Стародавня реліквія. Василь Романюк: Богородчанський Псалтир цікавий і як джерело історичних свідчень - 25 Вересня 2015 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
П`ятниця, 2016-12-09, 5:27 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Вересень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
 
Архів новин
Головна » 2015 » Вересень » 25 » Стародавня реліквія. Василь Романюк: Богородчанський Псалтир цікавий і як джерело історичних свідчень
7:17 PM
Стародавня реліквія. Василь Романюк: Богородчанський Псалтир цікавий і як джерело історичних свідчень

Знаний на Прикарпатті літератор і краєзнавець, лауреат премії ім. І. Вагилевича Василь Романюк відомий передусім як автор уже серії видань. Зокрема, його перу належать трилогія «Богові і Україні» (до речі, побачило світ уже її друге, доповнене видання про історію українського народу та його Церкви), а також книжка «Місто між двома Бистрицями», приурочена до 350-річчя Івано-Франківська, історичні нариси «Підемо і приймемо хрещення», присвячені 1025-літньому ювілею хрещення Руси-України, та «Апостол єдності і віри» — до 150-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького. А ще пан Василь недавно видав перший томик нового задуманого трикнижжя — «Під покровом Богородиці» — про історію містечка Богородчан і місцевої церкви. і саме в цих рамках він досліджує унікальний стародрук — богородчанський Псалтир, як сам його називає. Цей артефакт такий давній, що наразі невідомо, ні скільки йому років-століть, ні як і коли він потрапив до тутешнього храму, що нині називається ім’ям Святого Івана Богослова. Але цінність його не тільки в тому... Власне, про це й веде мову Василь РОМАНЮК:

— На Богородчанщині чимало пам’яток історії, культури, археології, монументального мистецтва, архітектури та містобудування. Та, напевно, найбільшу цінність становлять писемні раритети. Бо саме в цих джерелах, у текстах, створених людьми, відбита людська свідомість. До таких пам’яток духовної культури, причому малодосліджених, належить і старовинна богородчанська реліквія — Псалтир, написаний на кирилиці старослов’янською, або ж церковнослов’янською мовою. 
Чому згадую передусім його — зрозуміло, адже це річ релігійна, церковна. Псалтир здавен у народі називають учителем життя. Оспівуючи історію життя як спільнот, так і кожної людини зокрема, псалмоспівець у тій чи іншій події і долі бачить незмінну дію Божу. Однак місію цих богонатхненних пісень не вичерпує лише їхній погляд у минуле, вони накреслюють нам шлях у нашій земній мандрівці і слугують дороговказом у будучину.
Водночас богородчанський Псалтир викликає особливий інтерес і тим, що зберіг сліди спілкування зі своїми читачами, завдяки чому дозволяє нам зазирнути в їхній духовний світ, а то й прочитати давні богослужбові тексти їхніми очима. і головно — через нотатки на його полях, зроблені руками багатьох людей у різні епохи спершу латиною, старослов’янською, а пізніше — польською, німецькою, українською мовами. Так тоді практикували. і традиція занотовувати на чистих полях рукописів чи свої враження від прочитаного, чи хроніки подій і трапунків бере початок від часів поширення писемності, а на полях книжкових сторінок — із виникненням книгодрукування.
— Пане Василю, як слід розуміти, нотатки на полях духовної книги вели не які-небудь особи, а саме служителі церкви, котрі користувалися Псалтирем у своїй повсякденній духовній праці.
— Безумовно. Чимало записів належать дякові іванові Романюку, моєму дідові, який віддав багато років свого життя служінню у церквах Пресвятої Трійці та Святого Івана Богослова в Богородчанах, церкві в селі Ляхівцях (тепер — Підгір’я), а пізніше — в Старих Богородчанах. Власне, мені в моїй праці чимало допомогли його настанови і спогади та записи в уже згаданому Псалтирі. Великою мірою саме вони надихнули мене на створення трилогії «Під покровом Богородиці».

