Коли готувалася публікація про галицьке коріння відомого українського дитячого письменника Всеволода Нестайка, інформації було обмаль, та й те, що здебільшого пропонував дядько «гугл», за винятком кількох невеликих інтерв’ю самого письменника. Ні родинних фотографій, ні ґрунтовного матеріалу. Єдине, що було, так це бажання розповісти про цей маловідомий факт у біографії Всеволода Нестайка, серце якого перестало битися дев’ять років тому. І тут доля звела з чудовою людиною – директором Бучацького краєзнавчого музею Ларисою Легкою, яка і пролила світло в кінці тунелю – надала унікальні світлини та безцінний матеріал, пише «Галицький кореспондент».
Культурно-освітня праця діда
Отож прапрадід, прадід і дід Всеволода Нестайка про батьковій лінії були греко-католицькими священниками. Теодор Нестайко був парохом Отинії, о. Порфирій – парохом села Скопівка, що на Коломийщині (де й донині зберігається його могила), а дід Денис (Діонизій) Нестайко – багаторічним парохом Бучача, бучацьким деканом УГКЦ та відомим громадським діячем.
Але розпочинав свій священичий шлях Денис Нестайко саме на Городенківщині, де й народилися його діти – Софія, Юліан та Зиновій. Після висвячення о. Денис був сотрудником у селі Серафинці. Тут 1885 року народилася донька Софія. Ось її спогади: «Це досить цікаве село. Національно-свідоме, люди здорові й гарні. Ще з минулих воєн багато в тім селі залишилося турецького елементу. Ще за мого дитинства, пам’ятаю, багато мужчин і жінок носили на головах турецькі фези червоного кольору. А жінки поверх тих фезів носили ще й білі намітки».
Відтак Дениса Нестайка як пароха перевели служити до Чернелиці (на той час містечко), де народилися два його сини – Юліан і Зиновій (батько Всеволода Нестайка). О. Денис започаткував у Чернелиці культурно-освітню працю – заложив Читальню Просвіти, Братство тверезості й церковний хор, який сам навчав. Також багато уваги приділяв вихованню дітей та молоді.
Ось якими спогадами поділився уродженець Чернелиці Василь Трачук в альманасі «Городенківщина»: «Першою подією, що закарбувалась у моїй пам’яті, була будова читального дому в Чернелиці. Товариство «Читальня Просвіти» було засноване за почином місцевого пароха о. Дионізія Нестайка. Це була перша Читальня на цілу округу Чернелиці, до якої тяготіли довколишні села: Хмелівка (нині Хмелева), Копачинці, Кунисівці, Вільховець (нині Вільхівці), Корнів, Репужинці, Дубки, а частинно Семенівка, Раковець, Далешева (нині Далешове) і Колінки. Пізніше культурно-освітню роботу о. Нестайка продовжив о. Володислав Добрянський». Можливо, о. Денис заснував Читальню Просвіти і в Серафинцях, адже ця Читальня на Городенківщині була однією із найстарших – приблизно з 1880 року, а церковний хор засновано в 1884 році.
Батько загинув у Сибірі
Вже у Бучачі, що на Тернопільщині, восени 1918 р. в будинку Дениса Нестайка вирішувались питання переходу влади у місті та повіті від австрійців до представників ЗУНР. Також після заборони польським окупаційним урядом в 1924 р. діяльності «Пласту» надавав свій помешкання для таємних занять членам цієї організації.
З вибухом Першої світової війни Юліан та Зиновій Нестайки вступили до лав Січового Стрілецтва, а пізніше воювали у складі Української Галицької армії. З переходом УГА за Збруч Юліан та Зиновій брали участь у боях проти більшовиків. На жаль, через спалах епідемічного висипного тифу Юліан Нестайко у 1920 році помер у місті Бершадь (Вінницька область).
Під час Першої світової війни майбутні батьки Всеволода Нестайка опинилися по різні сторони фронту. Батько Зиновій – боєць Української Галицької армії, мама Марія – викладач російської словесності й сестра милосердя в Російській імператорській армії. Після завершення визвольних змагань Зиновій переїхав з Галичини до УСРР. Працював на цукровому заводі у Проскурові (нині — м. Хмельницький). Та як це часто бувало у страшні 1930-і роки хтось доніс, що Зиновій Нестайко був січовим стрільцем. За ним, звісно, прийшли й більше маленький Всеволод батька не бачив. Його вивезли на Колиму в Сибір, де й загинув.
Через 55 років письменник зізнається: «Для мене тато змалку був уособленням таємничості і чекання. Я не вірив, що він загинув. Я був певен, що він продовжує виконувати державну справу, але настільки відповідальну й таємничу, що про це не повинні знати, навіть дружина й діти…».
Знати мову батька
Мама Марія, рятуючись від голоду, зважується на переїзд до Києва. Хоча сама була російськомовною, принципово віддає сина в українську школу, сказавши: «Ти мусиш знати мову свого тата». В Києві і сформувався Всеволод Нестайко, як письменник.
Щодо тітки письменника Софії Нестайко вона у 1904 році вийшла заміж за священника Євстахія Барановського й спершу оселилися в Галичі. Тут народився їх перший син Роман. Відтак у 1921 році переїхали до Рукомиша, поблизу Бучача. Як згадувала Софія Барановська, тут вони пережили свої найкращі та спокійні часи до початку Другої світової війни. Називала село Рукомиш «малим раєм». З часом родина Барановських опинилася у німецьких таборах. Пізніше вдалося виїхати до Америки. Та не всім. Чоловік Євстахій помер у Німеччині, а діти роз’їхалися по світу. Ось які красномовні, але водночас трагічні слова пізніше напише жінка: «Так розділити народи, родини залізною заслоною потрапить лише московське, тверде, лихе, злобне серце азіята». І з цим важко не погодитись.
Юлія МАРЦІНІВ |
