Дід Полєк. Спогади про Володимира Теодоровича Полєка. На вшанування його 90-ліття (27.09.1924—19.07.1999) - 4 Жовтня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Субота, 2016-12-03, 11:46 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Жовтень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
 
Архів новин
Головна » 2014 » Жовтень » 4 » Дід Полєк. Спогади про Володимира Теодоровича Полєка. На вшанування його 90-ліття (27.09.1924—19.07.1999)
9:06 AM
Дід Полєк. Спогади про Володимира Теодоровича Полєка. На вшанування його 90-ліття (27.09.1924—19.07.1999)

1992 року я вступив до Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника; тоді ж Володимир Теодорович мав уже велику популярність серед усіх своїх колег і студентів. Тут він працював з 1955 року (тоді це був Станіславський педагогічний інститут) — спочатку в бібліотеці, пізніше на філологічному факультеті як професор кафедри української літератури. Завдяки бібліотеці він став бібліографом і через цей досвід добре проявився як історик літератури і краєзнавець, залишивши по собі близько тисячі статей, які свого часу постійно друкували місцеві газети, а саме його ім’я було найкращою рекомендацією їхнім редакціям. В одній такій газеті почав був виходити окремим додатком унікальний «Біографічний словник Прикарпаття», який автор не встиг повністю завершити. Весь свій час він професійно розшукував і аналітично розписував усе (а більшість видань минулого було ніким не опрацьовано і неописано), що стосується української теми взагалі, а зокрема теми української літератури...  Це і визначило низку наукових проблем, які виявилися стимулом для його незвичайної проникливості, його думок та ідей, його уважних і швидких очей. Найхарактернішою прикметою вченого була його стійкість у поглядах і велика наукова практика. Нею позначені його друковані речі (всі вони читаються легко і зрозуміло, водночас багаті на фактичні інформації, документальну базу, точні й цікаві спостереження) й, звісно, університетські лекції, що їх слухали студенти не одного покоління. 
Всі, хто знав Полєка, кажуть про нього дуже гарно, наголошуючи передусім на його фаховій здібності, феноменальній пам’яті й особливо працьовитості; іноді з відхилом у, так би мовити, його власний простір: закладений книжками, він вражав, напевно, тією мірою, що в ньому показувалась якась ненормальність — важко сказати; назагал він помітно виділяється в усних спогадах про професора. 
Дід Полєк, як його характеризували в нашому молодому товаристві, — бо в ньому було щось таке, що в нас самих відгукувалося в душі спомином з дитинства, тією миттю, в якій оце поруч із дідом хотілося б сісти та докладно поговорити, — виглядав трохи небуденно: він спритно рухався й не мав вусів. З нами він охоче спілкувався, тим більше дискутував про які завгодно питання й у першім-ліпшім разі міг служити покажчиком енциклопедичних знань.
Найперше ми зустрічалися з ним на навчальних заняттях. Своєрідним продовженням цієї нагоди побачитись були, зокрема, студентські конференції. Про нашу участь у них професор дуже турбувався, бувало, що при перевірці викидав майже все, що ми понаписували і в чому хотіли бути безпосередніми, креслив цілі рядки, а над ними свої писав. Треба зауважити, який він з цього погляду терпеливий: сам же міг над нашим своє втілити, і воно робилося все-таки прихильно заради нас, отих, що тільки починали наукову роботу і ще зовсім не мали якої-небудь наукової думки, а якщо й мали, то з оформленням були чималі труднощі.
