З Відня молодий докторант о. Григорій Хомишин вернувся 8 березня 1899 року і був призначений другим катедральним сотрудником, а воднораз - і катехитом в школі ім. Міцкевича та в жіночих школах у Станиславові.
23 грудня 1899 року був вже першим катедральним сотрудником, тобто другим катедральним проповідником, і знову вірні дуже горнулися до церкви, щоб почути розумні, палкі проповіді молодого доктора св. богословія.
Подібно як з невимовним ентузіязмом вітали о. Григорія вірні в Станиславові, коли він повернув з Відня на свою посаду катедрального сотрудника, так само по двох роках ревної праці у катедральному соборі з великим смутком прощались зі своїм улюбленим священиком, який був призначений до Коломиї на завідателя парохії і катехита при польській ґімназії.
Коломия — столиця Покуття — було містом гамірним і рухливим. Воно було національним осередком для довколишних сіл, мало велику ґімназію (понад 1200 учнів) з українською викладовою мовою, яка вважалася в тих часах найсильнішою гімназією в Галичині. Тут працювала велика кількість учителів, і хоча вони були переважно лівих поглядів чи радше - орієнтації, але плідно провадили культурно-освітну працю, можливо, чи не найкраще з-поміж всіх наших міст. Але під оглядом релігійним тут також панувало занедбання.
Мусимо пам’ятати, що у Коломиї був настільки потужний русофільський рух, що навіть бурса для учнів перебувала під керівництвом кацапів. Вірні в тім часі були духовно занедбані, бо рух радикалів баламутив наш малоосвічений нарід. Під їх вплив потрапило передусім селянство, і то якраз на Коломийщині та Снятинщині, а згодом і на Товмаччині.
Церква в Коломиї була прекрасна, велика, що легко містилося в ній тисячка людей, але присутніми на Службі було заледве кількадесят вірних.
З огляду на всі ці обставини о. д-р Григорій обняв душпастирство в Коломиї не без малої тривоги. Але він завжди й усюди мав одну, і то дуже раціональну методу: «всеціло віддатися праці над релігійним вихованням парохіян — своїх вірних, йому повірених». Він звик був зазвичай говорити так: «Хто має належно вироблене поняття про Бога і хто Його любить, той мусить бути добрим громадянином». Збагачений наукою, знанням та досвідом, він почав душпастирювати дуже інтенсивно і при Божій помочі мав великі успіхи.
У відношенні до інших священиків був завжди ввічливим і дуже сумлінно дбав про своїх сотрудників. Беручи на себе найбільші тягарі, часто виручав своїх співбратів у проповідництві. А що провадив «духовно-аскетичне» життя, міг з легкістю проповідувати, дивуючи при тім всіх змістом та запалом своїх наук.
А вже про Матінку Божу о. д-р Григорій проповідував, направду, з синівською любов’ю! Місяць травень був для нього улюбленим, бо впродовж цілого того квітучого місяця кожного вечора проповідував, притягаючи до церкви багато-багато слухачів. Коли ж приходив час прощати Матінку Божу на останній науці, то слухачі не мали сили стриматися від сліз, бо з такою гарячою любов’ю проводжав о. Григорій Царицю Мая, що, здавалося, проповідує востаннє. І тому впродовж наступних довгих місяців люди нетерпеливо очікували місяця травня, щоб знову почути полум’яні науки отця Григорія.
Два роки душпастирської праці в Коломиї  були періодом тяжких, але вповні успішних змагань за обнову релігії в столиці Покуття і її околиці.
Ідеал священика, як патріота на морально-релігійній плятформі, як організатора католицької акції, був на початках для коломиян майже незрозумілим. А тому о. Григорій втілював цей ідеал з потрійним завзяттям.
Він постійно проповідував про значення і права Церкви, про свободу людського сумління від зовнішних впливів, про чесноту віри та любови до Бога й Церкви. Спочатку не мав багато слухачів, хіба у середовищі селянства та міщанства — серед людей доброї волі. Але з часом почали горнутися до церкви чимраз більше інтелігенції.
Завдяки палким проповідям о. Григорія вірні позбувалися упереджень до священика, доходячи до самоусвідомлення, що вони є католики і українці. Слава про його гарні проповіді розійшлася широко, навіть оо. єзуїти, які мали парохію в Коломиї, дивилися заздрісним оком на о. Григорія, як на свого опонента, кажучи: «вже руська інтелігенція не приходить до нас, бо мають свого проповідника». З іншого боку, нашій інтелігенції випав арґумент з уст, що, мовляв, мусимо йти до костела послухати розумних проповідей, бо в нашій церкві нема що слухати, бо наша Церква не задоволяє наших культурних вимог.
Правдивим тріюмфом о. завідателя були великопосні реколекції 1902 року. Отець Григорій не сподівався на велику кількість слухачів, знаючи, що дотепер інтелігенція відносилася до своїх священиків зверхньо, бойкотувала та легковажила їх. Тому о. Григорій не вийшов на проповідальницю, а проповідував з «царських врат», навіть не взявши на себе епітрахиля, бо думав, що не буде для кого проповідувати... Але, на превелике здивування, наступного дня в означений час на вечірню прийшло так багато людей, що це змусило о. проповідника вийти в епітрахилі на проповідальницю. Церква була заповнена вірними і з кожною наукою число слухачів більшало. Розважаючи над темами про терпіння Ісуса Христа, про любов і милосердя Боже, проповідник зворушував серця вірних до такої міри, що відтепер майже не було таких, які, вислухавши ту науку, були б байдужими до Церкви і священика: пошана і любов до о. завідателя зросла до дуже високого ступеня.
Але Боже Провидіння  провадило о. д-ра Григорія далі, покликавши його на ректора духовної семінарії у Львові.

о. Ігор ПЕЛЕХАТИЙ