Більшість нотаток у Псалтирі, зроблених не лише рукою мого діда-дяка, а й багатьма іншими людьми, потребують ще уважного й скрупульозного вивчення. Власне, попередні результати цього клопіткого дослідження я викладу в наступній книзі трилогії «Під покровом Богородиці». Але попри це записи на полях Псалтиря варті прискіпливої уваги з боку науковців та ретельного, ррунтовного дослідження — в усіх їхніх моментах і сюжетах. Адже перші нотатки у ньому датовані ще 1515 (!) роком, коли в богородчанському замку вже була церква...
- Якщо перші нотатки на полях цього писемного раритету датовані такою старовиною, то виникає запитання: хто й коли видрукував його кирилицею? Адже відомо, що видавниче ремесло, запроваджене в Європі вже добре знаним нині першим майстром тієї справи німцем Йоганном Гутенбергом усередині XV століття, продукувало книжки лише латиною. А дяк Іван Федорович, якого за Союзу йменували як Федоров, засновник книгодруку на українських землях, лише народився 1510-го...
— Історично склалося так, що у будь-якого винаходу є свої і «перші», і «найперші» автори. Приміром, Колумба вважають першовідкривачем Америки. Але ж до нього там уже побували фінікійці та вікінги. Так само всі знають Йоганна ўутенберра (1397—1468) як європейського винахідника і першодрукаря, котрий винайшов промислову технологію друкарства і запровадив її у практику виготовлення книжок. Однак за багато століть до нього китаєць Бі Шен уже використовував рухомі літери для друкування книг. На запитання «хто перший український друкар?» більшість людей справді назве івана Федорова (Федоровича). Можливо, хтось згадає і Степана Дропана, Федора та Гедеона Балабанів, Василя (Семена) Будзину, Памву (Павла) Бериндуѕ З архівних документів відомо, приміром, що вже 1460-го львівський міщанин С. Дропан подарував свою друкарню монастиреві Св. Онуфрія у Львові. 
Отож слов’янські книги почали друкувати кирилицею значно раніше, ніж народився І. Федорович, і набагато швидше, ніж це почав робити Франциск Скорина, перший слов’янський друкар у Східній Європі. Ще 1491 р. у Кракові, тодішній столиці Польщі, побачив світ «Осьмогласник» (Охтоїк) — перша книга, видана церковнослов’янською мовою. А здійснив це видання німець Швайпольт Фіоль (Fiol) (бл. 1460 — між 7 травня 1525 і 16 травня 1526). На засоби багатого краківського міщанина Яна Тужона, котрого його сучасники ще називали «правдивим гірничим королем Угорщини», він заснував друкарню на кириличних шрифтах, виготовлених його співвітчизником Рудольфом Борсдорфом з Бравншвайра, і впродовж того самого 1491-го видав ще «Часослов»,«Тріодь пісну» і «Тріодь цвітну» — яскраві взірці книжок для церковного ужитку в храмах східного обряду. Бо основний їхній текст — церковнослов’янський.
- Що ж спонукало Ш. Фіоля, німця за походженням, повторимо, взятися за видання кириличних книг у латиномовному середовищі? 
— У цьому запитанні таїться й певна історична інтрига. Справді, чому він та його фундатори взялися за цю справу? Тим паче, що для самого її ініціатора й ентузіаста це мало драматичні наслідки. Адже друкування книг кирилицею зустріло спротив католицького кліру через буллу Папи інокентія VIII щодо цензури друків, яку він видав ще 1487 року. Отож Фіоль постав перед судом біскупів. А оскільки всім були відомі і його вельми єретичні з точки зору Ватикану погляди, які він відкрито скрізь висловлював, то наприкінці 1491-го Швайпольта запроторили до в’язниці.
Правда, пробув він там недовго — вийшов з-за ррат у березні 1492 р. та за друк книг більше не брався. Проте мотиви  Ш. Фіоля легко збагнути, коли зважити на те, що, як повідомляє відомий польський бібліограф та літературознавець Ярослав ісаєвич, Швайпольт, а точніше Святополк Фіоль, насправді був родом з котрогось із тих племінних союзів наших пращурів, які свого часу заселяли територію нинішньої Німеччини. За іншою ж версією, про яку згадує й «Вікіпедія», Святополк, і вже не Фіоль, а Фіола, походив з українського роду — з лемків. Про це написала навіть така варшавська газета, як «Русский голос», що виходила для росіян, які живуть у Польщі. 1967 р. тут опублікували статтю «Слов’янський першодрукар» з революційним твердженням, що Швайпольт Фіоль — це знімечене прізвище Святополка Фіоли, українця з лемків... Отже, це пояснює тяжіння  Ш. Фіоля до друкування книжок кирилицею. 
- Цікава історія, яка засвідчує, крім усього іншого, як ми ще мало знаємо про свій родовід та його минувшину. Та все ж вона не проливає світла на походження й вік богородчанського Псалтиря.
— Це ще належить достеменно з’ясувати компетентним ученим-історикам. Відомо ж бо, що, крім Фіоля, були й інші ревнителі церковнослов’янського слова на європейських теренах. Приміром, у фондах старовинних книг Національної бібліотеки України можна побачити примірник «Осьмогласника», випущений у Чорногорії 1494 року ієромонахом Макарієм, діяльність якого поклала початок південнослов’янським і молдово-румунським кирилівським виданнямѕ Веду до того, що, як видається, наприкінці XV — на початку XVI століть уже існували осередки кириличного книгодрукування, звідки й міг якимось шляхом потрапити до Богородчан і наш Псалтир.
- Що ж занотовували на полях його текстів, які думки чи розповіді про які події?  