Незабутнє для мене одне з перших наших занять, на якому йшлося про «Слово о полку ігоревім». На ньому я з неабиякою серйозністю зацитував напам’ять відгук про нього Пушкіна, якому пощастило бути в нашому підручнику, і то в оригіналі. Полєку це було дуже нелюбо, бо несправедливо, і от він нарозумив мене небагатослівною ремаркою, що, мовляв, якщо вже в оригіналі, то треба уміти всілякими мовами й усе-таки вдаватися до своєї, — і це я запам’ятав цілком свідомо, хоч до того мені було якось незвично стосувати російську до іноземної. Саме на «Словіѕ» було зосереджено більше уваги, коли Полєк несподівано на другий же день приніс для мене його текст французькою мовою, фактично скопійований маловідомий переклад нашої пам’ятки, виконаний ще у ХIХ столітті. Тепер я — без належних знань і без жодних навиків виконувати щось подібне — повинен був працювати над зворотним перекладом (звісно вже, стараючись, щоб оправдати довіру) і навіть порівняння деякі зробити. Пізніше з цього і ще дечого вийшла мені дипломна робота, яка, за оцінкою професора, «виходить за рамки дипломної роботи — це вже досить зріле наукове дослідження». Саме тоді Полєк потурбувався, щоб я кудись на конференцію поїхав чи якусь винагороду дістав. Пізніше, коли мені довелось обирати тему дисертації, він як мій науковий керівник раз-по-раз вносив багато цікавих пропозицій, а коли довідавсь од мене про мою, то й підтримав її дуже прихильно. Він міг би і далі бути поруч, мені хотілося б ще бачити його особисто, але не так сталося, і коло мене сьогодні хіба тільки ці спогади й ті правки, його рукою зроблені в моїй чернетці, з яких видно його почерк.
На вигляд він був невисокого зросту, зі світлим обличчям, тільки на чолі виднілася неначе екзематозна вереда, яка ніяк не загоювалася. Що з собою носив портфель, не можна було не помітити — він був масивний, тяжкий, трохи старомодний і ніколи не повний. Скільки пам’ятаю, Полєк завжди носив його з собою. Зайшовши до аудиторії, він одним махом закидав його десь наверх і починав. Послідовно, частина за частиною, він умірковано читав і маленькими кроками проходжувався туди-сюди, взутий у щось легке, що кольором нагадувало дорожню пилюку. Він читав тоном дружнім і серйозним, опустивши очі вниз, ніби простежуючи невидимі лінії найдрібнішого шрифту — або майже невидимі, позаяк він їх таки помічав, схоплював і надавав їм чіткості з його куди більше енциклопедичним чуттям. Студенти заслуховувались; все записати їм, як правило, не вдавалося. і якщо вони не встигали і зупиняли його, він із розумінням усміхався, безпорадно розводячи руками, і в цю мить червонівся, що робило його підозрілим до себе самого в наших очах, після чого продовжував. Його засоромлений вигляд і непоказний щоденний одяг дуже незвичайно потішали студентську аудиторію (а в її складі була здебільшого прекрасна половина) та створювали атмосферу розкутості й особливий настрій, у який сам викладач іноді мав буцімто необачність вплутатись. 
Ось такий один випадок. У нашій академгрупі Володимир Полєк мав семінари, один з яких був присвячений давній українській літературі, її історії і значенню. На котромусь із них другий пункт плану намірилася розкрити (згідно з негласною домовленістю в межах групи про розподіл питань) брюнетка з ледь засмаглим личком із натяками на легковажність. Її, як і всіх інших, він слухав, напівзакривши повіки, а вона, своєю чергою, не особливо відчувала те, про що говорила. і раптом він «убив» її милий і безтурботний виступ, щоб запитати: які саме листи підписував Богдан Хмельницький... Вона скидалася на мару: усміхалася-увивалася, ногами переставляючи, втілюючи в собі легкість і принадність, і цим вгамувала його потребу в цікавості, заявивши, що буцімто неможливо з’ясувати те, про що він щойно запитав, бо вона не була в той момент із гетьманом і не може свідчити в тій справі. Ясно, що професор як тільки міг підтримав повну свободу такого її переміщення акценту, який власне пройняв усю його натуру в його поважному віці сімдесяти років, що викликало вже відому чуттєву і природно необхідну реакцію, і над його почервонілим обличчям волосся виразно побілішало, а до листів, зрештою, так і не дійшло, — що там ті листи.
На чомусь він спинявся дуже уважно й рішуче, бо знав, що казав, слухаєш — і не нудно на парі, вже цієї однієї вистачало, дарма що в розкладі інші познаходились. із його лекцій (а всі свої лекції він знав напам’ять і не були вони комусь нецікавими) студенти значно краще, ніж з якогось підручника, могли скласти собі уявлення про те, що їм треба було знати відповідно до спеціальності.
