Українці Прикарпаття довго домагалися створення греко-католицької єпархії, і в 1885 році вони її отримали. При єпископі існувала капітула – дорадчий орган із шести каноників. У 1890-х церква придбала кам’яницю у домовласниці Костянтини Щепанської. Будинок був споруджений у попередньому десятилітті.
Він стояв на вулиці Липовій (тепер Шевченка, 14), мав два поверхи, сім вікон по фасаду та один-єдиний балкон. В архітектурному оздобленні фахівці вбачають елементи еклектики, тобто змішування стилей. У плані будинок П-подібний, два його бічних крила далеко вдаються у подвір’я.
Серед інших церковних ієрархів, у кам’яниці з 1907 року мешкав єпископ-помічник Іван Лятишевський (1879-1957). При літньому владиці Григорії Хомишині Лятишевський фактично керував Станиславівською єпархією. Після війни його заарештували і він 10 років провів у сталінських таборах. У 2001 році Папа Римський беатифікував Лятишевського, тобто причислив до лику Блаженних.
На Львівському соборі 1946 року УГКЦ насильно приєднали до московського патріархату. Перед тим станіславського єпископа Хомишина кинули за грати, його резиденцію зайняло керівництво 38 армії. А ось будинок капітули залишився за церквою. Тільки вже іншою. Тут урядував єпископ російської православної церкви Антоній Пельвецький (1897-1957), який перейшов під московський патріархат ще до псевдособору. Пізніше він «доріс» до архієпископа. Його наступником був Йосиф Савраш (1909-1984).
Саме за його урядування стався випадок, що яскраво характеризує ставлення тої держави до церкви. 15 квітня 1960 року міськвиконком передав будинок управління єпархії (20 кімнат, 840 кв. м.) до фонду міськради, а церковникам лише надавалося право оренди.
Архієпископ Савраш написав скаргу, яка надійшла завідуючому облкомунгоспом, такому собі товаришу Донченко. Чиновник відписав розглянути її начальнику інвентарбюро Малявкіну та юристу Підвербецькому. Усі троє посадовців визнали скаргу єпархії обґрунтованою…
Що тут зчинилось! На посадовців посипалися закиди у незадовільному виконанні службових обов’язків, грошові розтрати, незаконне отримання житла і т. д. Нарешті облвиконком виніс «вирок»: Донченко отримав догану, а Малявкіна і Підвербецького звільнили. Рішення міськвиконкому, звісно, визнали правильним.
Через два роки єпархіальне управління переселили в інше приміщення, а споруду закріпили за загальнонауковим факультетом Чернівецького університету (виявляється, в нас був і такий факультет).
Від 1966 року кам’яниця перебуває у користуванні педінституту, згодом – Прикарпатського університету. Нині тут розміщений його економічний факультет.
На свої 130 років будинок виглядає досить непогано. Утримується теж. Збереглася ліпнина, обрамлення вікон, навіть старі дерев’яні рами. Простенький дерев’яний парканчик праворуч перетворився на солідну ковану браму із кам’яними стовпчиками.
Інші зміни менш впадають у очі: на правій бічній стіні з’явилися труби газової мережі та електричні ізолятори. А ось тротуари за цісаря були значно кращими. Тепер на вулиці Шевченка триває реконструкція, яку все ніяк не завершать.
Ще раз подивимось на стару поштівку. Ліворуч стоїть нині неіснуючий одноповерховий будинок, споруджений в середині ХІХ століття. Він, як і вузьке пасмо ґрунту до вулиці Голуховського (Чорновола), належали міщанину Антону Вишневському. У 1910-х купець Шулім Сусман звів на його місці будинок з колонами, який нині займає Прикарпатська універсальна торгова біржа. Втім, тепер кам’яниця ховається за розлогими липами, які колись і дали назву всій вулиці.
Іван Бондарев, Михайло Головатий | 
