Музей народної архітектури і побуту Прикарпаття, який є структурним підрозділом Національного заповідника «Давній Галич» в цьому році відзначатиме 30 – річчя з часу створення. До цієї поважної дати в серії видань «Галицькі святині» видано путівник присвячений музею. Авторами путівника є заступник генерального директора Заповідника Володимир Дідух (автор проекту, фотосвітлини) та директор музею Леся Михальчук (текст). Путівник багато і цікаво ілюстрований, у ньому відображено всі об'єкти, що знаходяться на терені музею. Не менш важливою є частина путівника, яка подає зміст видання у перекладі англійською мовою і зорієнтована на мандрівників з інших держав, що особливо актуально для наступного року – коли відбуватиметься турнір «Євро – 2012».

Поява путівника є надзвичайно важливою. Він стає одною з візитівок музею, який є водночас і дуже поважним і майже наймолодшим серед своїх побратимів – державних музеїв області. Серія видань «Галицькі святині» матиме цікаве продовження.

Музей народної архітектури і побуту Прикарпаття засновано 1981 року. Він міститься на території давнього городища, на першій лінії оборонних валів стольного града Галича, навпроти урочища Прокаліїв Сад. У 1994-ому музей увійшов до Націона­льного заповідника "Давній Галич". Скансен займає площу 6,9 га, на якій відтворено "мікросела" чотирьох етнографічних районів Івано-Франківщини: Покуття, Гуцульщини, Бойківщини та Опілля. Кожна з етнографічних зон українського Прикарпаття вміло розпланована у мікрорельєфі місцевості, опоряджена малими архітектурними формами. В інтер'єрах пам'я­ток чимало етнографічних реліквій - предметів життя і побуту наших предків. Будівлі, що розташовані на території музею, свідчать про самобутність українського народного зодче­ства і водночас про його нерозривні зв'язки з традиціями будівельної культури слов'янських народів. Правда, невелика експозиційна площа зумовила ряд відмінностей музею від ана­логічних йому. Зокрема, чимало архітектурних експонатів подано не як садиби - житлово-виробничі ансамблі сільської забудови минулих часів, а як поодинокі типові зразки житлових, господарських та виробничих споруд.

Покуття - давня назва одного з історичних географічних регіонів України. На Івано-Франківщині до  нього  входять  Городенківський,  Тлумацький, частина Коломийського та Снятинського районів. На   території   музею   експонується  хата перевезена зі с. Торговиці Городенківського району. Це типове житло покутян кінця XIX - початку XX ст. Воно трикамерне: хата - сіни - комора. Конструкція стін стовпова. Між стовпами закладені вальки з глини та соломи. Стіни ззовні і всередині обмазані глиною і побілені. Дах будівлі - чотирисхилий, на кроквах, покритий солом'яними житніми сніпками. Хата напівкурна. Інтер'єр цього старого покутського житла продуманий до дрібниць, кожен предмет має своє місце і призначення. Піч займала близько чверті хати з північного боку від дверей. Біля неї ліжко (постіль). Постіль застелена соломою і покрита білою веретою, на якій спали. Поверх неї стелили другу верету, якою накривались. На ліжко клали подушки. Над постіллю під стелею прикріплена дерев'яна жердка, на якій висить верхній одяг і верети. На чільній стіні - ікони, прикрашені виши­тими рушниками. Вздовж стіни від постелі до покуті стоїть лава, посередині хати – стіл - скриня. З іншого боку стола стоїть невелика лава (ослін). За стіл сідали почесні гості, а на свята збиралася вся родина. Вздовж південного боку хати стоїть нерухо­ма довга лава, на якій спали члени сім'ї. Завершує інтер'єр мисник біля дверей, який складається з поличок для посуду. На ньому виставлений найкращий посуд, що прикрашає житло.

Гуцульщина - один з найцікавіших етно­графічних районів Івано-Франківщини, що охоплює Верховинський, південну частину Косівського і Надвірнянського  районів. Заселення цієї території відбувалось протягом багатьох століть. Гуцульські садиби розкидані по горах і долинах далеко одна від одної. Така ізольованість, а також специфіка ведення господарства, постійна загроза з боку хижих звірів змушували гуцулів обносити житло глухою загородою, що призвело до виникнення своєрідного типу - ґражди, замкнутої забудови з хатою, господарськими будівлями та високою загородою навколо подвір'я, викладеного камінням. Хата - гражда експонується у музеї. Вона перевезена зі с. Устеріки Верховинського району. Ґражда побудована 1889 року і належить до типу житлових споруд: хата - хороми - хата - комора з притулами.

На Івано - Франківщині Бойківщина займає територію Рожнятівського, Долинського, частину Калуського та Богородчанського районів. У музеї цей етнографічний район Прикарпаття представляє традиційна хата зі с. Поляниці Долинського району. Вона збудована 1878 року, про що свідчить дата на сволоку. Це трикамерна курна хата. Конструкція стін зрубна. Дах чотирисхилий, на кроквах. У хаті є куделі, прялки. В одній із кімнат оформлено експо­зицію однокласної школи - "дяківки". Тут також зна­ходяться найчисленніші збірки народних тканин, вишивок та одягу.

У межах Івано - Франківської області до Опілля належать землі Рогатинського та Галицького районів. Етнографічні особливості ополян мають глибокі і самобутні традиції, які простежуються в одязі, архітектурі, побуті, мистецтві, звичаях та мові. На території музею Опілля представлене садибою з хатою і стодолою середини XIX ст. Вони перевезені зі с. Викторова Галицького району. Це трикамерне житло заможного селянина - ткача: сіни - хата - комора. Конструкція стін зрубна. Дах чотири­схилий, на кроквах, покритий солом'яними сніпками. Є окремі входи в сіни та в комору. Хата і сіни мають набивну долівку. Стодола розташована під кутом до хати у глибині двору. Конструкція стін зрубна. Тут зберігаються різні знаряддя праці. В експозиції хати міститься ткацький верстат початку XX ст., який перевезли зі с. Тумира Галицького району. У хаті виставлена опільська вишивка середини XX ст. (жіночі та чоловічі сорочки, рушники, обруси, простирадла, пішви), а також народний одяг ополян кінця XIX  -  початку  XX ст.        

Дерев'яні церкви, що сьогодні вже стали пам'ятками, відзначаються своєрідною архітeк­турою, наближеною до хатнього будівництва. Нічого дивного у цьму нема, тому що дерев'яні церкви споруджували у давнину сільські будівничі - самоуки. Вони вкладали у цю нелегку працю свій талант, робили усе, що могли, для звеличення Божого дому. А оскільки будували переважно хати, то вносили в церковну архітектуру особливі елементи, наближу­вали церковний стиль до хатнього. Такий тип церкви колись був поширений на всій території Галичини. Церква Всіх Святих, яка експонується на території музею, побудована і на початку XX ст. перевезена з села Поплавники Галицького району. Вона побудована у зруб, з ялинових колод. Дах двосхилий, покритий гонтою. Церква - однодільна споруда. Вона складається з вівтарного приміщення, нави та бабинця. Всередині є дерев'яні хори. Храм орієнтований вівтарем на схід. Вхід до святині через прибудо­ваний  ґанок  із  заходу. А з півночі  -  вхід у  вівтар.

Просимо всіх зацікавлених відвідати Музей народної архітектури і побуту Прикарпаття!