревно полювали його вірні слуги, і про які писав у березні начальник Івано-Франківського управ­ління цього відомства прокуророві області.

Судили мене 5 червня 1973 року. Подивитися й послухати, як розправляється комуністична радянська влада над їхнім учителем, і водночас підтримати мене прибули учні нашої школи. Це схвилювало мене до глибини душі. Не зворушив їхній вчинок лише «найгуманніших у світі» слуг радянської Феміди. Школярів навіть не впустили до судової зали. Щоб не чули таких «провин» свого вчителя: «Підсудний Гук на протязі з 1966 року до 1972 року серед педагогічного колективу Іваниківської 8 -річної школи та інших громадян систематично поширював в усній формі завідомо неправдиві ви­гадки, що порочать радянський державний і суспільний лад, зокрема зводив наклеп на національну, інтернаціональну та економічну політику Радянської держави, на непорушну дружбу і єдність на­ родів Радянського Союзу».

«В розмовах з вчителями... підсудний Гук твердив, що на Україні існує засилля росіян, якими захоплено всі керівні пости, що українська нація в Радянському Союзі принижена, русифікована, українська культура пригнічена, українська мова ігнорується, в діловому листуванні, на вивісках підприємств, установ культивується російська мова, що російська мова є гальмом у створенні украї­нських національних кадрів, бо через російську мову українці не можуть вступити до вузу, що в українських вузах навчається більшість росіян.

Підсудний також твердив, що своїми матеріальни­ми багатствами Україна не розпоряджається, внаслідок чого рівень життя українського народу низький, що рівень матеріального забезпечення радянських учителів незрівнянно нижчий, ніж у США, вихваляв буржуазний лад панської Польщі в Західній Україні».

Я ще довго відчував моральну підтримку своїх вихованців, а найдужче, коли читав і перечитував їхні листи в ув’язненні — селищі Перехрестівка Роменського району Сумської області. Термін ув’язнення відбув «від дзвінка до дзвінка». Але й після повернення всюдисущі кагебисти не позбавили мене своєї опіки. Мало того, вимагали, аби я зрікся своїх переконань, опублікував «покаянного листа» в пресі.

На роботу не те що в школі, але й ящики ремонтувати не приймали. Всюди «пояснювали», що в Івано-Франківській області роботи для мене нема. Нарешті після довгих митарств улаштувався гальваніком у виробничому об’єднанні «Промприлад».

Минуло кілька десятиліть після мого арешту. Нині, з відстані часу, бачу всю абсурдність звинува­чень, за якими судила мене комуністична Феміда. Але не те прикро мені — боляче, що й через багато років після тої ганебної розправи, коли радянська пропаганда вже вихваляла «перебудову», «гласність» і «демократизацію», Івано-Франківська обласна прокуратура визнала цей вирок як «за­конний і обгрунтований». Воістину, така держава мусіла розпастися.

*Спогади друкуються із незначними скороченнями

Іван Драбчук


Переглядів: 11 | Додав: Dnister


Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії, член НСКУ Андрій Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю
Copyright MyCorp © 2017