Одну з аудиторій пізніше, в останні роки, виділили йому як робочу кімнату. Холодна кімната. Він заходив до неї, щоб як-небудь перебути, хоч і як це було йому незвично, а тоді вже всі про нього попитували. Відтак на кафедрі появлявся зрідка і без потреби навіть не звертав у цей бік, непомітно тікав од усіляких зачіпок з будь-ким, хоч завжди до всіх був однаково привітним і усміхненим.
Здавалося, кафедра щось втрачає і без нього стає дедалі слабшою, а всі душею дивилися на нього, на його елегантно-маленьку постать, з любов’ю і з жалем. Така в них манера жаліти. Може, через те, що старий був сам один, може, через якісь інші речі, що біля нього не було нікого, кому можна було довіритись, що з нього ніби невтомний трудівник, і реальна його надія — це той ключ, яким він замикав за собою двері.
Єдиний момент, коли Полєк завжди поводився ніяково, — це коли не знав, що має робити, щоб його домашня бібліотека не була втрачена. Це додавало йому страху, він побоювався і собі в цьому зізнатися і не міг дати ради. Коли він помер, турбуватися про неї не входило в нічиї обов’язки, і як тільки минув якийсь час, прямо із його квартири її перевезли до університету, розмістивши на підлозі бібліотечних кімнат. імовірно, це було виявом тактовності з боку тих, хто з ним працював, — зберегти її, одначе вона зникла безслідно ще до того, як усі усвідомили, що те, що вціліло від неї, не має, за великим рахунком, ніякої ваги.
Не пам’ятаю, коли вперше Полєк розповів мені, як він ненадовго був пов’язаний роботою з глухонімими, вів у них заняття чи щось таке. Одного разу вони побажали, щоб він з ними пішов на дискотеку. і от заходять туди, щось говорять між собою руками і пальцями, а Полєк міркує, що те, заради чого вони тут, за винятком півгодини подивитися, не принесе їм особливої радості, — у нього в голові не вкладалося, що весь цей вечір, поки звучатиме музика, вони під впливом вібрацій вловлюють її ритми. (Потім не раз цей епізод із захопленням згадував). Як на мене, ця чутливість мала щось спільне з його емоціями. Думаю, немає нікого, хто не міг би пригадати, як у процесі емоційного спілкування руки професора чітко рухалися за словами і їх значеннями, як би складали, компонували їх. Оцими жестами, приблизно так, як у середовищі німих, але й не так, він наче розкладав десь на рівні живота геть усе, що жило в його пам’яті, яку він завжди носив при собі. 
Ще про портфель. Я на власні очі бачив, як Полєк виймає з нього різнокольорові півонії, — дивно, що такі свіжі й анітрохи не пошкоджені. Звідкись він приніс їх для пані Марійки, до якої приходив два або три рази на тиждень і затримувався тут десь на півгодини, а я завдяки його старанням квартирував у неї. В хаті, яка належала дітям її брата, цій жінці самій довелося залишитися, бо так склалися обставини, і я відчув, як їй було гірко, коли вона раз торкнулася цієї історії. Найближчою їй по хаті була Білюнька — руда з білими лапками і хвостиком собака, яка від радості, що приходив Полєк, мало з ніг його не збивала ще з порога, а він ласкав її і давав гостинця. Кілька хвилин по тому пані Марійка запрошувала мене, щоб я приєднався, а ще, може, для того, щоб у моїй пам’яті залишився приємний спогад про це знайомство. У покоях, пам’ятаю, стіл, застелений розмаїтими вишивками, за ним сидів Полєк: він був повністю зайнятий чимось внутрішнім і відсутнім поглядом дивився не знати куди. Пані Марійка з нами не сідала, вона лише застановлялася при вході біля розчинених дверей — струнка, з нафарбованим каштановим волоссям, на обличчі шкіра зсохлася, а очі блискуче зиркали, коричнево-чорні. Тут у кімнаті стояли рівненько два дерев’яні манекени, зроблені колись на замовлення за розмірами класичної жіночої фігури, а оригінальні коралові буси прикрашали їхній і тепер бездоганний вигляд. Згодом мені стало відомо, що вона свого часу була доброю кравчинею, її роботи мали попит серед певного кола людей, що в рідному івано-Франківську вона пережила кількох секретарів обкому і тривалий час по шафах ховала різні дорогі тканини з усього світу, якими обшивала їхніх жінок, а в окремій темній шухляді — золоті ножиці; мить я тримав їх у руках, і це вражало. Одного дня вона мені показувала ще книжки, запаковані в куфер, де вони довго зберігалися під замком...
