6 січня минає 25 років із того часу, як відійшов у Засвіти учасник антибільшовицького підпілля, в’язень «Берлагу», пластун, член юнацтва ОУН, лікар-хірург Ігор Дякон (1926–1999) — представник добре відомої на Калущині священничої, вчительської, просвітянської родини Дяконів, яка переїхала й активно діяла на її теренах із 1920-х років.

Його дід о. Григорій Дякон (1866–1942) понад два десятки років був парохом у с. Кропивник коло Калуша, з 1927 по 1936 – деканом Калуським ГКЦ, тісно співпрацював із митрополитом Андреєм Шептицьким і разом із іншими греко-католицькими священниками був вивезений росіянами у Сибір під час Першої світової війни. По смерті о. Григорія в 1942 році (і до 1978 року) на парафії Святого Миколая в Кропивнику душпастирював його молодший син — крилошанин о. Роман. Батьки Ігоря — Ярослав Дякон і Софія (з роду Романко), як і молодша батькова сестра Софія, вчителювали на Калущині.

Ігор Дякон — син саме того Ярослава Дякона (1899–1982), який ще гімназистом таємно зорганізовував учнів і студентів Львова на похорон славетного галичанина, видатного українського поета, прозаїка, драматурга, літературного критика, публіциста, перекладача, науковця, громадського й політичного діяча, життя якого тісно пов’язане з Калушем і Підгірками, Івана Франка. Ярослав Дякон ніс тіло Каменяра на цвинтар, упізнавав мистця під час його перепоховання. А ще Ігор Дякон — брат калуської союзянки св. п. пані Віри Пілянської, дружини добре знаного завідувача медпункту й акушера в Мостищі, а пізніше — хорошого спеціаліста «швидкої» в Підгірках св. п. Миколи Пілянського. До речі, сім’я Пілянських свого часу проживала в Підгірках.

Як свідчать метричні книги народжених у селі Петранка, Ігор Дякон народився 21 вересня 1926 року у сім’ї народних вчителів Ярослава і Софії Дяконів, які рік перед тим приїхали працювати в це бойківське село. При хрещенні хлопець отримав подвійне ім’я Ігор-Ярослав. А охрестив його того ж дня о. Лев Сілінський. Саме той о. Лев Сілінський (1870–1955), який переписувався з Іваном Франком як редактором часопису «Житє і Слово» й ім’я якого поряд із відомими калушанами згадувала львівська газета «Діло» в контексті передвиборчої кампанії до сейму в 1935 році, що мала на меті провести до сейму якнайбільше українців:

«В середу 21. серпня ц. р. відбулося в Калуші передвиборча нарада для калуського району в салі Народного Дому. Нараду відкрив голова П. Н. К. д-р І. Сохацький, проводив о. Лев Сілінський, секретарював м-р Іван Аронець».

Початкову освіту старший син Дяконів (крім нього, в сім’ї ще був син Орест, 1928 р. н., і донька Віра, 1930 р. н.) отримав у рідному селі — в народній школі, де управителем був його батько. У дев’ятирічному віці Ігор уже навчався у Львові. Тоді ж приєднався до пластунів. А влітку пройшов хороший вишкіл у пластунському таборі «Остодір», що діяв недалеко від Підлютого й Осмолоди.

Ось як через 60 років він згадував цей період свого життя:

«У 1935 році я перейшов вчитися у школу ім. Маркіяна Шашкевича у Львові. Жив у бурсі Малої семінарії на вулиці Сикстуській, 39, а до школи ходив через тодішній Єзуїтський парк. Дуже любив в свобідний час забігти до «Сокола-Батька» на вулиці Руській, де й почув про діючий пластунський табір. Під час відвідин батька, який мешкав в селі Петранка Калуського району, попросився до пластунського табору в Карпати. Тато з ким-то переговорив і після закінчення навчального року повідомив, що мене записали у табір «Остодір». Яка це була для мене велика радість! Пішли ми з батьком в крамницю десь за університетом, і там мені придбали пластунську форму, беретку, черевики-бергштайгери, наплечник, свисток. З тим і повернувся в свою Петранку, щоб чекати дня виїзду».

Проведені в «Остодорі» насичені літні тижні вплинули на подальше життя хлопця. Строгий порядок, вміння виживати в будь-яких обставинах, долати труднощі, відстоювати свої національні інтереси супроводжували Ігоря Дякона все його життя. Після проголошення відновлення незалежности України він поділився цим пластунським досвідом із нашими сучасниками у ЗМІ: в 1995 році під його авторством вийшла стаття «Гей, в таборі Остодорі!», де він детально описує пластунські будні 30-х років минулого століття на теренах Рожнятівщини.

