Осмолодівські ліси (теперішній Рожнятівський район) давно славились дичиною. Ще наприкінці ХIХ ст. граф Пауль Пальфій фон Ердьодь у безлюдних горах недалеко від Осмолоди орендував для полювання близько десяти тисяч гектарів лісових угідь. У 1933 році в цих мисливських угіддях англійський лорд вполював оленя, роги якого вагою 7,5 кілограма потягнули на рекорд Галичини. Моральний кодекс тогочасної «стріляючої» європейської еліти викладено у стрічках фон Візенталя: По тім пізнати справжнього ловця, Що в звірі почита її Творця, Знає, на що як полювати, Коли стріляти, а коли плекати. До Осмолоди на полювання приїжджали навіть з індії. Зокрема у 1936 році махараджа Кох добув оленя на 16 відростків. З приходом радянської влади полювання біля Осмолоди полюбляла компартійна еліта, а саме: Микола Підгорний, Олексій Кириченко — члени політбюро ЦК КПРС, Петро Шелест — перший секретар ЦК КПУ. Останній лише за один приїзд відстріляв було двох ведмедів. Полюбляли полювати й військові. Власне цікавою є одна бувальщина — про полювання військової еліти за радянських часів, яку розповів його керівник Антін Островський — відомий на Прикарпатті організатор мисливської справи, котрий багато років пропрацював в Осмолодському лісокомбінаті заступником директора з лісового господарства. Його послугами для організації полювання на Прикарпатті неодноразово користувались обласна, республіканська та союзна компартійна і військова еліти. історія полювання, яку я записав зі слів А. Островського, починалась як «Мисливські усмішки» Остапа Вишні, а закінчувалась як «Бондіана». Отож у серпні 1974 року перший секретар Івано-Франківського обкому партії В. Добрик порекомендував на полювання начальника Генерального штабу Радянської армії — генерала армії Віктора Куликова. Організатором цього полювання одразу обрали А. Островського, який на той час мирно собі підвищував кваліфікацію на вищих лісових курсах у Москві й про таку високу честь і знати не знав. Яке ж то було його здивування, коли посеред пари в аудиторію зайшов директор курсів і викликав його до себе в кабінет. Там уже чекав полковник Генштабу і наказав: Островський терміново повинен прибути на місце роботи на Прикарпаття. На збори відвели лише 15 хвилин, оскільки спеціально для нього на летовищі затримали виліт літака з пасажирами. Його заперечення про те, що потрібно закінчити курси, залишили без уваги. Більше того, протягом декількох хвилин було виписано посвідчення про закінчення курсів та виставлено всі оцінки «відмінно». Полковник поводився так, що А. Островський мав усі підстави думати про те, що його хочуть заарештувати. Тож почав у пам’яті перебирати, кому який політичний анекдот розказав. Ситуація нагніталась дедалі більше, бо біля літака полковник із Генштабу пояснив, що в Івано-Франківську його зустрінуть, і не відходив від трапу, поки той не полетів. У літаку тривога не покидала Островського: він був переконаний, що за ним стежать перебрані у цивільне кадебісти. Коли літак приземлився в Івано-Франківську, до А. Островського підійшов начальник Івано-Франківського гарнізону — полковник Трофіменко, який відразу впізнав його серед усіх пасажирів. Жодної розмови між ними не відбулось, зустріч була «на німо», що підсилювало побоювання Островського про його неминучий візит до івано-франківського обласного чи рожнятівського районного КДБ. і лише коли проїхали в Рожнятові будинок КДБ, йому стало трохи спокійніше дихати. Проте мета алярмового повернення на Прикарпаття все ще залишалася таємницею. Зате здивування А. Островського викликала поїздка з начальником гарнізону через село Небилів, де він бачив, що сотні солдат ремонтують дороги, малюють селянам паркани і переносять гній від дороги позаду хат. і лише приїхавши на дачу ЦК КПУ в урочище «Підлюте», Островському повідомили, що він буде керівником полювання. А тим часом на компартійній дачі кипіла робота: через річку Лімницю перекинули спеціальний понтонний перехід і заходилися будувати капітальний міст, бо попередній знесло водою. Для налагодження радіозв’язку, де планувалось полювання, споруджували нашвидкуруч вежі. Островського представили охороні, оскільки на дачу пропусків не видавали, а охороні потрібно було знати його в обличчя. Надійшов наказ — завтра організувати полювання на кабана. Таких стислих термінів на його віку ще не було. Крім того, А. Островський не був обізнаний із ситуацією на роботі, бо тривалий час перебував у Москві на курсах. Обміркувавши ситуацію, він вирішив провести полювання в урочищі «Бабське» Сливківського лісництва. А треба ще сказати, що ліцензію на право полювання А. Островському ніхто не показував, але ця обставина керівника полювання хвилювала якнайменше. Та це була не єдина проблема. Спробуй швидко позбирати єгерів та лісників, які на одному місці не сидять. До ночі йому все ж таки вдалось