Український національно-визвольний рух 40—50-х рр. ХХ ст. мав одну цікаву особливість: участь у ньому брали представники багатьох народів Європи та Азії. Причиною активної участі іноземців у лавах УПА була боротьба західних українців проти двох тоталітарних режимів — німецького та радянського. Серед іноземців, які влилися до українського визвольного руху, слід виділити дві групи. Перша група — громадяни Радянського Союзу, друга — менш чисельна — громадяни європейських держав. До лав УПА вони потрапили різними шляхами: — з поліційних та військових підрозділів німецької армії, які було створено з військовополонених радянської армії. Приміром, у ніч з 29 на 30 вересня 1943 р. до складу УПА перейшов із Здолбунова (Рівненщина) загін азербайджанців у складі 160 осіб; — втікачі та визволені відділами УПА з таборів для військовополонених;— дезертири з німецької та союзних їй армій;— втікачі з радянських партизанських загонів;— дезертири з радянської армії, які влилися до УПА після 1944 р. Найбільш простим та ефективним методом залучення представників інших націй було поширення листівок у військових та поліційних частинах, які складалися з колишніх військовополонених радянської армії. Листівки друкували підпільно, переважно в друкарнях Одеси, де діяло оунівське підпілля. Більшість листівок було написано російською мовою. Для представників кавказьких народів, зокрема для грузинів і вірмен, листівки випускали їхніми мовами. Готуючи звернення до різних народів, ідеологи УПА враховували історичні особливості їхнього розвитку, намагалися нагадати про найболючіші моменти в долі тієї чи іншої нації, утвердити розуміння необхідності боротьби проти поневолювачів. Для налагодження ефективних зв’язків з кубанськими, донськими, терськими козаками націоналісти звертали увагу на вшанування предків та ностальгію за славним минулим часів козацького відродження 1917—1920 рр. Всього протягом 1943—1944 рр. було підготовлено та поширено 15 відозв. Вже у серпні 1943 р. офіційне видання УПА — часопис «До зброї» — опублікувало замітку «Ми не самітні», де було сказано таке: «Поруч УПА виступають поневолені народи Сходу і Заходу. Грузини, узбеки, черкеси, осетини вже сьогодні борються в рядах УПА, творячи свої окремі національні загони, що в найближчому майбутньому стануть національними революційними арміями». Першим національним підрозділом УПА був відділ узбеків, створений ще в середині 1943 р. у військовій окрузі «Заграва» під командуванням майора Мір Олієва на псевдо «Ташкент», який у березні 1944 р. потрапив пораненим до рук совєтів і був розстріляний. В цій же окрузі організували, майже одночасно з узбеками, і курінь грузинів та ашотів і сотню кубанських козаків. У військовій окрузі «Турів» першим організовується курінь азербайджанців. Тут же було створено неповну сотню росіян (80 чол.). Однак часті конфлікти з іншими частинами та поодинокими повстанцями змусили командування УПА розпустити її. На початок 1944 р. в УПА налічувалося 15 іноземних куренів. Скажімо, командир радянського партизанського з’єднання Александр Сабуров повідомляв 14 лютого 1944 р. начальникові Українського штабу партизанського руху Тимофію Строкачу: «Агентурным путем, показаниями пленных, арестованных и перешедших в наше соединение с оружием бойцов УПА установлено, что 40% состава УПА не являются украинцами. Из состава 40% национальности Востока: ингуши, осетины, черкессы, турки, есть и русские...» Через незначну кількість представників західноєвропейських держав (німці, італійці, бельгійці, французи, чехи, словаки, югославці, угорці, австрійці) окремих відділів в УПА не сформували. Вони поодиноко та невеликими групами входили до складу українських відділів, або працювали в адміністрації УПА. Загалом протягом Другої світової війни в лавах УПА воювало близько 20 тисяч представників інших народів. Упродовж 1943—1944 рр. національні відділи провели низку успішних боїв проти німців та радянських партизанів. Внесок національних відділів у бойову діяльність УПА був досить значним. Зокрема, у серпні 1943 р. у Млинівському районі Рівненської області відділ, який складався з грузинів, узбеків та росіян, у бою знищив 60 німців. 30 вересня 1943 р. в Острозькому районі Волинської області відділ УПА, який складався з азербайджанців, знищив 100 німців. 21 жовтня 1943 р. у с. Порозі на Рівненщині відділ азербайджанців спільно з тереновою сотнею УПА знищив 16 німців. 27 листопада 1943 р. відділ під командуванням Василя Андрусяка—«Різуна» у Чорному лісі вів бій із 600 німцями, в ході якого німці втратили 45 осіб вбитими і 15 пораненими. В бою відзначилася чота узбеків. 8 грудня 1943 р. кошовий відділ «В’юна» спільно з чотою азербайджанців відбили наступ німців та поліції на с. Півче. В ході бою останні втратили 8 осіб вбитими. Окрім боїв проти німців, національні відділи провели низку боїв з радянськими партизанами. 25 червня 1943 р. загін УПА під командуванням «Крука» в триденних боях розгромив радянських партизанів. У боях відзначився відділ грузинів. 25 липня 1943 р. в Суразьких лісах на Волині відділ УПА спільно з грузинами розгромив загін радянських партизанів ім. Михайлова. Провід ОУН мав намір скористатися наявністю у своїй збройній структурі представників багатьох інших народів. З метою поширення цього руху 21—22 листопада 1943 р. провів у с. Будеражі Здолбунівського району на Рівненщині Першу конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії. В конференції взяли участь 39 делегатів, які представляли 13 національностей: українців, азербайджанців, башкирів, білорусів, вірмен, грузинів, кабардинців, казахів, осетинів, татарів, узбеків, черкесів та чувашів. Ця конференція була спробою виробити ідеологічні підвалини спільної боротьби представників різних національностей за створення власних незалежних держав. Вона організаційно оформила спільний антибільшовицький фронт (військовий і політичний), заклала підррунтя Антибільшовицького блоку народів. З поверненням на західноукраїнські землі радянських органів влади частина іноземців влилася до Червоної армії, щоб продовжити боротьбу проти німецької армії. Проте більшість неукраїнських вояків УПА вирушили до себе на батьківщину для продовження повстанської боротьби. Деякі з них залишилися в українському визвольному русі і діяли до кінця 40-х років. Спільна боротьба українців та іноземців в лавах УПА засвідчила прагнення народів Східної Європи та СРСР жити у власних національних державах, а не в складі «союзу» чи «райху». Ярослав Коретчук |
