Бунтівна Діброва. Про заворушення у в’язниці Станиславова - 18 Вересня 2015 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Субота, 2016-12-03, 11:48 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Вересень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
 
Архів новин
Головна » 2015 » Вересень » 18 » Бунтівна Діброва. Про заворушення у в’язниці Станиславова
1:04 PM
Бунтівна Діброва. Про заворушення у в’язниці Станиславова

Якщо людину довго називати свинею, то вона або захрюкає, або заїде в чоло кривднику. Те саме із в’язнями. Хтось роками терпить знущання в’язничної адміністрації, а у когось прокидається «дух, що тіло рве до бою» з усіма можливими наслідками. Станиславівська в’язниця Діброва пережила кілька бунтів. Як це було?

Ламали двері, трощили меблі
На початку 1903 року до Станиславова привезли 200 в’язнів зі Львова, які були замішані у тамтешніх заворушеннях. Розмістили їх в Діброві, для цього виділили окреме крило. Втім львів’яни не заспокоїлись і почали активно підбивати місцевих в’язнів на бунт. І виявилися вони – чудовими агітаторами.
У суботу, 11 січня, в’язні чемно відпрацювали у кравецьких і столярних майстернях та о шостій вечора розійшлися по камерах. Але вже за годину тюрма нагадувала стривожений вулик – «сидільці» здійняли страшний галас та з криками «Не бий!», «Не мордуй!», «Не здамося», «Дайте їсти!» почали виламувати двері.
Напевно, то були дуже добрі двері, може з дубу чи навіть ягідного тису, бо ламали їх довго. За цей час охорона встигла викликати підкріплення – чотири роти полку крайової оборони, казарми якого були неподалік. Коли солдати прибули, частина в’язнів вже вирвалась у коридори. Їх заштовхали назад у камери та почали підраховувати збитки. Бунтівники виламали 15 дверей, порозбивали віконні шиби, зірвали підлогу та навіть намагались вирвати товстенні металеві грати.
Близько другої ночі усе заспокоїлось. Але не надовго. Зеки трохи відпочили та вже о шостій ранку знову взялися ламати двері й трощити меблі у камерах. Знову викликали солдат, які почали наводити порядок. Але в’язні не здавались. Вони кричали у вікна та викидали на вулицю свою їжу. Бунт вдалося приборкати лише після того, як скрутили 16 голов­них підбурювачів та повиносили з камер усі меблі, які не встигли розламати повстанці.
Галас у Діброві зібрав під її стінами кілька сотень охочих до сенсацій мешканців, які виразно співчували в’язням. Патруль жандармерії, що патрулював навколо тюрми, затримав двох найбільш буйних «симпатиків». Натовп намагався їх відбити. Жандарми мали реальний шанс отримати по пиці, якби не оперативне втручання військових. Солдати 20-го полку крайової оборони в цей бунтівний вікенд виконали роль ангелів-охоронців станиславівської пенітенціарної системи. На відміну від тюремників і поліції.

Ніхто нікого не бив
Загалом у заворушеннях взяли участь близько 300 в’язнів із 960. Але й цього виявилось достатньо, аби поставити на вуха всю Діброву. Журналісти відзначали, що ще трошки і бунтівники вирвалися б на волю.
Які причини призвели до повстання? Газети губились у здогадках, проте в один голос писали, що режим у Діброві м’який, в’язнів там не кривдять та й їжа нормальна. Наводили приклад, що адміністрація закладу перед тим зверталась до Міністерства справедливості щодо дозволу затикати кляпами писки найбільш галасливим злочинцям, але отримала відмову.
Навіть бунт придушували досить толерантно. Газетярі відмічали, що зброю застосовували лише двічі. Один солдат штрикнув багнетом в’язня, який намагався вибігти з камери, а потім офіцер стукнув шаблею по голові іншого, бо той чинив запеклий опір. Обидві рани були не серйозними.
Уже в наступному номері «Кур’єра Станіславовського» від 18 січня 1903 року вийшло спростування: «Не є правдою, що зброя застосовувалась у двох випадках; не є правдою, що в’язня, який хотів вибратися з камери, вкололи багнетом; не є правдою, що другий раз офіцер поранив в’язня, який опирався, у голову, і не є правдою, що обидва поранення легкі. Правда полягає у тому, що зброя жодного разу не застосовувалась і жоден із в’язнів не поранений. Цісарсько-королівський державний прокуратор Кіліан».

