Щоб там не казали про золоті часи «бабці Австрії», сьогодні суспільство значно гуманніше. Наприклад, щодо безпритульних псів. Сьогодні їх уже просто так не вбивають – стерилізують, вішають на вуха бірки, волонтери збирають кошти на притулки для них, годують, шукають їм хазяїв.
За Австрії все було жорсткіше. На початку ХХ століття Станиславів мав серйозну проблему – зграї бродячих псів, які хворіли на сказ, вешталися містом, кусали один одного, людей, навіть малих дітей. Було й кілька летальних випадків.
Магістрат і староство наказали усіх безпритульних псів відловити й забити. Свійських песиків, яких покусали бродячі, – теж. Господарям чотирилапих дозволялось виводити їх у місто лише на повідку і в наморднику. При перших ознаках сказу в домашнього улюбленця – негайно повідомити магістрат. Вхід до громадських закладів із псами суворо заборонявся.
Але мешканці Станиславова не надто переймалися тими правилами. Мало того, вони захищали братів менших. Так, одного разу обурений натовп добряче відлупцював поліцейського, який злапав бродячого пса.
Пік «псячої війни» припав на січень 1903 року. Тоді протягом кількох днів одразу три домашні пси втекли й покусали перехожих. Цікаво, що всі вони належали військовим. Так, песик капітана крайової оборони пана Кона з вулиці Липової (Шевченка) погриз три людини. Собака поручника Х. з вулиці Пелеша (Гнатюка) цапнув двох. Проте усіх перевершив пес поручника 31-го артилерійського полку Рудольфа Функа. Якщо перші два нападали на цивільних, то «артилерійський» кусав лише військових – поручників Нейпауера та Заріцького, а також кадета Кляйна.
Про долю псів тодішні газети промовчали. А всіх постраждалих направили лікуватися до Будапешта. Чи не коштом поручника Функа?

 Іван Бондарев