П`ятниця, 29.03.2024, 07:52:21

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Жовтень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
 
Архів новин
Головна » 2014 » Жовтень » 18 » Бандерівці – як вони є
11:16:49
Бандерівці – як вони є

Їхня історія обросла героїчними легендами і цинічною брехнею. Одне лиш слово «бандерівці» роками розділяло Україну, нині ж чимало народу – навіть зі Сходу – називають себе так з гордістю. Слова мають властивість набувати нових значень і нас, «бандерівців ХХІ століття», насправді багато. А от їх, тих перших, лишилися одиниці. Вони вже дуже старенькі, вимучені, але тримаються, бо триматися звикли. Що вело їх у підпілля і як вони за це заплатили – в історіях двох франківських ветеранів.

Фронт без гверу*
Оксані Манюх – 91, перше, що вона робить, то показує фото свого чоловіка Володимира.
«Він хірургом працював, так Боженька дав, що навіть у таборі, а я на лісоповалі, на земляних роботах, – розказує жінка. – Нас арештували у 48-му. То було 28 жовтня, я сиділа вдома, бо сину було лиш 10 місяців. Приходять двоє мужчин, кажуть, хотіли б із вашим чоловіком поговорити. А я їм відповідаю, що він на чергуванні в лікарні. Ну то проведіть. Зайшли в лікарню, хотіла піти по Володю, а один так голосно – «Стой!», і я все зрозуміла».
Чоловіка в лікарні не було кому замінити, то, поки чекали, попросилася додому – погодувати дитину. А насправді, аби сказати мамі, що це арешт.
«Відвезли мене на Сахарова і чую, кажуть черговому: то Припхан, а Манюх зараз прийде, – розповідає пані Оксана. – Певно, я проходила в них ще за дівочим прізвищем. За що взяли? Бо я ще з 17 років в ОУН».
Коли прийшли перші совіти, гімназистка Оксана і ще кілька таких же її товаришів вирішили вступати в юнацтво ОУН.
«Нашим завданням був вишкіл. То така конспірація була страшна, ніхто ні про кого не мав права слова сказати, – з захопленням пригадує жінка. – Кожен мав свого провідника. Мого звали Осип Білобрам, давав нам ідеологічну літературу. І так йдемо по парку, ніби гуляємо, а він перевіряє, як знаю. А я під собою мала ще три дівчини».
Згадує, як складала присягу – в катедрі, на дзвіниці, клялися на револьвері, який раптово вистрілив. Добре, що в церкві люди співали й це заглушило постріл. Як казала мамі, що ночуватиме в подружки, а сама йшла по повідомлення на околиці. Як в Ямниці під прикриттям табору праці ОУН організувала вишкіл для молоді, і як з дівчачої чоти кепкували хлопці.
«В них навіть пісня була – «Будем старатись, щоб з табору повиганяти військо в спідничках, щоб не пропала наша слава, козацька слава у віках», – наспівує пані Оксана.
А зразу з того табору вона викликалась у похідну групу, яка прямувала на схід.
«Їхали фірами, дівчат було лиш троє, решта – хлопці, доїхали до Кам’янця, там була наша станиця, – пригадує вона. – І нас розділили, кожного в інше село учителювати. Я потрапила в Капустяне, і вже почала прихиляти до нас одного з вчителів. А тут приходить Стефа, моя товаришка, і каже, треба тікати, бо наших хлопців розстріляли. Як же ж нам було страшно!». Їх відправили у глухе село, з хати виходили хіба вночі. І там дівчата майже рік писали пропагандистські листівки.
Коли Оксана повернулася додому, дізналась – помер її батько. Життя продовжувалося, дівчина влаштувалася в аптеку, передавала в підпілля ліки. Це і стало її основною роботою аж до арешту.
У 1944-му вступила до Львова в медінститут, але наближався фронт і заклад перевели до Кракова.
«А ми, студенти-оунівці, вирішили, що треба їхати в села під Львовом, де були наші сотні, – розповідає пані Оксана. – Мене відправили у Любешці. І то вже було підпілля. Бувало питають – а ви мали гвер? А я кажу: ні, моїм гвером були ліки. Ми діставали їх для хлопців по аптеках, збирали трави. Ще через рік так сталося, що офіційно влаштувалася в аптеку в райцентрі, тоді ще легше стало ліки діставати. Хлопцям всього треба було – вату, марлю, йод, перекис, та що то розказувати».
Ту роботу перервав тиф, жінка ледве одужала й після того вирішила вертатись додому. Тут знову в аптеку – і знову ліки до лісу. У 1945 році вийшла заміж за лікаря Володимира Манюха. Той теж був у підпіллі.
«Ми знали один про одного, але ніколи про це не говорили, – пригадує пані Оксана. – От пам’ятаю Різдво 45-го, в Чорному лісі поранили провідника, приїхали за чоловіком. Той тихо зібрав усе, що треба, і саньми до лісу. Вернувся зранку ледь живий. Він нічого не розказував, я нічого не питала».
А в 1948 році їх забрали – дали по 10 років таборів в Іркутській області.
«Я свого чоловіка побачила аж через вісім років, – сумно зітхає жінка. – Якраз приїхав до нас начальник Назаров і став розказувати, що режим пом’якшили і як у нас все добре. І тут одна жінка, вона колись була лікаркою у Кремлі, потягнула мене за собою, каже, пиши заяву на побачення. І ми так разом до нього – от у нас заяви, підпишіть. Коли Володі сказали, що до нього приїхала дружина, він не повірив, але побіг на вахту. Перше, що спитав – ти не голодна? Володі нема вже 27 років, ніяк не забирає мене до себе».

