Вшанують священника, співця Манявського скиту - 2 Березня 2011 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Антін Могильницький народився З березня 1811 року в селі Підгірках поблизу Калуша в сім'ї убогого священика. На другому році життя Антона помер його батько. Дитячі роки майбутній письменник і громадський діяч провів з матірю та вітчимом у Солотвині на Богородчанщині. Сюди сім'я переїхала після смерті батька — 1813 р. Гімназійну освіту юний Антін здобував у м. Бучачі, Чернівцях, Будапешті. 1837 року він вступив до Львівської греко-католицької семінарії, яку успішно закінчив через три роки. Після закінчення духовної семінарії Антін Могильницький зайняв спочатку посаду парафіяльного адміністратора в с. Зборі Калуського повіту, а потім перенісся у старовинне село Комарів біля Галича.
Літературну діяльність молодий Могильницький почав у 1838 році в стінах духовної семінарії, де написав свої перші вірші. Боротьба за рідну мову і літературу стає для Могильницького кровною справою, головним змістом його поезії і публіцистики.
Революційні події 1848 року дали письменникові ще більшу наснагу до літературної і громадської діяльності. Саме в цей час на матеріалах народних переказів написав він свою найкращу поему "Скит Манявський", баладу "Русин—воїн". А. Могильницький хотів видавати у Станіславові літературний журнал. Можливо, в цьому часописі А. Могильницький хотів надрукувати щось з життя Підгірок і Калуша, куди він навідався навесні 1848 року і де, за спогадами, збирав якісь матеріали.
У буремному 1848 році письменник поринув у громадсько-політичну роботу, зокрема, у Станиславові. Саме тут, на Станиславівському соборі, він виступив з палкою промовою, яку Іван Франко назвав однією з перших "маніфестацій руських в тім памятнім році". Основним змістом її був заклик до єднання українського і польського народів у боротьбі за демократичні права і свободи. Палкий поборник єднання цих двох словянських народів, А. Могильницький ясно говорив, що "нам потреба народної єдності, єсли ми з-під тяжкого ярма абсолютизму хочемо цілком видобутися і тих прав і свободи, котрі нам конституцією суть обіцяні, але ще не сповнені" .
1859 року письменник переїхав у с. Бабче, де посів парафію. Тут у 1861 році його обирають до першого Галицького краєвого сейму, де він часто виступав. Сейм делегував Антона Могильницького до віденської Державної Ради. Це було нелегке і авторитетне державне визнання. Однією з кращих є його промова, виголошена у Відні 27 червня 1861 р.: "Яко русин з роду говорю я з глибини руського серця, що руський язик є цвітущий, совершенний і був колись язиком польського королівського двора і дворян... Нині твердять наші противники, що руський язик не спосібний до шкіл, до науки".
Незважаючи на щоденні турботи про хліб насущий, про виховання дітей, яких було 13, піклування про здоров'я, Антін Могильницький продовжує літературну діяльність. Він пише чудові вірші: "Згадка старовини" (Вінок русинам на обжинки.— Відень, 1846.— Ч. 2.— С. 42—44), "Пробудися, соловею", "Ученим членам Руської Ради", "Судьба поета" та інші.
13 серпня 1873 року, будучи проїздом у с. Яблуньці Богородчанського округу, А. Могильницький несподівано помер. Похований він на місцевому цвинтарі. Довго могила була запущена, але львівські патріоти всупереч комуністичним чиновникам за одну ніч таємно впорядкували її і встановили 1985 року надмогильний памятник. Про життя та письменницьку і громадську діяльність Антона Могильницького писали літературознавці, його творчість особливо високо цінував Іван Франко.