Сучасний Івано-Франківськ буквально задихається від засилля реклами й вуличних продавців. Сто років тому в нашому місті теж вирувало активне торгівельне життя. Мешканці Станиславова складали «кодекс честі» хорошого продавця, писали вірші про ресторан і отримували поштою швейні машинки, хоч їх і не замовляли. Міська влада ревно боролася з торгівлею у недозволених місцях – ну, принаймні, намагалася. Може, щось із тодішнього досвіду згодиться й нам?

«Кодекс честі»  хорошого продавця
В 1901 р. газета «Кур’єр станиславівський» надрукувала цікаву статтю про «ґречність у продажу», де основною рисою хорошого продавця була названа безмежна терплячість. «Це завдання важке і вимагає величезної сили волі й безмірного панування над собою, бо спілкування з покупцями переважно не належить до приємних і легких справ. Пересічний покупець практично ніколи не знається ні на якості, ні на вартості товарів, які він купує. Для нього існує єдине правило: купити дешевше і якнайкращий товар. Він кожної хвилини готовий звинуватити продавця в непорядності, завищенні цін чи продажі неякісного товару. Але терплячість продавця має бути безмежною, тому що саме вона є найсильнішою зброєю, яка завойовує покупця».
Продавець також повинен бути однаково люб’язним як до постійних покупців, так і до випадкових відвідувачів, адже саме так утворюється постійна клієнтура. Регулярно відвідувати магазин покупців спонукає не лише його близькість до помешкання, особисте знайомство з власником чи перевірена якість товарів. Ввічливість і увага теж можуть стати вирішальним фактором у перетворенні випадкового відвідувача у постійного клієнта.
Ще один поширений «гріх» продавця – то зневага до маленької вигоди. До відвідувача, який хоче купити, наприклад, одну поштову марку чи й просто розміняти гроші, продавець часто поставиться з роздратуванням. Звичайно, заробітку від продажу однієї марки небагато, а розмін грошей – лише непотрібний клопіт, але продавець усе ж отримує вигоду – вдячність і хороше враження людини, яка зайшла у його магазин.
Як бачимо, цей «кодекс честі» продавця звучить на диво актуально, хоч йому й більше ста років.

Рушій прогресу
Місцева преса початку ХХ ст. зазначала, що справи з рекламою в Станиславові йшли не дуже добре. Часописи рясніли повідомленнями про товари німецького, угорського, швейцарського виробництва. Місцеві ж виробники далеко не завжди проявляли таку активність. І не тому, що ціни на рекламу були зависокими, вони просто не усвідомлювали її важливість для свого бізнесу. «Фабрикант сидить тихенько у своєму гніздечку і чекає на покупця, а збуту немає, і то чому? Бо ніхто або мало хто знає про його вироби» – зауважувала тодішня преса. Як приклад наводився місцевий виробник цикорію. Його товар був аж ніяк не гірший за імпортний, але був непривабливо упакований і про нього ніде не повідомлялося. Тому покупці віддавали перевагу дорожчому, але «розкрученому» імпортному цикорію. Громадські активісти вимагали, щоб різноманітні промислові товариства, які об’єднували виробників однієї галузі, активніше дбали за популяризацію місцевих товарів. Пропонувалося також створити спеціальне бюро оголошень для розміщення реклами лише місцевих виробників і заохочення їх активніше розповідати про свій товар.
Крім того, станиславівську рекламу багато хто вважав примітивною, позбавленою фантазії й оригінальності. Газети розповідали про ідеї іноземних компаній і ставили їх у приклад місцевим виробникам. Реклама імпортних товарів і справді вирізнялася більшими розмірами й оригінальними ідеями. Наприклад, на рекламі одягу від австрійської фірми «Гайльманн Кон і сини» був зображений лисуватий дядечко, який, неначе у дзеркало, вдивлявся у зображення бравого шляхтича зі шпагою. Таким чином виражалась ідея, що одяг цієї марки з будь-кого зробить красеня-шляхтича. Магазин «Гайльманн Кон і сини» знаходився у Станиславові на вул. Сапєжинській, 5 (нині вул. Незалежності).
Проте в деяких місцевих ділових людей теж виникали цікаві ідеї для реклами своїх послуг. Наприклад, відомий станиславівський ресторатор Фердинанд Малашинський, чий заклад знаходився на вул. Собєського, 17 (нині вул. Січових стрільців), розмістив рекламу у вигляді вірша (переклад з польської):
«Якщо зайдеш ти до кнайпи,
Що відома нині,
То побачиш, що там страви
Лиш на маргарині.
Тільки Фредьо Малашинський
В злих часах рятує,
Бо до страв своїх ніколи
Масла не жалує.
Ресторан має найкращий
Фредьо наш дбайливий.
То завжди визнає кожен,
Навіть і примхливий…»