У 1942–1944 роках Ігор Дякон навчався у Станиславівській українській гімназії. Його ім’я знаходимо серед ста відомих випускників цього престижного навчального закладу, який був осередком національного духу молоді. У цьому списку Ігор Дякон серед таких видатних постатей, у тому числі й наших краян, як Василь Величковський, єпископ УГКЦ; Степан Ленкавський, провідний діяч ОУН; Олекса Гірник, український дисидент, політв’язень, Герой України; Анатолій Кос-Анатольський, український композитор, народний артист України; Григорій Смольський — класик українського мистецтва, громадський діяч, краєзнавець… Навпроти імени Ігоря Дякона читаємо:

«…В 1943 році арештований гестапо на прем’єрі опери «Шаріка» в Станіславові. З 1944 року — у підпіллі, був у боївці «Бея», далі в обласному проводі. В 1946 році поступив у медінститут, а наступного року арештований і засуджений на 10 років таборів. У 1958 році знята судимість. Закінчив медінститут. Хірург».

Інформацію про арешт Ігоря Дякона в 1947 році знаходимо в книзі нашого земляка з Підмихайля Івана Семаньківа «Перемогла ідея». У цій книзі його ім’я надибуємо серед мешканців с. Голинь — учасників національно-визвольної боротьби 1942–1952 років, які були засуджені Військовим трибуналом Станіславської области. Чому Ігор Дякон серед голинян? Бо його батьки, Ярослав і Софія Дякони, працювали в народній школі в Петранці з 1925 по 1940 рік, а в 1940-му переїхали вчителювати в Голинь. У книзі «Перемогла ідея» йдеться:

«Дякон Ігор Ярославович, 1928 р. н. (Тут допущена помилка, І. Дякон народився в 1926 р. – Д. О.), студент медінституту, заготовляв ліки для УПА, член «Юнацтва», засуджений 9.07.1947 р. … за ст. 54-1а-11 Кримінального Кодексу УРСР до позбавлення волі, виправно-трудових робіт на термін 10 років з пораженням прав до 5 років та конфіскацією особистого майна». «Покарання» відбував у жахливому концтаборі під назвою «Берлаг», який для більшості його в’язнів був «дорогою на вірну смерть».

У 1947-му, коли Ігоря Дякона заарештували, він навчався на першому курсі Станіславського медінституту. За словами його сестри п. Віри Пілянської, видав його однокурсник. Ігор мав необережність під час занять перешіптуватися з двоюрідним братом про намір йти воювати. Один із студентів підслухав їхню розмову. У результаті – арешт. Вирок: 10 років радянських таборів із подальшим виселенням у Магадан. Останнє речення вироку — «висилається в Магадан без права вивозу родини» — ніби й обнадійливе. Та через три роки всю сім’ю Дяконів виселили в Томську область, правда, не назвавши причину.

У Магадані Ігор Дякон одружився на Євдокії, галичанці, яка теж відбувала «покарання» за любов до України. У них народилися два сини. Але як Дяконів їх уже не знайдете: вічні «визволителі» записали прізвище народжених на чужій для них землі з м’яким знаком: Дьякон.

Медичну освіту Ігор таки здобув: закінчив медінститут у Хабаровську. У 1962 році він ще навчався. Про це дізнаємося із запису в щоденнику його батька Ярослава Дякона в кінці січня цього року: «Ігор пише, що здав екзамени на відмінно». Потім була праця на катедрі в інституті, армія (Тихо-океанський флот). У липні 1966 року він «поїхав на роботу в Нанайський р-н, пос. Джонкі, край Хабаровський».

В Україну Ігор Дякон переїхав навесні 1971 року. Спочатку в м. Пирятин на Полтавщині. Та тут, як більшість тих, хто відбував «покарання» за любов до рідної української землі й боровся за неї, зустрівся з перешкодами: квартиру обіцяли — не дали. Тому він спочатку хотів повертатися назад, але пізніше отримав посаду хірурга (потім – завідувача хірургії) в залізничній лікарні в м. Гребінка Полтавської области. Забезпечили його тут і квартирою. До речі, Ігор Дякон був хорошим хірургом. До нього на лікування в Гребінку їхали люди з цілої Калущини, в тому числі і з його рідного села Петранка.

У Галичину вперше за 24 роки Ігор Дякон приїхав у листопаді 1971 року. Батьки не бачили його п’ятнадцять років, тому, як це не прикро констатувати, спочатку не впізнали.

У 1990-х роках Ігор Дякон вів активну громадську діяльність. Як згадувала його сестра п. Віра Пілянська, на Полтавщині Ігор зорганізував навколо себе патріотично налаштованих людей. У 1995 році в Івано-Франківську проходив конгрес станиславівських гімназистів. Тоді їх з’їхалося зі всього світу майже три сотні. Був серед них і Ігор Дякон. Проживаючи на Полтавщині, відроджував традиції. Його батьки на початку 1950-х у Тюменській області вчили місцевих варити кутю. А він у перші роки відродженої незалежности України напередодні Святвечора власноруч «впихав пшеницю», варив кутю й розносив сусідам, бо там її не готували. Зварив і розніс цю головну Святвечірню страву і 25 років тому, в 1999-му. Зі спокійною душею виконаного щорічного обов’язку ліг спати й більше не прокинувся… Щасливий у Бога: відійшов у вічність напередодні одного з найбільших християнських свят – Різдва Христового.

Дарія ОНИСЬКІВ,

наукова співробітниця Музею-оселі родини Івана Франка

КЗ «Музейно-виставковий центр Калуської міської ради»