Четвер, 2019-10-17, 6:11 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Березень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
 
Архів новин
Головна » 2019 » Березень » 20 » «Інформувати культурний, демократичний світ про це, чого хоче, до чого стремить український нарід»
11:44 AM
«Інформувати культурний, демократичний світ про це, чого хоче, до чого стремить український нарід»
До 130-річчя з дня народження Володислава Біберовича
 
Володислав Біберович був молодшим сином видатних артистів галицько-української драматичної сцени Івана та Іванни Біберовичів. Народився він 20 березня 1889 року на Львівщині (у різних джерелах місцем народження подаються міста Львів, Дрогобич). Справді, протягом березня того року Руський народний театр Товариства «Руська бесіда», директором якого був Іван Біберович, гастролював у містах і містечках неподалік столиці коронного краю Галичини і Володимирії та готувався урочисто відзначити 25-ліття своєї діяльності у місті Львові. Вже через тиждень після народження Володислава у залі товариства «Фрозін» у львівському готелі «Жорж» відбулися урочистості і ювілейна вистава мелодрами «Маруся» (за однойменною повістю Г.Квітки-Основ’яненка) з Іванною Біберович у заголовній ролі.
Про дитинство і юні літа Володислава Біберовича відомо небагато. Оскільки Руський народний театр не мав власного театрального будинку у Львові, то сім’ї акторів вели мандрівний спосіб життя і постійно знаходилися у виїздах на гастролях теренами Східної Галичини. У грудні 1892 року закінчився термін останнього контракту про дирекцію Івана Біберовича у театрі Товариства «Руська бесіда» і 28 грудня у Коломиї він здійснив передачу театру призначеному цим товариством адміністратору. Тоді ж утомлене гастрольними мандрами і непорозуміннями у трупі подружжя Біберовичів прийняло непросте для себе рішення полишити професійну сцену. Протягом 1893-1894 роках сім’я кілька разів переїжджала у пошуках сталого місця праці, а з кінцем 1894 року остаточно осіла у Коломиї, де голова сім’ї знайшов для себе місце касира у місцевій Касі ощадності.
Навчання у Коломийській гімназії виявило і розвинуло здібності Володислава до гуманітарних наук, а культурно-мистецьке життя міста, у якому діяльну участь брали батьки, часто виступаючи в аматорських театрах, сформувало його естетичні смаки і потяг до громадської праці. Після закінчення гімназії він навчається на філософському факультеті Берлінського університету, а докторат завершує у Віденському університеті. У передвоєнні (перед першою світовою) роки В.Біберович учителює у Бережанській гімназії на Тернопіллі, бере жваву участь у заснуванні скаутського руху в Галичині та формуванні організації «Пласт». Зокрема, на другому з’їзді «Пласту», який проходив у Львові 1-2 лютого 1914 року, його разом з Петром Франком обрано до складу робочої групи, ціллю якої було налагодження контактів з відомими громадянами краю для організації підтримки створеного на з’їзді «Осереднього Пластового Комітету».
З початком першої світової війни, після захоплення Галичини російськими військами, В.Біберович разом з багатьма біженцями із середовища галицької інтелігенції опиняється у Відні. Тут він залучається до видавничої та інформаційної діяльності «Союзу Визволення України», одним із важливих напрямів роботи якого була популяризація української справи в європейських державах шляхом організації публікацій у пресі та спеціальних виданнях. Зокрема, протягом 1915-1916 років В.Біберович здійснював технічне редагування німецькомовного часопису «Ukrainische Nachrichten».
Влітку 1916 року у Відні осідок «Союзу Визволення України» відвідав український художник і скульптор Михайло Гаврилко, який створив серію шаржів і карикатур (олівцем) на діячів «СВУ», з котрими там мав нагоду запізнатися. Ці малюнки згодом опинилися у Музеї визвольної війни України, а після його ліквідації – у Слов’янській бібліотеці у Празі. Їх відшукав і опублікував у своїй книзі «Михайло Гаврилко. І стеком, і шаблею» Роман Коваль. Серед них є два дружні шаржі на Володислава Біберовича, однак автор книги припустився помилки, вважаючи їх портретами військового-дипломата Ярослава Біберовича, старшого брата Володислава (на шаржах художником було надписано тільки прізвище «Біберович»).