«Не вільно жалуватися»
На перший погляд у тюрмі панує ледь не ідилія: в’язнів не б’ють, навіть буйним рота не затикають, годують посередньо, але завжди можна купити добавки. То чого ж тим зекам не сидиться спокійно?
Громадськість прозріла, коли на сторінках львівської газети «Діло» в листопаді 1911 року вийшла стаття анонімного в’язня про порядки у закладі.
«Щоби бути дисциплінарно укараним, не треба провини, бо вистачить лиш внес­ти зажаленє (скаргу – Авт.) на лихе обход­ження або на недобрий харч. Директор, звичайно, навіть не питає в’язня, що він зробив, бо се вже добре представить дозорець, якому можна повірити, бо «злодієві» (популярна назва в’язнів) ніколи пан директор не вірить…
Взагалі кожний в’язень Діброви знає згори, що у директора не найде справедливості і тому, хоч буде він і покривджений, то не пожалуєся, бо знає, що в той спосіб лиш погіршить свою долю».
Далі автор допису наводить конкретний приклад. В’язень Олекса Пушкар був засуджений на чотири місяці за публічне насильство. Він був писемний, тож його приділили до канцелярії – місце доволі тепле. Якось Пушкар побачив, як один з дозорців вдарив навзнач шаблею немічного малолітнього в’язня. Добре знаючи, що застосування фізичної сили у Діброві не дозволено, канцелярист написав рапорт в’язничному керівництву. Наступного дня його викликав інспектор та… наказав замк­нути у підвалі. Незабаром до затриманого прийшов наддиректор (заступник начальника в’язниці), який «впав у велику злість, називав Пушкаря шубравцем, лайдаком, політиком» і велів замкнути його на два тижні у карцері, аби знав, що «на Діброві не вільно жалуватися».

У холоді, голоді та екскрементах
Пушкарю ще повезло, адже два тижні – не такий вже й великий термін. Були такі, що по року не вилазили з карцеру. Наприк­лад, Аркадій Баран. Що він такого наробив, у статті не йдеться, відомо лише, що був москалем…
Карцер тоді називали «целя» й потрапити туди було ще те «задоволення». До наших днів у підвалі, сантиметрах у двад­цяти від підлоги, на стінах висять грубі залізні кільця, куди ланцюгом прив’язували в’язнів. Довжина ланцюга становила метр, тож нещасний міг зробити лише один крок. Зазвичай термін перебування у карцері був два тижні, і весь цей час в’язень мусив спати на цементній долівці. Годі й казати, що підвали не опалювались.
Найбільш жорстоко поводились із ватажками тюремних заворушень. Знов процитуємо спогади анонімного сучасника: «Під час посліднього бунту вязано в’язнів посторонками: руки взад і ноги відтак стягнено ззаду, що чоловік вигинався в каблук. Ні одного в’язня не було, котрий би при такій операції не зваляв себе власними екскрементами. Щоби в’язні не кричали, накладено на голову мішок з-під солі або з муки, а щоб шнури кріпше в’їдалися в тіло, зливано їх водою. Так пов’язаних, а часто й побитих людей, кидали дозорці на цементну долівку в пивниці, в який міг поміститися ледве один чоловік.
Нещасні жертви знущання лежали так по шість годин, а опісля звільнено їх на кілька хвиль шнуром, щоби відтак знову їх стиснути. Коли додамо до того ті численні темниці по 24 і 48 годин, ті тверді «ложа», пости, задуху в тісних пивницях, брак свіжого повітря, то будемо мати образ, як здавлено бунт на Діброві. Не дивина, що люди тоді умирали та діставали найрізноманітніші хвороби…».
Однак усі ці тортури були до одного місця – бунтівний дух Діброви вони зломити не могли. Через рік у в’язниці спалахнув ще один бунт, потім ще один, і ще. Розповідали, що коли після втечі Січинського тюрму почали «трусити» численні перевірки, збунтувались навіть охоронці. Та це вже тема окремої розповіді.

Іван Бондарев


Переглядів: 106 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016