позбирати найкращих місцевих єгерів та лісників. Попередньо пішли в ліс, щоб намітити номери для мисливців із лісником Йосипом Богославцем, і зробили зарубки на деревах, біля яких повинні були стояти поважні мисливці. Військові виділили машину, щоб позвозити в ліс усіх лісників (близько 30 осіб). Звісно, що до організації такого полювання задіяли й інші військові служби, які допомагали Островському проводити полювання. Першою зацікавилася полюванням топографічна служба Прикарпатського воєнного округу. Для складання відповідних топографічних карт району полювання прилетів спеціальний літак, який проводив аерозйомку місцевості. Керівник служби вимагав, щоб Островський на військовій карті чітко визначив місце номера, де стоятиме головний мисливець «А». Треба сказати, що прізвище генерала армії Куликова не озвучували. Це була все ще військова таємниця. Позначивши на карті номер головного мисливця «А», Антін Островський зазначив, що позаду головного мисливця будуть стояти інші військові, які добудуть кабана в разі, якщо «перший мисливець» не поцілить. Другим помічником Островського став полковник особливого відділу Прикарпатського воєнного округу, який примусив його подати список осіб, яких запланували залучити до полювання. Над ранок полковник повідомив, що із 30 осіб жителів Библіва, Богославця та кількох інших слід вилучити зі списку як неблагонадійних. Не подіяло вмовляння, що ці «неблагонадійні» — найдосвідченіші мисливці. Довелося розпорядження полковника виконувати. Щоб не розчаровувати «неблагонадійних», А. Островський сказав їм, що буде інше полювання в сусідньому лісництві і відправив їх туди. А ввечері настав час «Х». Нарешті у «Підлютому» представили А. Островського всім генералам, і лише тут йому повідомили, що головний мисливець — це генерал армії Куликов. Генерал захотів поспілкуватися з Островським. Першим запитанням Куликова було, чи п’є організатор горілку, на що Антін Йосипович відповів, що п’є, бо який же мисливець не п’є горілку? Випили. Наїдків було стільки і таких, яких А. Островський ще й не бачив. Тоді почали обирати час полювання. Але в керівника не все ще було готове, то й він наполягав, щоб його почати пізніше — о 9 годині ранку. Куликов заперечив: «Ну який же мисливець йде на полювання о 9 годині?». Переконливим аргументом став відлік часу за Грінвічем, бо якщо у Карпатах була 9 година, то у Москві — 7-ма. У гарному настрої генерал запросив Островського зіграти в більярд, але той відмовився, оскільки було ще багато організаційних справ. Куликов трактував це по-своєму. «Боїшся?» — запитав. А організатора чекала неспокійна нічка: до ранку довелось звозити лісників та єгерів у ліс на місце полювання. Островський вирішив брати велику загінку, яка повинна була пролягати через хребет, бо снігу не було і важко було простежити місце кабанів. Мобільного зв’язку теж не було, тому домовились, що сигналом для початку нагінки буде помах білим простирадлом на дрючку. З приємністю Островський згадував, що серед генералів любителів «поправити око» перед полюванням не було: на сніданок горілку не пили. Виставляти мисливців на номери доручили самому заступникові генерального директора «Прикарпатлісу» Юрію Зацісі. Нарешті почалося полювання, під час якого поранили великого кабана. Тварина впала, а потім зірвалась на ноги й побігла. Куликов та ад’ютант стріляли навздогін, але не поцілили. Нічого не змогли зробити й нагоничі: вони хоч і були «благонадійні», але їм не дозволялось на такому полюванні мати із собою зброю. Генерал Куликов, не дочекавшись, поки знайдуть кабана, поїхав у службових справах до Львова. До ночі лісова охорона шукала кабана, але його і слід захолов. А зі Львова телефонували і допитувалися: де ж той кабан? Довелось піти на обман: доповіли, що кабана дострелили, тушу оббілують і наступного дня відвезуть м’ясо для виготовлення ковбаси, шкіру вичинять і передадуть до Москви головному мисливцеві. Але Куликов вимагав доставити тушу кабана негайно. Звернулися по допомогу до місцевих жителів, однак ті відмовлялися, казали, що звір далеко в лісі, що його єгері обробляють і так швидко принести не зможуть. В азарті військові захотіли знати координати кабана, щоб негайно вислати туди десантників, аби якнайшвидше доставити бажаний трофей. Можна собі тільки уявити, як почувались обкомівці, коли почули про це. Однак вони таки випросили, щоб гвинтокрил із десантниками не присилали. Нарешті зійшлися на ковбасі та шкірі добутого кабана, які мали передати головному мисливцю. Постало питання — добути кабана, причому великого, тобто такого ж, як бачив Куликов. Нарешті мисливствознавець лісгоспу Анатолій Киселенко добув великого кабана, з якого зробили ковбасу і разом із вичиненою шкірою передали генералові Куликову. Варто сказати, що він був вдячний за організоване полювання та смачну ковбасу. Олег ПРОЦІВ |
