Театр – це магічне місце, де можна зануритися у мистецькі пристрасті й відчути творчу енергетику акторів. Театральне життя нашого міста завжди було насиченим, і за свою давню історію обросло численними легендами й бувальщинами. Ми спробували дізнатися про давні й сучасні випадки з місцевого театрального життя, і нас чекали справді цікаві знахідки.
Обласна філармонія (раніше Театр Музичного товариства імені Монюшки)
Загадковий архітектор
Створення будівлі театру розпочалося з загадки. В 1887 р. виникла ідея його побудови й були зібрані кошти. Магістрат оголосив конкурс на кращий проект, і його переможцем став архітектор Мілковський, що запропонував привабливу будівлю з куполом і колонами. Самого архітектора ніхто не знав, на вручення премії він не з’явився. Тому втілювати проект у життя довелося найманим архітекторам – Кубинському та Лапіцькому. 22 грудня 1891 р. театр урочисто відкрили, а на святковому бенкеті нарешті розкрилося інкогніто архітектора. Ним виявився інженер залізниці Юзеф Лапіцький, що фактично керував роботами зі спорудження театру. Мешканці міста висловили йому свій захват і на знак вдячності подарували золотий перстень. Під час Першої світової війни творіння Лапіцького сильно пошкодила артилерія, тож у 1920-х роках відбулася реконструкція театру. Після неї будівля набула звичного нам вигляду.
Самогубство під час вистави
В січні 1907 р. станиславівський театр давав виставу у Коломиї. Демонструвалася лірично-драматична опера «Янек», що розповідала про життя мешканців Карпат. Аж раптом під час другого акту пролунав постріл, а молодий чоловік, що стояв біля кута зали, впав на підлогу. Самогубцею виявився 25-річний Антоній Луцький, студент агрономічної школи, що, як розповідали свідки, вже давно виказував ознаки «розумового замішання». Серед глядачів були два лікаря, які надали пораненому допомогу, а згодом його було відправлено до лікарні. Актори театру були настільки вражені цим трагічним випадком, що хотіли припинити виставу. Але коломийські глядачі виявилися нечутливими до таких ексцесів: голосними криками й тупанням ніг вони зажадали її продовження.
Пожежа за лаштунками
В жовтні 1907 р. місцеву пожежну службу було повідомлено, що за лаштунками театру сильний дим і запах горілого. Як виявилось, загорілися шматки тканини й паперу в одній із стінних шаф, а за ними почали палати полиці й дверцята. Причиною загоряння став недбало кинутий кимось недопалок. На щастя, в приміщенні були театральні працівники, які встигли загасити вогонь ще до прибуття пожежників. Як зазначали газети, театру дуже пощастило. Бо якби пожежа сталася, коли в театрі нікого не було, цілком могла б згоріти й уся будівля. Ось так через якийсь недопалок місто могло втратити театр.
Актор-самозванець
В січні 1903 р. перед станиславівських судом постав драматичний актор місцевого театру Міхал Гарапин, який мав театральну кличку «пан Берський». Принаймні так він стверджував, переконуючи, що грає в театрі багато років. Проте в суду виникли підозри, чи насправді він той, за кого себе видає, бо надто вже часто «пан Берський» мав конфлікти з законом. Кілька разів його було звинувачено в ошуканстві, потім у привласненні чужих коштів… Містом поповзли чутки, що в театрі справді був актор з псевдонімом «пан Берський», але він уже давно живе й працює у Кракові. Незважаючи на це, підозрілого «актора» все ж було відпущено через брак доказів.
Театр і ніжки
Відвідання театральної вистави для більшості з нас – це спосіб долучитися до високого мистецтва. Проте на початку ХХ ст. публіка сприймала театр переважно як розвагу і яскраве видовище. Деякі пани взагалі ходили до театру з метою, далекою від мистецтва. Сто років тому в чоловіків рідко випадала можливість помилуватися оголеними жіночими ніжками, адже дами ходили в довгих сукнях. Під час вистави ніжки можна було побачити частіше, особливо якщо театральне дійство супроводжувалося танцями. В ті часи публіка переглядала театральні вистави як футбольний матч – з криками схвалення чи невдоволення, свистом чи гучними оплесками. Щоправда, інколи важко було визначити, чому саме адресовані оплески – високій акторській майстерності чи пікантному вбранню актрис.
Нескромні пісні
В квітні 1912 р. театральні афіші Станиславова запрошували відвідати вечір старовинної пісні 1812—1820 рр. Поважні пані з доньками та інші шановані містяни вирушили до театру в надії приємно провести вечір. І тут їх чекав сюрприз. Деякі пісні носили відверто еротичний характер, який ще й підкреслювався мімікою й жестами виконавців. Скандал був нечуваний, тим більше, що в залі було багато молоді, студентів, а в ті часи молодих людей старанно оберігали від усього «аморального». Про цей, на погляд сучасної людини, незначний випадок місцеві газети повідомили на перших шпальтах.