Після формування у Відні у липні 1920 року екзильного уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) В.Біберович знаходить у ньому працю у відділі преси і пропаганди та очолює пресову агенцію. У січні 1922 року він вступає до Західно-Українського Товариства Ліги Націй, створеного провідними діячами ЗУНР для підтримки дій екзильного уряду й активізації європейської громадськості у справі захисту державного статусу українських етнічних територій, що опинилися під окупацією Польщі і Румунії. Після програшу збройної фази визвольних змагань політичні діячі ЗУНР зосередилися на провадженні боротьби дипломатичними методами й у своїх зовнішньополітичних зусиллях важливе місце відводили налагодженню інформаційно-пропагандистської роботи, потребуючи до цієї роботи здібних і освічених працівників. В.Біберович плідно працював на цьому полі, однак плани галичан зруйнувала ухвала Ради Амбасадорів Антанти від 14 березня 1923 року, яка визнала нові східні кордони Польщі з входженням до неї території Східної Галичини. Отже, у травні 1923 року диктатор Є.Петрушевич розпустив екзильний уряд. Частина звільнених працівників після оголошення польською владою амністії повернулася на батьківську землю, інші обрали шлях еміграції.
Після кількох місяців пошуку праці та консультацій з канадським греко-католицьким священиком і журналістом о. Петром Олексівим наприкінці 1923 року В.Біберович вирішує емігрувати у Канаду, де молода українська діаспора потребувала освічених фахівців для організації освітньо-культурної діяльності. У листопаді того ж року він полишає Відень і прибуває на канадську землю. У січні 1924 року він приймає редагування часопису «Канадійський Українець» і вливається у середовище української інтелектуальної еліти, беручи діяльну участь у роботі громадських організацій просвітницького і політичного спрямування. У часі літніх ферій (канікул) того ж року Товариство Українських Учителів Канади залучає його до викладання курсу українознавства у програмі літньої школи підвищення кваліфікації учителів українських шкіл, якою керував проф. Іван Боберський, колишній політичний і військовий діяч та дипломат ЗУНР. У цей же час В. Біберович друкував статті з актуальних питань окупованих українських територій у канадській пресі, а також у часописах Німеччини, зокрема у «Deutsche Rundschau».
Відзначився також В.Біберович у справі надання допомоги українським емігрантам міжвоєнної хвилі. У грудні 1924 року він стає одним з ініціаторів створення Товариства Опіки над українськими переселенцями ім. св. Рафаїла в Канаді і на просвітньо-фермерському з’їзді, який проходив у Вінніпезі протягом 9-11 грудня, виступає з доповіддю про статут цього товариства. Він належав до чільних активістів товариства, зокрема у 1925 році займався організацією візиту у Канаду делегації львівського Товариства Опіки над Українськими емігрантами, пізніше неодноразово сам виїжджав до Галичини для надання консультаційно-методичної допомоги на місці львівським колегам. Незабаром було засновано ще й «Українське Іміграційно-Кольонізаційне Бюро» для оформлення іміграційних справ переселенців, працівником якого він став як фахівець з іміграційних питань.
У липні 1927 року у Вінніпегу постала нова видавничо-друкарська спілка Концерн «Національна Преса» («National Press»), засновниками якої було викуплено у емігранта-чеха Френка Доячека його приватне видавниче підприємство. До цього концерну одразу увійшов тижневик «Канадійський Фармер», наприкінці 1927 року також часопис «Канадійський Українець», а в 1929 році новостворений англомовний місячник «The New Canadian» (перше число вийшло у вересні 1929 року). Незабаром Концерн «Національна Преса» став одним з найпотужніших видавництв, орієнтованих на запити середнього класу Канади. У грудні 1928 року його очолили генеральний директор Григорій (Іванів) Курдидик і генеральний редактор Володислав Біберович, які налагодили масштабне виробництво поліграфічної продукції кількома мовами. Однак видавничому бізнесу у Канаді сильної руйнації завдав крах світової біржі наприкінці 1929 року і через фінансові труднощі у 1932 році підприємство із значними збитками знову було перепродане попередньому власникові Ф.Доячеку, який призначив нове керівництво.
У 1932 році В.Біберович почав редагувати часопис «Канадійський Фармер» (після відходу попереднього редактора О.Г.Гикавого, який беззмінно редагував його протягом 19 років). Редагував він також англомовне видання «The New Canadian», а з 1936 року співпрацював з новим місячником «Canadian Ukrainian Review». У 1933 році він також став кореспондентом впливової щоденної газети «The Winnipeg Evening Tribune».