Надокучливі «агенти»
Сучасним іванофранківцям нерідко докучають так звані дистриб’ютори, що відвідують офіси й установи і пропонують свій товар. Мешканці Станиславова також потерпали від різноманітних «агентів», які часом користувалися відверто непорядними методами. Деякі торговці просто надсилали свій товар поштою, хоч його ніхто не замовляв. За тодішнім законодавством, адресат був зобов’язаний оплатити таку посилку, інакше товар продавали з аукціону за його рахунок. Інколи ці витрати були досить значними, тож мимовільному покупцю не залишалося нічого іншого, як заплатити за товар. В 1901 р. торгові агенти таким чином тероризували станиславівських кравців – добували їхні адреси й надсилали їм поштою швейні машинки.
Такі агенти активно діяли не лише в Станиславові, а й по всій Австро-Угорській імперії. Врешті-решт у влади ввірвався терпець, і Міністерство торгівлі в 1902 р. видало постанову, яка суттєво обмежувала діяльність цих продавців. Перш за все вона забороняла їм пропонувати товари кінцевим споживачам, за винятком лише кількох найменувань виробів. Торгові агенти могли відвідувати тільки гуртових покупців – промисловців, власників крамниць. Кожен торговий агент повинен був мати з собою документи, що підтверджували його повноваження і справжність товару. Проте далеко не всі дотримувалися встановлених правил. Преса повідомляла, що в 1904 р. будинки мешканців Станиславова  відвідували торговці, які пропонували перські килими. Насправді ж їхні вироби були підробкою цих виробів, ще й не дуже якісною.

Базарні пристрасті
Ринкова торгівля в Станиславові початку ХХ ст. велася в основному на Тринітарській площі (нині на цьому місці територія речового ринку «п’ятачок») і на площі Ринок у певні встановлені дні. Періодично виникали скандали через махінації продавців – деякі з них намагалися, наприклад, видати яловичину за дорогу телятину або ж «хімічили» зі сметаною – додавали в неї муку, крохмаль, поташ і трохи молока. Така сметана мала вигляд густої й була приємно солодкуватою на смак. В 1902 р. в місті з’явився так званий «торговий комісар», в чиї обов’язки входило слідкувати за базарною торгівлею й вилучати явно непридатний товар. Як зазначала преса, «торговий комісар пан Банах практично щодня конфіскує шкідливі для здоров’я молоко, масло, сметану, несвіжі яйця і т. д.». Також міри і ваги були предметом пильної уваги комісара і нерідко забиралися до магістрату як фальшиві.
Деякі продавці не дотримувалися місць, призначених для ринкової торгівлі. В 1903 р. місцева газета повідомила, що якась лоточниця перекрила своїм товаром половину вулиці Ґославського (нині вул. Вітовського) так, що люди не могли пройти й екіпажам було важко розминутися. «Стихійних» продавців ловили й штрафували, але штрафи були невеликі, тож вулична торгівля все ж залишалася вигідною справою.
Підприємливість, активність і якісна реклама  завжди були запорукою успішної торгівлі – і зараз, і сто років тому. Сучасним діловим людям і продавцям уже не потрібно пояснювати, наскільки важливо рекламувати свій товар. Проте хорошого смаку, вихованості й почуття міри їм часом бракує. Покупці ж нерідко забувають, що перш за все потрібно підтримувати місцевих виробників, які працюють на економіку краю. Купуймо свідомо, продаваймо чесно – і всі будуть задоволені.

Олена БУЧИК