Полєк вставав і йшов собі, десь хвилин за 20 був уже вдома. А вона клала до рота чогось шматочок з цілого обіду й бралася оповідати про життя як воно є. Життя не є просте, говорила вона, акуратно обводячи краєчком пальця куточки своїх губ, іноді в чомусь вагалася і після нетривалих пауз з іронічним усміхом чи раптом з якоюсь замкнутою напругою додавала, що в нього (у професора) не є все так просто, що всі вони, ті професори, які є лицем науки, — злодії, і що у їх діях є щось злочинне, таке, наче один в одного вони без особливої користі крадуть всі ті речі, на котрих знаються, що факт наявності в них чогось цінного змушує їх бути ще більше застережливими, що я навіть не уявляю собі, чого йому бракує і що діється у нього всередині, і на що він зобов’язаний вважати. Далі вона зітхала і рукою змахувала, — мовляв, на такі дурниці їй байдуже. Що головне, вона хотіла підкреслити його самобутність, з усіма аспектами й усім тим, що їм передує і що несе в собі набагато більше, ніж можна виразити. Все виглядало так, наче вони були близькими завжди, меншою мірою декілька десятиліть, і він присвятив їй книжку, у яку вклав своє життя.
У вечірні години з вікон його помешкання частенько не світилося. Що він може бути в себе чи що трохи згодом прийде, — не знав ніхто, в той час як він і справді там був. Він не хотів, щоб сюди приходили гості, коли сам їх не запрошував, вважаючи, що вони, яким він може бути потрібен і які йому завдячуватимуть, принесуть тільки втрату часу і клопіт. Тоді він виявляв своєрідну хитрість і як тільки темніло, вживав певних заходів. А вдень з боку центрального фасаду на запущеній вулиці Достоєвського вікно його нижнього поверху було заслонено тією самою білою шторкою, чимось схожою на небезпечно-лікарняну завіску, до якої вже звикли. У тій довгій сутіні біліла, злегка взята світлом, кухонна плита, на якій він розігрівав собі їжу, що її приносила сестра. Поруч з плитою стілець, далі щось подібне на столик і друкарська машинка. Не можна сказати, що тут було ще щось, — очевидно, тому, що не було тут нічого іншого: скрізь стояли тісними рядами стелажі з книжками. Відчуття тісноти. Крапля цього відчуття підштовхнула мене згадати самого Полєка, прихованого, але з відкритими і яскравими виступами, скромного, інколи досить ожвавленого, аж маленького, дотепного, трохи кумедного і ніби посірілого, готового враз зникнути. Так, я згадав його погляд, який, не кажучи вже про сміхотворність його людської подоби — через те, що він у цьому просторі небачено зменшувався, — був просякнутий тим, що виходить із потаємного і ховає його в стан «професора», у це незабутнє прощальне слово, написане на могильній плиті під його ім’ям.
Його могила — на центральному міському цвинтарі в івано-Франківську, в місті, де він народився і яке стало місцем народження його дослідницьких праць. Усі свідомі жителі міста знають, що він чимало зробив для вивчення його історії. Більше того, він був готовий розвідати, що в ньому жила Юзефа Дзвонковська у кам’яниці в районі на Майзлях недалеко від залізниці. Він міг навіть вирушити вулицями і майданами та перевірити, чи існує цей будинок і як він виглядає в наш час, коли про це знають всі і в якому справді жила вона, так само багато з того, про що не знають і що пов’язано з цим містом, яке значно складніше, ніж його назва і ніж його зображення в його книжці, яка, крім усього іншого, дарує нам затишне відчуття, ніби ми насправді живемо в ньому, коли читаємо її чи прогулюємось по ньому з виглядом, що знаємо його. У ньому я побачив Полєка. Влітку він ішов собі тихою вулицею — світлий, з акуратною яскраво-червоною папкою й у великих сонцезахисних окулярах. Я й не думав, що бачу його востаннє.


Святослав КУТ


Переглядів: 168 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016