Слід відзначити, що був Володислав Біберович активним і в політичному житті закордонних українців. У 1933 році у Вінніпезі засновано Українську Національну Раду Канади як репрезентацію українського населення цієї держави. Очолив УНРаду С.Скобляк, а В.Біберович увійшов у колегію референтів. УНРада відгукувалася на важливі події не тільки діаспори, а й в окупованих українських землях, захоплених СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Протидіяла вона поширенню підживлюваної Москвою комуністичної пропаганди у середовищі канадських українців, організовувала протестні віча у великих містах Канади, оприлюднюючи правдиву інформацію про штучно створений голодомор у Радянській Україні. У серпні 1933 року вийшло перше число неперіодичного двомовного (англо-українського) видання «Вістник Української Національної Ради», згодом (з третього числа почавши) перейменованого на «Український Вістник», з підзаголовком «Орган Української Національної Ради в Канаді». Всього протягом 1933-1935 років вийшло десять чисел цього видання, а редагувала його колегія, до котрої входив і В.Біберович.
Володислав Біберович на еміграції уболівав також за долю своєї полишеної Галичини, де у Коломиї проживали його мати і сестра з сім’єю, тому й пробував з однодумцями творити проекти удосконалення її правового статусу. Можливо, пам’ятаючи з віденського періоду своєї діяльності пізню ідею Є.Петрушевича про перетворення Галичини у нейтральну «Швейцарію сходу Європи» з інвестуванням британських, французьких і американських капіталів у Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн і маючи контакти з провідниками британської української діаспори, він пробував разом з канадськими однодумцями залучити впливових британських політиків до справи полегшення долі українського населення окупованих земель шляхом встановлення над цими землями британського протекторату. Для цього у Вінніпегу був створений ініціативний комітет для формування політичного руху «Ліга Бритийських Українців», який гуртувався довкола керівництва Концерну «Національна Преса» (В.Біберович, Г.І.Курдидик, Т.К.Дікінсон, М.Бодруг, Г.Кузь та ін.), а популяризація і пропаганда цієї ініціативи велися через видання «Канадійський Фармер» та «The New Canadian». Пропонувалося, щоб правовий режим українських земель під таким протекторатом був би аналогічним до управління існуючими тоді британськими домініонами. Сьогодні з відстані багатьох десятиліть зазначений проект, звичайно, виглядає доволі фантастичним, але тоді група закордонних українців цілком серйозно кілька років дебатувала над шляхами реалізації такої ідеї. Цим проектом у 1930-1931 роках В.Біберович намагався зацікавити й провідника ОУН Є.Коновальця, який до зазначеного плану поставився вкрай негативно.
У 1930-их роках увагу В.Біберовича, як дослідника суспільних процесів, привернула проблема формування у середовищі канадської і американської української діаспори фахової верстви представників середнього класу – висококваліфікованих і заможних спеціалістів та бізнесменів, які творили свою станову громадську організацію, що отримала назву «Українське Професіональне Товариство». Перший установчий з’їзд цього товариства відбувся 18-19 серпня 1933 року у рамках «Українського тижня» (тривав 14-20 серпня) під час Світової виставки у м. Чікаго у США. На цьому з’їзді В.Біберович виступив з грунтовним рефератом на тему «Українські професіоналісти».
Протягом 1930-их років, мешкаючи у Віннінезі, проф. В.Біберович плідно співпрацював з Канадійсько-Українським Інститутом Просвіти, який за значні заслуги своїм рішенням від 17 червня 1941 року призначив його почесним членом Інституту пожиттєво. Він регулярно виступав з доповідями на громадських заходах з ушанування пам’яті Т.Шевченка, І. Франка, інших видатних українців.
Ще одна цікава сторінка біографії В.Біберовича пов’язана із його участю у створенні українських фільмів кінокомпанією Василя Авраменка «Avramenko Film Company, Ltd.», найбільш резонансним з яких став фільм-опера «Запорожець за Дунаєм», що вийшов на екрани у 1939 році. У друкованому рекламному проспекті до цього фільму В.Біберович скромно вказаний як консультант з україністики, однак насправді він фактично був чільним менеджером зі створення самої компанії та вирішення організаційно-юридичних питань створення фільму, про що написав у своїх спогадах «Як повставала фільма «Запорожець за Дунаєм» (опублікованих у львівському часописі «Діло» від 28 серпня 1938 року, число 189) композитор і диригент фільму Антін Рудницький. На час створення фільму В. Біберович мешкав у США у Нью-Йорку.