Музично-драматичний театр імені Івана Франка
«Вирви-дуб»
Ця історія трапилася з відомим актором театру, народним артистом України Сергієм Дмитровичем Романюком. На сцені трагічний епізод, персонаж, якого грав актор, прив’язаний до бутафорського дуба, закатований і вмирає. Проте актор боявся лоскотання, а його спину сильно лоскотала кора дуба. А може, насмішив якийсь жарт у подальших сценах вистави. Так чи інакше, актор починає нестримно сміятися, хоча за сценарієм його персонаж мертвий. Врешті-решт не витримує, вириває бутафорського дуба «з коренем» і так, залишаючись прив’язаним до нього, втікає зі сцени.
Дисциплінована «покійниця»
На сцені театру – п’єса «В неділю рано зілля копала». Роль Туркині грала актриса театру Оксана Іваницька. За сценарієм, Туркиня топиться, її витягають з води, навколо всі плачуть. Один з персонажів повинен був підійти до мертвої Туркині й скласти їй руки на грудях. Одну руку поклав, а про другу забув. Проте дисциплінована актриса – зовсім забувши, що вона потопельниця! – сама поклала собі другу руку на груди. Порядок є порядок, адже за сценарієм у персонажа мають бути складені обидві руки.
Війна… з протягами
Корифей театру, народний артист України Володимир Іванович Родь, одного разу грав у п’єсі на військову тематику. На «полі бою» – тіла загиблих солдат, усі лежать непорушно. Проте сценою гуляють злі протяги, а вже немолодий актор їх дуже боявся й усіма силами уникав. Лежить він (вбитий солдат!) на сцені й чує: тягне немилосердно. Тож він легенько, бочком… відсунувся за лаштунки.
Слово – не горобець
На жаль, під час вистави інколи трапляється, що актори забувають чи плутають текст. Одного разу потрібно було терміново замінити актрису, що грала бабу Палажку в п’єсі «Кайдашева сім’я». Нова акторка була змушена вивчити текст мало не за один день. Під час однієї зі сцен баба Палажка «виганяла нечистого» з Кайдаша. Водить руками, хрестить Кайдаша, вимовляє заклинання, в якому останні слова були «Амінь біжить, амінь кричить, амінь доганяє!» Проте акторка забула цю фразу – на мить застигла з піднятими руками і замість неї голосно вигукнула «Алілуя!». Іншим акторам довелося терміново відвернутися від залу, щоб приховати нестримний сміх...
Подібний курйоз трапився й під час п’єси «Ніч перед різдвом». За сценарієм, коваль Вакула у відчаї, що Оксана не хоче вийти за нього заміж, іде топитися. На прощання він повинен був вигукнути фразу «Всі гроші, які є в моїй скрині, – на церкву!». Проте актор злегка переплутав текст і зопалу вигукнув: «Всі гроші, які є в моїй церкві, – на скриню!»
Вогонь на сцені
На сцені театру – відома п’єса «Солодка Даруся». Трагічний епізод, під час якого горить лампадка. Аж раптом пластмаса лампадки почала плавитися, а потім і загорілася. Палає досить велике полум’я. Глядачі у захваті – оце так спецефект! Актори розгублені: невже переривати виставу й гасити вогонь? Врешті-решт опустили штанкет (металічна штанга для підвішування декорацій чи лаштунків), і одна з актрис підійшла до лампадки й залила її водою. Після цього вона перехрестилася й урочисто відійшла. Глядачі вирішили, що так і має бути по ходу вистави.
«Дограєте – закриєте двері!»
Цей випадок трапився близько сорока років тому, але актори досі розповідають його як театральний анекдот. На сцені йшла надзвичайно довга – близько чотирьох годин! – історична п’єса. Публіка, серед якої було багато мешканців окільних сіл, поступово покидала зал. Люди поспішали додому годувати худобу. Нарешті зал залишився майже порожній, але актори мужньо грали п’єсу до кінця. Коли спектакль уже мав закінчуватися, до сцени тихенько підійшов завгосп і прошепотів: «Дограєте – не забудьте закрити за собою зал!».
Інколи так хочеться побачити світ «по той бік сцени» й дізнатися, як твориться та магія, яку ми бачимо під час вистави. Проте нам важко уявити, скільки праці докладається для її створення. Побажаємо нашим театрам вдалих сезонів і вдячних глядачів!
Олена БУЧИК |
