Дністер – третя за величиною й одна з наймальовничіших річок України ще здавна використовувався як транспортна артерія. Якщо ще минулого століття рікою активно пропливали різноманітні пасажирські судна, баржі, то нині побачити на Дністрі корабель – це справжнє диво. Здебільшого дністровська «ескадра» сьогодні це каяки, катамарани, байдарки й каное, за допомогою яких туристи відкривають для себе одне з семи чудес України, унікальне природне явище – Дністровський каньйон. А завдяки неймовірним дністровським краєвидам місцевості, що розташовані поблизу, називають «Наддністрянською Швейцарією», – пише «Галицький кореспондент».

Місце військових сутичок

Ще здавна задля сполучення сіл та невеликих містечок використовувалися пороми. Нині, на щастя, є мости, та місцеві мешканці ще досі пам’ятають «поромне» минуле. До прикладу мешканка мальовничої невеличкої Хмелеви Галина Лаврів згадує, що в 1925-1926 рр. для переправи через Дністер з дубових дощок був побудований пором, який працював без мотора й рухався за допомогою сили річкової води. На жаль, у воєнні 40-і роки його зруйнували.

Із сумом про пором розповідає і мешканка Луки Ірина Бабала. Він перевозив людей до сусіднього Незвиська. «Наше село Лука відірване від районного центру. Тому рятівною соломиною був пором. Немало я лишила здоров’я через нього. Не раз ще школяркою чи коли вже працювала вчителем, не встигала на рейс, змушена була лізти в холодну воду й доганяти пором. Це були важкі часи. Відтак голова колгоспу Марія Скіцько домоглася, щоб у селі побудували дерев’яний міст, а згодом, коли я стала депутатом районної ради, почала клопотати про металічний міст, оскільки дерев’яний на той час уже прогнив», – згадує Ірина Бабала.

Наприкінці XVII століття була переправа через Дністер і біля Раковецького замку, тому там завше зберігалися запаси провізії й амуніції. Через це цей важливий воєнно-стратегічний об’єкт нерідко ставав місцем військових сутичок.

Аналогів не було у світі

А в сучасні дні донедавна біля берегів Дністра в Раківці був пришвартований унікальний корабель «Юрій», аналогів якому, за словами розробників, не було не те що в Україні, але й у світі. Він був розрахований саме для мілководдя. Завдяки незабутнім круїзам на цьому кораблі можна було помилуватися неймовірними краєвидами Дністровського каньйону й насолодитися комфортним відпочинком на природі.

Пасажирські судна частенько пропливали водами Дністра і поблизу Городниці. Про них згадує мешканка села Дарія Кучмей. «До цих пір пам’ятаю катер «Піонер 4» рейсом «Городниця-Заліщики». Ним ми часто добиралися до Заліщик на роботу й навіть до Хотина на екскурсії. Водієм цього катера був мешканець Городниці Ярослав Череп», – поділилася спогадами жінка. Працювали у 1980-их рр. на Дністрі й різноманітні черпалки та баржі, які добували гравій із дна річки.

Справляли рікою навіть святині

Про заліщицькі катери згадує і мешканка Михальча Ганна Скіцько. Розповідає, що колись у 60-их роках на День молоді чи День врожаю уся область з’їжджалася до села й біля Дністра проводили різноманітні фестивалі. Із Заліщик приїжджали катери, й охочі мали змогу за невелику платню покататися на них. Також пані Ганна пригадує і баржі, які брали з Дністра пісок. Мешканці Михальче розповідають, що село наприкінці XIX- на початку XX ст. було портовим селом. Колись на місці нинішнього відпочинкового табору «Перлина Придністров’я» була польська вілла, біля якої неподалік розташовувався невеликий порт. Завдяки порту в цьому краю активно розвивалася торгівля.

Не те що людей чи різноманітні вантажі переправляли Дністром. Справляли рікою навіть святині. Свідченням цього є твердження історика-краєзнавця, а нині заступника директора КЗ «Центрі культури і мистецтва» м. Городенки Ярослава Левкуна. Мало хто знає, що колись на старому цвинтарі в Незвиську стояла давня дерев’яна церковця св. Параскеви. Її свого часу продали й сплавили Дністром до села Губин Тернопільської області. Стоїть вона там і донині. Правда вже не св. Параскеви, а Усікновення голови св. Івана Хрестителя. За словами пана Ярослава, нині у планах є намалювати ікону св. Параскеви й передати її до сучасного незвиського храму Вознесіння Господнього у пам’ять про дерев’яну церковцю.

Юлія МАРЦІНІВ, Галицький кореспондент