У роки другої світової війни В.Біберович переїхав до столиці Канади м. Оттави, де працював на посаді державного службовця (головного перекладача) у Департаменті національної оборони. Після закінчення війни, у 1946 році звільнений з цієї посади у зв’язку з повоєнною реорганізацією міністерства і скороченням штатів.
Завершення воєнних дій на території України у другій світовій, визвольна боротьба ОУН-УПА, встановлення нових західних кордонів Української РСР теж мали відгук у середовищі канадської діаспори. Ще у статусі державного службовця В.Біберович долучався до українських політичних акцій з цих питань. Зокрема, український щоденник «Свобода» (видавався у США) від 25 березня 1944 року, число 58, подав інформацію про влаштоване українцями Канади 13 лютого у м. Монреалі Свято Злуки Українських Земель, на якому з промовою про ситуацію у Західній Україні виступив В.Біберович. На задане йому із залу запитання щодо пошуку способів впливу на ці події з боку канадських українців він відповів: «…нашим святим обов’язком є постійно інформувати культурний, демократичний світ про це, чого хоче, до чого стремить український нарід. Нашим обов’язком є обстоювати підставові домагання українського народу, за які він боровся й гинув у недавнім минулім, тим більше, що багато з нас брало активну участь у тій боротьбі. У цій підставовій роботі ніхто не має права нас спиняти або від неї відстрашувати».
У старші роки В.Біберович продовжував займатися редакторською, просвітницькою і науковою роботою. У 1949-1951 роках він редагував тижневик єпархії греко-католицької церкви у м. Торонто «Наша мета», пізніше у цьому ж місті працював у редакції тижневика «Вільне слово», редагував англомовні тексти у збірниках матеріалів наукових конференцій Канадського наукового товариства ім. Шевченка, у них же й публікував власні дослідження з питань інформаційної діяльності закордонних українців.
На схилі років В.Біберович замешкав у м. Лондоні у провінції Онтаріо у сім’ї старшої дочки Іванни (названої цим ім’ям на честь її бабусі, видатної драматичної актриси Іванни Біберович, хоча у канадських документах її ім’я вписано як Джоан – Жозефіна), яка була замужем за професором історії Університету Західного Онтаріо Фредом Армстронгом. У цьому місті Володислав Біберович помер 27 жовтня 1971 року, про що й повідомив часопис «Український голос», який виходив у м. Вінніпегу, у числі 46 за той рік. (Слід відзначити, що в усіх сучасних українських довідково-енциклопедичних виданнях невірно вказано дату і місце смерті В.Біберовича, оскільки вони повторюють помилку, допущену при укладанні «Біографічного довідника до історії українців Канади» авторства М.Г.Марунчака, виданого у м. Вінніпегу у 1986 році). Творча спадщина Володислава Біберовича (мемуари, статті, есе, політичні публікації, листи) зберігається у його особистому фонді у Бібліотеці та архіві Канади у м. Оттаві. Значна кількість його листів осіла у тому ж сховищі в особистому фонді Василя Авраменка, з яким В.Біберовича пов’язувала довголітня дружба. У різних архівних установах зберігаються також його листи до відомих українців, зокрема до В.Липинського, О.Олеся, Є.Коновальця, М.Возняка, З.Кузелі. Зазначені джерела ще чекають на вітчизняних дослідників життєвого і творчого шляху українського журналіста, редактора, науковця і просвітянина, політичного і громадського діяча Володислава Біберовича.
 
Ілюстрації :
- Володислав Біберович у роки навчання у Коломийській гімназії.
- Дружній шарж на Володислава Біберовича роботи Михайла Гаврилка. Відень, близько 1916 року. Папір, олівець. Ілюстрація з книжки Р.Коваля «Михайло Гаврилко. І стеком, і шаблею», Вінниця, 2012 – С.157.
- Титри до фільмів студії «Avramenko Film Company, Ltd.». З фондів Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника
Богдан Волошинський,
член Національної спілки краєзнавців України

Переглядів: 62 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019