Зрадники були завжди
Миколі Ґлюздіну теж 91 рік, любить прижартовувати і має напрочуд добру пам’ять. Зразу береться розказувати про Коновальця, Петлюру, Мельника, захоп­лення Києва Муравйовим – усе з датами і деталями.
«Це аби ви передісторію знали, яка ситуація була, – як вчитель наставляє він. – Я сам з Ланчина Надвірнянського району. В мене троє старших братів були у підпіллі, то я в 16 років вже тримав у руках зброю. Не свою – їхню, ховав, передавав».
Каже все, що вони хотіли – то самостійної України, бо досить надивилися і на совітів, і на німців.
«Коли в 39-му прийшли «ізбавітелі», то вони забирали і війтів, і директорів шкіл. А як відступали, то скільки народу в Дем’яновому Лазу перебили?! – переповідає дідусь. – А німці забирали наших в СС, а хто лишався, то у робітничі батальйони – баудінст. Я працював у такому, в Микуличині на лісопильному заводі. На суботу нас пускали додому, а в неділю ввечері мали вернутися. Мій товариш повернувся в понеділок, то його зразу розстріляли. І все, я вирішив, що більше туди не вернуся».
У рідному селі хлопчина пішов до дівчини, про яку знав, що вона станична, і заявив – йду в повстанську армію. Та знала його сім’ю і каже: добре, але в мене є ще пару хлопців, один із Вінниці, він там у німців на обозі їсти возить, ­візьми їх з собою.
«А мені що, не на плечах же їх носити буду? – сміється пан Микола. – То й погодився. Сказала, куди йти, і що нас зустріне дівчина. Йшли довго, вже й не пам’ятаю скільки. Дійшли аж у Пороги. Там формувалися сотні. Був там Гамалія, Різун, Лис, я був у сотні Лиса. Дуже багато було їх. І там був вишкіл».
Чого вчили? Стріляти. Де брали зброю? Здобували.
«Були німці, були мадяри, роззброювали їх – ішли як на війну, брали в окруження…», – розказує дідусь.
Після того табору відправився додому, чекати наказу.
«А десь через два дні ми з тою станичною верталися з вечорниць, якраз переходили річку і чуємо «Руки вверх!», – пригадує пан Микола. – Я б із тої історії ще вийшов, якби не той хлопець з Вінниці. Він і ще один такий же після того, як прийшли з нашого табору, влаштувалися поліцаями і все розказали».
Пан Микола каже, що на допитах повторював лиш одне:
«Німці забирали в Німеччину, тому пішов у ліс». Приводили до нього і станичну, Марійка її звали, побиту, з видертим волоссям, обоє мовчали. Де вона потім ділася, ніхто не знає, каже, певно, замучили і десь закопали.
Судили його в Коломиї – 15 років у Магадані. Сім’я ще довго боялася, що і їх вивезуть. Ховалися по полях, по чужих людях. Пан Микола вірить – врятувало їх те, що тато був дуже набожним. Що сталося з трьома братами, не знає і нині. Казали люди, що одного бачили в Чехословаччині, другий у Чорному потоці загинув, про третього взагалі вістей не було.

P. S. Це тільки малесенький уривок з життя українських повстанців. А скільки таких історій уже ніколи не будуть розказані. Герої наших історій кажуть, навіть у страшному сні не уявляли, що під кінець віку знову побачать Україну у війні.
У вівторок Рада таки вирішила, що День захисника відзначатимуть 14 жовтня – на свято Покрови, у День українського козацтва та УПА. Але навіть за сьомим разом депутати не змогли внести у порядок денний проект про визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій.

* Гвер (діалект.) – рушниця

 Євгенія Ступ’як


Переглядів: 580 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024