— Зроблені в ньому записи передусім тісно пов’язані з історією містечка Богородчан. Зокрема зафіксовано письмові свідчення про велику пожежу 1779 року, коли «згоріло півміста: церква і на костьолі та кляшторі дах». На місці храму Святого Духа, котрий тоді якраз згорів, 130 років стояв дерев’яний хрест, аж поки у 1908-му один із богородчанців не збудував на святому місці капличку, яку знищили за радянської влади, але за незалежної України жителі селища її відбудували. 
Довідуємося з богородчанського Псалтиря й про те, що зокрема 1866 р. в містечку були великий голод та епідемія холери. Власне, з огляду на ті нотатки чума й тиф лютували тут періодично і щоразу забирали багато жертв. А от у червні 1869-го знову повторилася велика пожежа. Вогонь спалив значну частину міста — від Фаскелевого муру аж до рогатки. На толоці згоріли дві хати, а на вулиці Крицунській (Крицунів) — п’ять. Зрештою, такі пожежі — більші чи менші — часто траплялися в минулому. 
інша категорія нотаток стосується доль як церковних служителів, так і, сказати б, рядових жителів містечка. Скажімо, надибуємо й на такий запис: «21 січня 1889 року помер отець-ієрей Володимир Білинський. Похований на старому цвинтаріѕ». Варто також згадати про богородчанського декана, відомого поета-романтика о. Антіна Могильницького. 23 листопада 1840 р. він одружився з богородчанкою Ганною Соболевською. Літературну популярність Могильницький здобув завдяки романтичній поемі «Скит Манявський» (перша частина вийшла друком у 1849-му, остання — в 1852 р.) та дослідженням про українську мову.
Записи на полях старого Псалтиря донесли до нас і згадки про буремні події Першої світової війни. із них, наприклад, дізнаємося таку цікаву деталь: 1916 р. з церкви Пресвятої Трійці забрали іконостас. Мова про так званий Богородчанський іконостас, який створив Йов Кондзелевич для Скиту Манявського, а саме для церкви Воздвиження Чесного Хреста.
Власне, цей шедевр сакрального мистецтва світового рівня придбала богородчанська громада після закриття Скиту 1782 року за 60 франків (а не за 60 злотих, як читаємо і в «Шематизмах» та «Альманасі Станиславівської землі», й у збірниках матеріалів до історії Станиславова і Станиславівщини, книжках істориків і краєзнавців).
- З огляду на нотатки у Псалтирі цей всесвітньо відомий взірець українського мистецтва зазнав неабияких поневірянь. 
— Уперше спробували демонтувати іконостас у богородчанській церкві Пресвятої Трійці ще 1894 р., коли на прохання Львівського виставкового комітету церковний комітет у Богородчанах і бургомістр міста Андрій Волощук погодилися надіслати святиню до Львова для експонування на відомій Крайовій виставці. Правда, в листі Львівського виставкового комітету прізвище бургомістра вказано як Болощук. Ця помилка, мабуть, виникла при передачі першої букви «В» українського прізвища спершу латиною, а потім знову кирилицею. Наприклад, дуже часто натрапляємо на написання одного й того самого імені як Бенедикт і Венедиктѕ
Відомо також, що особисто сприяв тій справі — надіслати іконостас на виставку, і місцевий парох о. Кирило Пачовський. Проте замір не вдався, оскільки 6 травня того року, коли мали демонтувати святиню, місцеві жителі з невідомих причин активно виступили проти вивезення пам’ятки з Богородчан. Трьох організаторів того «заколоту» влада заарештувала й засудила на три тижні ув’язнення. Та хоч як, а пам’ятка українського мистецтва залишилася в Богородчанах.
Але під час Першої світової, коли виникла загроза обстрілу церкви Пресвятої Трійці з боку московських військ, австрійські власті задля порятунку пам’ятки від імовірного пошкодження чи знищення організували демонтаж іконостасу й вивезення його з містечка. Правда, австрійські солдати, які з допомогою місцевих жителів розбирали шедевр, зробили це доволі не фахово. Та все ж іконостас було врятовано. 
На полях Псалтиря знаходимо і запис дяка івана Романюка, що стосується цієї події, з якого дізнаємося таке: «1916 року австрійці забрали з нашої церкви дуже гарний різьблений іконостас і завезли до Відняѕ За Польщі його завезли до міста Львова.., бо у нас не було великої церквиѕ». Отже, належних умов для зберігання пам’ятки в богородчанській церкві Пресвятої Трійці не було. 
До речі, цей храм, як мені вдалося з’ясувати, насправді не згорів — то лише хтось запустив таке помилкове твердження у науковий обіг. 1935-го будівлю церкви Пресвятої Трійці розібрали у зв’язку з тим, що за проектом львівського архітектора Євгена Нагірного в містечку спорудили новий храм — Святого івана Богослова. Пізніше дяк іван зробив з цього приводу й такий запис: «Коли у нас збудують нову церкву, то зі Львова повернуть іконостас». 
- Але як склалося насправді? Церкву збудували, проте іконостас так і не повернули?
— Атож. Однак це тема для окремої розмови. Тим часом хотів би завершити короткий огляд нотаток на полях бородчанського Псалтиря записом, який мій дід залишив нам і нашим нащадкам: «До міста перенісся єпископ Григорій Хомишин на івана Богослова 1930 року Божогоѕ». Між іншим,  церкву Святого івана Богослова будували за пароха о. Константина Білинського. 1930 р. наріжний камінь освятив єпископ Іван Лятишевський. А вже зведений храм освятив 9 жовтня 1934 р. саме єпископ Григорій Хомишин...
Словом, як сам Псалтир, так і нотатки на його полях мають значну історичну цінність і потребують клопіткої роботи над їх дослідженням.


Переглядів: 171 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016